Небо, літаки, дівчата…

Небо, літаки, дівчата…

Політала людина трошки на винищувачі. І? Хіба це має якесь значення? Хіба це скоротить інтенсивність фаворитських війн за ласі пасовища?

Навіть продати цю «дитячу картинку» оточенці президента не змогли – обиватель байдуже пройшов повз. Дехто, щоправда, побаламутив… Що це означає? Лише одне: все невлад; усе дарма. Треба вже перестати серйозно оцінювати політтехнологічний креатив команди ПО. І не відчувати з цього приводу злості або роздратування. Із тієї простої причини, що «калейдоскоп дитячих картинок» і є єдиним комфортним середовищем проживання самого ПО та єдиною профнавичкою його оточення. Щось інше вони вигадати просто не здатні.

Та й не хочуть. Навіщо? У цьому середовищі й справді немає нічого поганого. Лише гарні зовнішні ефекти. Забави дорослих. Бордова й кліпова стилістика. Сучасна, до речі, стилістика. Щоправда, для країн, де всі управлінські процеси суперналагоджені…

Продати картинку «крутий президент у крутому літаку», звісно, можна. Своїм. Які пищать від захвату, колекціонуючи всі ці дрібнички. Порожні та хвалькуваті. Втім, держуправління нині не може проходити в порожнечі. Її відразу заповнюють «вороги». А тому «селфі в літаку» зайняло свою нішу і трохи притушило всі ці медійні скандали: вигнанець Саакашвілі, антиросійські санкції, переділи, одеські протести.

«Потрібні лише зовнішні картинки» – так мислить ПО та його оточенці. Але кавунові баржі, відкриття районних поліклінік, протокольні зустрічі – надто тхне казенщиною. А тому на допомогу приходить увесь цей постановочний мачизм. При цьому, зазначу, сам ПО щиро бачить користь у таких постановках. Немаленьку. Він активний, різноманітний, сучасний.

Зрозуміло також, що в цьому немає жодного «пропутінського наслідування». Але є «комплекс провінціалів», що нескінченно рветься назовні. «Якщо він так робив, то це круто», нічого не зробиш із підсвідомістю. Такий нині порядок денний…

Зрозуміло, що є інший формат. Чесного діалогу. Але це занадто складно. Діалог – це завжди компроміси. Вміння слухати і… виганяти власне марнославство. Але проблема України завжди в тому, що «цареві» обов’язково роблять коридори слави, якими він пересувається, де всі верещать від шаленого захвату. Цар поступово втрачає політзір і перестає помічати, що коридори його слави порожніють, а люди, які там іще верещать, вже зневажливо посміхаються…

Мене особисто значно більше засмучує гнів литовського президента Далі Грибаускайте. По суті, вона була нашим ключовим зовнішньополітичним активом у найчорніші дні 2014/2015. І на своїх плечах винесла всю контрпропаганду. Поки наші «генії» з першого постреволюційного сопливо боялися навіть дихати. Її відмова від спілкування з Петром Олексійовичем – украй погана ознака. Ознака розчарування тих, хто щиро і безоплатно нас любить. Далі? Лише вниз. Поки ми не навчимося цінувати відносини, а не свою хитрість…

Михайло Подоляк, політтехнолог

  • теги
матеріали рубрики
Чотири частини мови Блоги
Чотири частини мови
Перл-Харбор як лакмус Блоги
Перл-Харбор як лакмус
Про динаміку реформ в Україні Блоги
Про динаміку реформ в Україні
Другие материалы раздела