Про болючі компроміси

Минулого року президент Петро Порошенко та інші впливові українські політики відмовилися брати участь у традиційному українському сніданку в Давосі, який організовує Віктор Пінчук. Тоді у виданні The Wall Street Journal  Пінчук писав про необхідність болючих компромісів, на які має зважитися Київ та Захід щодо Криму та Донбасу. Багато хто сприйняв це як капітуляцію перед Кремлем. Цього року Порошенко пішов на сніданок. Це свідчить про те, що питання болючості компромісів опинилося не на верхніх рядках порядку денного.

Сьогодні більш прагматичний та менш емоційний підхід в українського керівництва до різних питань зовнішньої політики, зокрема питання майбутніх відносин із Росією та врегулювання проблем на Донбасі. В контексті нещодавно ухваленого закону про особливості державної політики на окупованих територіях вважаю, що якщо є можливість у 2018 році узгодити з Росією на прийнятних для нас умовах виведення російських військ із Донбасу та повернення територій під контроль України, то варто цим скористатися.

Від Криму, звичайно, не можна відмовлятися. Це пріоритетне питання української політики доти, доки ми не повернемо контроль над півостровом. Треба розуміти, що зовнішня політика – це мистецтво можливого. Повертати Крим вдається надто складно. Звичайно, ми можемо підкорити всю зовнішню політику досягненню цієї мети, але що робити далі, якщо це не вдається зробити? Політика має досягати досяжної мети, тому ми залишаємо Крим на порядку денному, залишаємо дипломатичний тиск на Росію всіма засобами, якими можемо, але водночас можна обговорювати питання Донбасу, що, власне, відбувається в низці міжнародних форматів, у міжнародних організаціях, контактах Суркова та Волкера.

Про допомогу від МВФ

Україна в складних умовах робить багато такого, чого, можливо, інші країни не змогли б зробити. З другого боку, всім зрозуміло, що рейтинги, які відображають успішність й ефективність керівництва держави, стосуються ключових проблем. Це і слабкість державних інститутів, демократії, відсутність правової держави тощо, не кажучи про зовнішній конфлікт із Росією. Хотілося б прогресу.

Геннадій Рябцев про підвищення тарифів, монополію та популізм

Є об’єктивні рейтинги, які відображають позицію України. Немає прогресу порівняно з 2014 роком. Через це ми чутимемо критику з боку наших партнерів. Вони не хочуть слабку Україну, яка була б проблемою, постійним реципієнтом міжнародної допомоги в різних її формах. Вони хочуть Україну, яка робила б внесок у спільне майбутнє європейської безпеки.

У нас дуже розмиті критерії успіху та невдачі, що тут вважати перемогою, а що поразкою. Якщо ми приймаємо тиск та погоджуємося на умови, які висуває МВФ, то отримаємо за це гроші. Одним здаватиметься, що це перемога, іншим навпаки. Не думаю, що між президентом України та главою МВФ було якесь змагання, в якому є переможець і є переможений. Вони обидва у складній ситуації, коли один із них розуміє, що потрібні гроші, а для цього потрібна низка болючих змін усередині держави, а інша розуміє, що давати гроші державі, в якій високий рівень корупції та відсутні можливості захистити інвестиції, не має сенсу, але не давати гроші – означає зробити Україну слабкою, а отже, ризикнути грошима, які попередньо дали. Вони знайдуть компроміс, бо змушені це зробити. Найімовірніше, компроміс полягатиме у тому, що гроші Україні дадуть, але небагато. В принципі, цим завершувалися більшість таких протистоянь. Дозволити Україні збанкрутіти ніхто не хоче, ризики від цього перевершать будь-які обсяги інвестицій. Бачитимемо стриману допомогу від МВФ.