Всі для нас народи рівні –
і великі, і малі.
не деріть ви горла, півні,
щоб десь клюнуть на землі!
П. Г. Тичина
Росія веде неоголошену війну з Україною, гинуть люди, знищується інфраструктура Донбасу, земля стає суцільним мінним полем. Ось який «рускій мір» принесла Росія на нашу землю.
Сьогодні дедалі сильніше утверджується думка, що навислу над нашою країною загрозу можна відвести шляхом звернення до здорового глузду двох країн: Росії та України. У цьому величезну роль повинні відіграти не лише президенти цих країн, а й Організація Об’єднаних Націй, дипломати, інтелектуали багатьох країн світової спільноти, консолідуючи наші країни і народи в творчій праці, а не злобі, ворожнечі та війні.
Дипломатам необхідно провести форум, насичену розмову про шляхи виходу з непростої ситуації, яка склалася між двома країнами, виробити нову формулу Мінських угод, подолавши всі суперечності, для мирного врегулювання конфлікту і внести свої пропозиції в Раду Безпеки ООН для обговорення та ухвалення консенсусного рішення.
Так, зустріч проходитиме складно і з витратами. Адже у політиків, журналістів, засобів масової інформації Росії, як і в суспільстві загалом, є легковагі оцінки подій, навіть безвідповідальність у підходах до складних проблем вирішення цього конфлікту.
Немає у нас звички до дискусій, до інакомислення, до вільної змагальності. Чимало й таких, хто з роздратуванням сприймає пошуки врегулювання конфлікту на Донбасі та в Криму. Це і зрозуміло: ми надто довго шукаємо шляхи миру в цих регіонах, сподіваючись то на Європу, то на Америку. Не хотілося б драматизувати цю ситуацію, але не помічати такі явища, проходити повз було б нерозумно. Ми повинні шукати будь-яку можливість для розв’язання тривалого конфлікту.
Сучасний світ багатий на конфлікти: і міжнародні, як, наприклад, арабо-ізраїльський, і внутрішньодержавні, подібні до тих, що відбувалися в Ольстері та в Нагірному Карабасі.
Подібні конфлікти можна розв’язати лише шляхом досягнення спільної згоди ворожих сторін у Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй.
Не випадково творці ООН передбачили в Статуті правило одностайності великих держав при вирішенні важливих питань у Раді Безпеки. Адже абсолютно очевидно, що лише силою можна нав’язати рішення великій державі, якщо вона з ним не згодна.
Завдання ж ООН полягає в підтримці миру, тобто у вирішенні протиріч і в пошуку згоди. Вирішення питань методом консенсусу (або погодження) вперше стало здійснюватися в ООН. Припущення, яке не викликає заперечень, вважається ухваленим без голосування, оскільки принцип консенсусу подібне виключає.
Таке рішення буде конструктивним передусім тому, що всі сили тих, хто домовляється, будуть спрямовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїми супротивниками.
Метод консенсусу в наших умовах єдино розумний, оскільки є гарантією міжнародного миру та не дає можливості сильній державі ігнорувати наші інтереси.
Світ і людська цивілізація прагнуть до єдності. Хіба ми повинні стріляти один в одного через те, що ми різні? Ми всі різні. Це реальність. Отже, треба навчитися жити в різноманітті цього світу, поважати вибір кожного народу. Нові підходи і рішення цієї проблеми потребують нових людей, нових пропозицій і поступок один одному. Все це складно, але це треба вирішувати.
Занадто довго політики «товчуть воду в ступі» – ці Мінські угоди. Товчемо монотонно, одноманітно, сіро, і все це видається за еталон успіху.
Культура різних народів розвивається в спілкуванні один з одним. Якщо цього спілкування немає, культура вмирає, зникають навіть відмінні національні риси.
Культура Київської Русі відзначалася повною відсутністю расової упередженості проти тих, на кого вона поширила свій вплив: половців, татар, фінно-угорських народів.
У жодному давньокиївському документі немає расових шовіністичних мотивів. Так, були битви з половцями, хозарами, татаро-монголами та іншими ворогами, але в цьому не було расового підґрунтя. Саме завдяки Київській Русі – історичний досвід дозволяє стверджувати, що культура Київської Русі тоді була відкритою для інших народів і активно вбирала сама їхній досвід.
З Батьківщиною в серціІ далі: «Політика Росії повинна живитися всім тим, що містить у собі інтелектуальне багатство кожної нації та всієї людської цивілізації». Президенту Росії слід зрозуміти, що сприйняття іншого, пізнання «іншої» нації, іншого народу – є усвідомленням існування самого себе за межами себе, усвідомленням свого народу в оточенні інших. І це усвідомлення вкрай важливе. Якщо глибоко зрозумієте інший народ, ви вже не зможете бути до нього ворожим.
Гей, народе! Будеш жити!
А я ж матір не забуду!
Україні, її люду
хочу вічно я служити.
А раз їй — то й людству буду.
П. Г. Тичина
Павло Ільюша, журналіст
