Це один з найбільш жаданих міфів нашого часу. Найголовніший міф. Нам дуже хочеться вірити в те, що є якийсь крутий “євро/атлантичний” дядько (частіше в цій ролі бачиться американський Семушка), який … господар тут. Моральний, справедливий, знаючий, діяльний, грошовий, а головне здатний вирішити всі наші поточні проблеми.

Провести багаторівневе тестування кандидатів на їх адекватність/моральність/профпридатність. Відібрати кращих і без “щурячого нутра”. Злодійкуватих загнати під санкційну лавку і навіть внести в якийсь usa-список прокажених. Розповісти нам з барвистих вуличних бордів “хто є хто”.

Урезонити наших сировинних і бюджетних олігархів. Списати борги і дати ще багато дармових траншей. Призначити супер/менеджмент по всій вертикалі і навіть в ОТГ, де наші ж сусіди, випадково ставши селищними депутатами, тупо “пилять” землю.

Ознаки глибокої соціальної шизофренії

Провести вночі справжні реформи так, щоб вже зранку ми прокинулися в привабливій, безпечній країні. Дати нам не/летальну і летальну зброю і особисто “волкернуть” (читай – грюкнути) по носі росіян. Купити всю нашу неконкурентну продукцію з “псковськими запчастинами”.

Заплескати в долоні від розчулення, впиваючись нашої спробою побудувати в центрі Європи “архаїчну етно/країну XIX століття”. Нам і робити щось нічого не треба. Сиди і чекай … В цю дивну міф-гру охоче грають все – і обиватель, і політики. Останні взагалі знахабніли і відверто зливають самовигаданний “інсайд” про отримання ярликів на князювання. І плутано так нашіптують в розчервоніле журналістське вушко “стовідсоткові” версії того, як “західні партнери влаштують тут все з виборами і кому які посади вже розписали”.

Для більшої переконливості роблять селфі в парках Вашингтона, пишуть платні нотатки про своє трампо-визнання, наполегливо напрошуються на прийоми до посольської Йованович.

Насправді все це працює зовсім інакше. Зовнішні партнери хочуть бачити тут ціннісне дозрівання і детальне розуміння стратегії і тактики. Вони лояльні не к конкретним персонам, але тільки до фундаментальних цінностей. І їх симпатії визначаються нашим розумінням цих цінностей … Вони, скоріше, готові підтримувати інституційні зміни … Грошима, кредитами, договорами, зняттям торговельних бар’єрів, неспекулятивними інвесторами, участю у великих промо-програмах. Вони готові давати технічні – майже безвозратні – кредити під формування більш ефективних адміністративних структур. І вони активно спостерігають. Розмовляють. Багато слухають. Плескають по плечу більш адекватних.

Але що поки вони бачать? Нескінченний обман. Дурість. Брехливі посмішки аборигенів. Провінційні обіцянки. А в підсумку – затьмарене “щуряче злодійство”. Є, звичайно, спокуса вдарити по нахабним пикам. Але західники адже зовсім не схожі на східних правителів. Вони саме партнери. Які терплять, радять, чекають, але не втручаються в наш вибір і наше дорослішання.

Михайло Подоляк, блогер

Оригінал