Перемовини щодо сирійського військового конфлікту, які відбуваються в Астані під егідою Росії і без участі США, подаються Кремлем як «великий близькосхідний прорив». Однак підсумки цих перемовин від початку приречені на провал.

Головування в Радбезі ООН – це не перемога, а обов’язок

У перемовини, що відбуваються у столиці Казахстану, залучені вельми специфічні учасники: Росія, Іран, Туреччина, спецпосланець генерального секретаря ООН, а також уряд Башара Асада і численні представники сирійської опозиції. США на цих перемовинах представлені лише як спостерігач в особі американського посла в Казахстані. Нема в Астані й представників Євросоюзу, який побічно є також учасником конфлікту хоча б тому, що саме сирійські біженці складають основу гігантського потоку мігрантів до Європи. Відсутні на перемовинах також і країни Затоки і, перш за все, Саудівська Аравія, яка є основним «гаманцем» практично всіх антиасадовських сил у Сирії. Відсутність усіх цих ключових учасників говорить лише про те, що перемовини в Астані є швидше іміджевими для Москви, ніж такими, які здатні наблизити хоча б частково вирішення безпрецедентно складного конфлікту.

 Мінськ – 2, Астана – 1: місце зустрічі не випадкове

Вибір майданчика для перемовин, запропонований Росією, дуже сильно наводить на паралель з вибором майданчика перемовин з «українського питання». Казахстан, як і Білорусь, є членом Євразійського союзу і військово-політичного блоку ОДКБ, і, відповідно, обидві республіки оголошені «зоною особливих інтересів» Москви. Обираючи ці майданчики, Кремль не просто «мітить свою територію», а посилає в зовнішній світ цілком конкретний меседж – перемовини вестимуться винятково за російським сценарієм.

Між Мінськом і Астаною є ще одна схожість – відсутність у процесі перемовин США. І якщо в разі зі спробою врегулювати війну на Донбасі відсутність американців у прямому переговорному процесі ще якось пояснювалася завуальованою логікою, то в разі зі сирійським конфліктом це вже є прямим плювком у бік Вашингтона. Американці за час правління Барака Обами хоч і втратили суттєво свої позиції на Близькому Сході, але США як і раніше залишаються одним із ключових геополітичних гравців у регіоні. А тому проводити без американців перемовини з антиасадовськими військовими угрупуваннями, більшість з яких існують коштом підтримки Вашингтона, – це від початку безперспективно.

Трамполітика з ядерного роззброєння Росії

Утім, в американців зараз відбувається хворобливе переформатування всієї зовнішньої політики. Дональд Трамп у всьому світі масово відкликає послів, договір про Транстихоокеанське партнерство новою адміністрацією вже денонсовано. Але найголовніше – нова адміністрація Трампа поки ще не озвучила хоча б орієнтовний план своєї діяльності в Сирії. В Обами було все гранично зрозуміло – Асад повинен неодмінно піти. Трамп поки нічого не сказав, а тому і в Астані американцям робити нічого.

Поки у США відбувається броунівський рух, амплуа «головного умиротворителя» в Сирії приміряє на себе Росія. Але, що показово, росіяни також нічого конкретного запропонувати в Астані не можуть. Перша і головна проблема, з якою ще раніше зіткнулася адміністрація Обами, – у сирійській опозиції немає єдиного перемовника. В Астану приїхали приблизно 30 представників збройних, політичних і громадських антиасадовських організацій. Кожна з них представляє лише саму себе. Ба більше, значна частина збройних угруповань, які вважаються «помірними», в Астану взагалі не приїхала. Зате у столиці Казахстану є представники ісламістського угруповання «Джейш аль-Іслам», яке в єдиному федеральному списку ФСБ значиться як терористичне. Власне, Астана зараз дублює перемовини в Женеві, коли незрозуміло хто і з якими повноваженнями представляв антиасадовські сили. Лишень якщо в Женеві модератором виступали галантні європейці, то тепер  процесом перемовин займаються люди, які не заморочуються питаннями демократії.

Друге тупикове питання перемовин – персона Асада. Єдине, що об’єднує абсолютно всі антиурядові сили в Сирії – це категорична неприйнятність Башара Асада як президента країни. Росіяни, зі свого боку, жодної альтернативи його фігурі запропонувати не у змозі. У результаті обговорювати в Астані просто нічого: домовлятися про перемир’я ні з ким, а майбутнє Сирії з недозволеним майбутнім Асада обговорювати безглуздо.

Показово також, що і між інституційними учасниками перемовин – Росією, Туреччиною та Іраном – постають очевидні розбіжності. Москва і Анкара створили любовний альянс і, власне, ділять Сирію на двох. Росіяни отримали безоплатно військові бази в Сирії, домоглися зеленого світла для «Турецького потоку», стабілізували у військовій площині режим Асада і, загалом, уже готові акуратно виходити з цього конфлікту. Турки, зі свого боку, домоглися від Москви гарантій щодо курдського питання, зайняли північну Сирію і, дистанціювавшись від Заходу, проводять свою неоосманську політику в регіоні.

У цій конфігурації відверто «кинутим» виявився Тегеран, для якого збереження режиму Асада стає головним питанням зовнішньополітичного порядку. Особливо на тлі антиіранських пасажів Трампа, який уже неодноразово висловлювався про «неприпустимість ядерної угоди з Тегераном». В іранців небезпідставно є побоювання, що після того, як Москва «делікатно» зіллє Асада, наступними будуть вони. До того ж прецедент уже був, коли Росія під час нетривалої «політики перезавантаження» зі США односторонньо розірвала договір про постачання до Ірану системи ЗРК С-300.

Потім прийде черга України

Ось де-де, а в Києві абстрагуватися від перемовин в Астані повинні найменше. Саме зараз на Сирії обкатується питання «мирного врегулювання», яке буде дозволено з ким завгодно, але лише без представників сирійського народу. Навряд чи режим Башара Асада, так само як і сотні воєнізованих угруповань, які опонують йому, можна назвати повноцінним «представником сирійського народу». Доля Сирії вирішується в Москві, Вашингтоні, Анкарі, Ер-Ріяді, Тегерані, Брюсселі, але лише не в Дамаску. Це яскравий приклад того, як країна втрачає свою суб’єктність і стає гумовою іграшкою у хтивих руках світових інтересантів.

«Ні війна, ні мир» на Донбасі – стратегічний ресурс Росії

Але головне те, що в Астані Кремль позначить свої позиції щодо Сирії, які потім узгоджуватимуться з американцями. Саме Сирія стає першим серйозним містком перемовин між Володимиром Путіним і Дональдом Трампом. Від Сирії росіяни вже отримали іміджеві бонуси, а також постійний майданчик своєї військової присутності в регіоні. Решту можна красиво «злити» під соусом нового великого перезавантаження зі США. На Сирії ж буде апробовано здатність домовлятися Трампа і Путіна.

І якщо все вдасться із Сирією, другим майданчиком для обкатки «нового світового ладу», природно, стане Україна. У Кремлі через Віктора Пінчука вже позначили свій план «умиротворення»:

  1. Крим – це Росія і нумо за замовчуванням тихо-мирно все це визнаємо;
  2. Донбас – це, формально, Україна з купою дуже антиукраїнських застережень;
  3. Українська влада або визнає/впроваджує перші два пункти або замінюються на прийнятніші.

У Києві саме цей сценарій завуальовано вже реалізовується. Петро Порошенко «раптом» у день інавгурації Трампа закрив горезвісну Липецьку фабрику, що надалі дозволить частково купірувати найагресивніші націоналістичні випади проти президента. У Львові мер Андрій Садовий терпить «сміттєву блокаду», пов’язуючи це публічно зі своєю «принциповою позицією» з питань Донбасу. А на представників смертельно-рейтингового «Народного фронту» агенти ФСБ, у личині рецидивістів з українськими паспортами, здійснюють безрезультатні замахи. Україна в 2017 році стоїть перед дуже великими ризиками. Але спочатку досліди проведуть над Сирією.

Ігор Лесів, блогер