Пригадую акуратно десь в цей же час в 2009 році дисциплінований, але не надто креативний шеф офісу президента Віктора Ющенка запустив по структурним підрозділам Секретаріату «толкову бумагу» – доручення підготувати пропозиції про передвиборчі ініціативи «кандидата в президенти Ющенка».
Нашу фронду у вигляді «а може нехай кандидат в президенти Ющенко виграє вибори на основі інформації про виконання своїх обіцянок з попередніх виборів?» було швидко придушено в зародку.
Пропозиції, звичайно, підготували. Результати президентських виборів усі знають. Зрештою, програш і провал – це типові результати будь-яких ініціатив, що розробляються адміністраціями усіх президентів. Так має бути, коли люди, які «мы не сеем, не пашем, не строим», починають займатися не своєю справою – щось робити замість того, щоб просто пишатися.
Впізнаю руку майстрів.
Нинішні ініціативи щодо якогось «жєлєзного» закріплення в законодавстві чи Конституції курсу на членство в НАТО до болі нагадують пробний передвиборчий шар адміністрації президента Петра Порошенка.
Усі грають на патріотизмі. Але не усі можуть дозволити собі національні дружини створювати.
А тут ще й народ ніби стомився від війни. Ну, то чому ж не запропонувати йому ідею патріотичної шари: НАТО прийде – порядок наведе. Благородно – українцям знову нічого не треба робити своїми руками.
Зреагують українці позитивно на такі «доленосні ініціативи» – побудуємо на них частину передвиборчої агітації і пропаганди. Ні – то й ні.
Те, що ніякого серйозного замислу в цих прожектах немає, свідчать дуже загальні формулювання. От який сенс записувати у Конституцію щось про членство в НАТО, якщо та ж Конституція забороняє розміщення на території України іноземних військових баз?
Або, що в нашому законодавстві передбачає можливість передати управління національними військовими підрозділами союзницькому командуванню?
А наша готовність на законодавчому рівні сприймається нашими майбутніми союзниками не через призму того, де ми хочемо бути, а що ми для цього готові зробити.
Як бачимо, президент України наразі не готовий, не хоче, не вміє, не має потреби обговорювати питання законодавчого закріплення курсу в НАТО серйозно.
Чому ми програватимемо знову і зновуАле проблема в тому, що лише одним законодавчим виміром усе далеко не вирішується. Ось, наприклад, у 2008 році формальною причиною для деяких серйозних держав-членів НАТО відмовити нам в приєднанні до Плану дій щодо членства була невідповідність стандартам нашої судової системи. Як ми збираємось переконувати когось, що сьогодні у нас з цим все в порядку? Понурою молитвою про те, що президент ініціював створення Антикорупційного суду?
А як ми переконаємо НАТО в тому, що ми реформували Збройні сили? Адже на сьогодні нереформованість вітчизняного війська є однією з причин відмов\затримок з продажем нам зброї. Про корумпованість вітчизняного ВПК скоро будуть знімати фільми в Голівуді.
Ну, і залишаються такі дрібнички, як політичні питання.
Україну в час війни (який, як відомо настає незалежно від правових рішень, а по факту бойових дій чи міждержавного збройного конфлікту) в НАТО не приймуть.
Але коли правда життя заважала нашому президенту жити і обіцяти по-новому? Тим більше, якщо «піпл хаває».
Проте потенційних союзників по НАТО такі ініціативи стривожити можуть. Вони не в простій ситуації. Обіцянку прийняти нас в НАТО вони дали, пам’ятають про це. І не надто цьому радіють. А тепер ще й задумаються – а що його робити, якщо раптом українці піднатужаться і реформують, що будь-яких формальних причин не надавати ПДЧ чи членство в НАТО не буде? А вони люди відповідальні.
Не турбуйтесь. Не реформуємось. У вас ще довго буде можливість не говорити про головне.
Богдан Яременко, дипломат, голова правління фонду «Майдан закордонних справ»
