АТОвців перетворюють на дезертирів та “заручників” суду

У 2014 році він з товаришами з Волинської обласної організації Народного Руху відкрив Центр юридичної допомоги.

«Почав працювати там з АТОвцями навесні 2014 року, коли почалися бойові дії і в нас запустився потужний волонтерський рух. Тоді захищати країну пішли добровольці. Ми надавали консультацію учасникам АТО і їхнім сім’ям. Багато хто ішов захищати батьківщину і втрачав своє робоче місце. Найчастіше за бійцем не лишали посади власники малого бізнесу. Хлопець після дембеля не міг повернутися до роботи, бо підприємець, на якого працював до війни, вже взяв нову людину. Проблеми виникали масово у тих, хто працював без офіційного оформлення і отримував зарплату у конвертах. Важелів впливу на такого роботодавця ми не маємо. Якщо чоловік працює на державній посаді, але був призваний військоматом, то робоче місце зберігається за ним на весь час мобілізації», – розповідає Ігор.

За словами Мисковця, добиватися пільг на мирній землі демобілізованим доводиться методами тиску, примусу і контролю.

«Головна проблема, з якою стикаються хлопці після дембелю, – не можуть отримати посвідчення учасника бойових дій. Знаю це з власної практики. Допомагав одному військовослужбовцю отримати статус УБД. Здавалося б – усе просто. Для цього достатно здати пакет документів у військомат і прийти за своїм посвідчення. Але не так то було. Іноді мусимо доводити факт перебування бійця у зоні АТО через суд. Хлопця призвали, він служив, але частина не видала довідки про безпосередню участь в антитерористичній операції. Через це людині не давали статусу УБД. Ми принесли в суд фотографії військового з передової. Побратимів, з якими він воював, залучили як свідків, показали власні фото та посвідчення учасників бойових дій. Суд став на сторону бійця і допоміг отримати статус та пільги», – говорить Ігор.

Те саме з допомогою по інвалідності.

“У військовослужбовця з 51 окремої механізованої бригади не було довідки, що травму отримав саме в АТО. А хотів оформити допомогу по інвалідності. Робив адвокатський запит і надіслав у військову частину. Звідти відповіли, що нема інформації, що він був в АТО і отримав травму. Але як так? У хлопця є всі документи з госпіталя. Зробив звернення на заступника Генпрокурора, навели факти, як порушують законодавство. Там провели перевірку – і за кілька тижнів хлопцеві прийшов папірець, що дійсно отримав поранення під час бойових дій. Усі пільги доводиться вигризати. Зараз найбільше нарікань на те, що перевізники  відмовляють «атовцям» у пільговому проїзді. Є «атовець», який сам на місце ставить водія і їде. Я був свідком цього. Водій вимагав платити за проїзд, але за військового вступилися пасажири. Військові мають право на безкоштовний проїзд містом і в межах області. Достатньо просто показати посвідчення. Якщо їдуть по Україні, то повинні звернутися у касу і взяти на рейс пільгові квитки», – каже Мисковець.

Проблем стало менше, коли демобілізовані постворювали спілки учасників АТО на рівні районів і областей.

«Вони аналізують і систематизують порушення проти військових, намагаються власними силами тиснути на держоргани і вибивати реалізації прав демобілізованих. Бюрократію у нас викорінити важко. Усі бідного АТОвця починають копати, як м’ячик, з однієї соцслужби в іншу. То до одного посилають писати заяву, то від іншого – вимагають принести довідку. Хіба це по-людськи? Більше так не повинно бути», – зазначає Ігор.

Земельний пай: кому, де і скільки

Як зауважує адвокат, найбільше проблем – з виділенням земельних ділянок для демобілізованих бійців.

«Учасникам АТО законом передбачене першочергове право на забезпечення земельними ділянками. Як говориться у прислів’ї: риба шукає де глибше, а людина – де краще. Військовослужбовці, яких призвали на службу з глухого села, масово звертаються за отриманням земельних ділянок в обласних і районних центрах, бо законом це не забороняється. Але в обласних центрах фактично нема вільної землі. Тоді починаються обурення, що їм міська рада не виділяє обіцяної ділянки. По селах усіх ділянками намагаються забезпечити. Волинська облрада запропонувала варіант: створювати спілку з кількох учасників АТО. Місцева влада виділяє їм землю і укладає договір із забудовником, який на цій землі зведе багатоповерхівку і АТОвців забезпечить квартирами. Не чув, щоб хтось із ветеранів АТО на цю пропозицію зголосився. Не хочуть довго чекати, хоч варіант – оптимальний. Для чого вояці сама ділянка? Мало хто на ній планує будуватися, бо часто не мають змоги. В основному 90 % ділянок, які отримують, АТОвці виставляють на продаж», – зауважує Мисковець.

Багато хто не розуміє, що землю можна отримувати у власність шляхом приватизації для індивідуального житлового будівництва, ведення особистого селянського господарства, садівництва, від держави лише один раз по кожному цільовому призначенню.

«Не залежно від того чи під будівництво, чи під садівництво і ведення сільського господарства. Для останнього – за законом передбачено, що людина може отримати до 2,5 гектарів землі. Але були випадки, коли до мене зверталися хлопці, яким рішенням сільської ради було наділено 50 соток землі. Вони її приватизували. А тепер хочуть ще отримати землю, бо вважають, що взяли мало. Можна ж було до 2,5 гектарів. Але тут уже нічого не виб’єш. Більше землі не дадуть. Такий закон», – каже Мисковець.

Дезертир: як поїздка додому може обернутися арештом на 5 років

Багатьох бійців звинувачують у дезертирстві. Ігорю доводилося мати справу з тими, кому шиють самовільне залишення військової частини.

«У нас по Волині через це зараз масово ідуть суди. Хлопцям із колишньої 14, тепер 51 окремої механізованої бригади “шиють” самовільне залишення частини, тобто – місце відбування служби. Цими справами займається волонтер, адвокат Василь Нагорний. Допомагає хлопцям боротися із псевдоправосуддям. Нагорний їздив на зустрічі з генеральним прокурором Юрієм Луценком. Намагається відстояти права хлопців, яких звинувачують у дезертирстві. Дуже важко воно дається. Суди постійно справи затягують, переносять, перекваліфіковують. Чи є вже остаточні вироки суду, мені не відомо», – розповідає Мисковець.

Найчастіше, за словами адвоката, це трапляється через те, що хлопець поїхав лікуватися, отримав усний дозвіл від керівництва. А виходить, що офіційно за документами його ніхто не відпускав.

«Треба розуміти, що це передова, де нема комп’ютера і принтера. Наказ часто надрукувати немає де. А в хлопця стається біда. От був випадок, що у бійця захворіла дружина. Потребувала лікування і навіть інвалідність отримала. Боєць з командиром домовився, той відпустив на кілька днів додому. А потім йому пришили самовільне залишення місця служби. А за це бійцям доводиться відповідати за статтею 407 Кримінального Кодексу України про самовільне залишення військової частини, або місця служби. Карається або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням воді – на 3-5 років. Раджу хлопцям не йти у відпустку за вільною вказівкою командира, а вимагати необхідних документів. Навіть якщо їдете лікуватися, просіть на руки направлення у госпіталь і з’ясуйте, до якого числа за документами ви повинні звернутися у військову частину», – рекомендує Ігор.

Додому у домовині: сім кіл пекла для родичів загиблих бійців

Неодноразово за допомогою до адвоката звертаються батьки загиблих і зниклих безвісти.

«Хтось дочекався дембелю, а когось – рідним привезли у труні. І після похорону проблеми у родичів загиблих військових тільки починаються. Була справа загиблого під Ілловайськом Олександра Деркача  із села Довжиця Маневицького району на Волині. Він брав участь в АТО з 9 квітня 2014 року. Є у списках загиблих 29 серпня під Ілловайськом на Донеччині. Дружина Олена не могла змиритися з його смертю. У вересні приїхали до Бердянська, щоб забрати тіло, але упізнати його було неможливо. Показали обгорілі рештки скелета без рук і ніг. Молодший брат поїхав у Запоріжжя здавати генетичний матеріал на аналіз. Чекали більше двох місяців результати ДНК-експертизи. У жовтні зателефонували з військової прокуратури Запорізького гарнізону й повідомили, що є висновок, який підтверджує смерть Олександра. Брат привіз домовину з невпізнаним тілом додому. Родичам не показали висновку експертизи ДНК. Удову й батьків загиблого органи досудового розслідування повинні були залучити до справи як потерпілих, і вони мають право знайомитися з матеріалами кримінальної справи. Дружина Олена отримала від держави 309 тисяч гривень (бо навпіл з батьками) і 100 тисяч від облради. Побудували будинок для себе і 3-річного сина, але до цих пір чекає, що чоловік повернеться», – розповідає адвокат.

Багатьом доводиться шукати справедливості після смерті родичів.

«В одній сім’ї села Омельне Ківерцівського району на Волині у жовтні торік пропав зв’язок з військовослужбовцем. Сестра почала розшукувати. Вийшла на хлопців, з яким брат служив в одному селі. З’ясували, що його востаннє бачили з місцевими чоловіками. Сестра підняла усіх на ноги. Комендантська служба почала шукати. Тіло знайшли у криниці на подвір’ї місцевих. Судмедексперти в моргу встановили, що смерть настала в наслідок асфіксії – його задушили і кинули в колодязь. Порушили кримінальну справу, яку згодом закрили, хоча й були встановлені особи, які фактично визнали, що саме вони кинули тіло у колодязь. Місцевих тих треба було судити, якщо не за вбивство, то хоча б за знущання над трупом. Нащо ви його у колодязь кидаєте? Вони знайшли собі виправдання: щоб не розкладався. То закопайте по-людськи чи віддайте хлопцям, з якими він ніс службу” – розповів адвокат.

За його словами, у цій справі прислали постанову про закриття кримінальної справи.

“Довго намагалися відновити кримінальне провадження. Треба було їхати у військову прокуратуру в Маріуполь. Але на цьому біда в сім’ї не закінчилася. Син жив у трикімнатній квартирі з 80-річною матір’ю. Був одружений, але з жінкою не жив кілька років. Облрада дала матері 100 тисяч гривень. Дружина стала судитися, щоб забрати половину суми собі. У суді домовилися про мирову. Мати мусила віддати їй 30 з гаком тисяч, щоб вдова заспокоїлася. Квартира належала покійному. Поки мама шукала кривдників сина, була в траурі і не думала про спадщину, дружина пронюхувала, як “бабла збити” і квартиру собі прихватити. Хоча мати – першої групи спадкоємець, але не встигла подати до нотаріуса заяву на прийняття спадщини. Тепер через суд мусимо добиватись справедливості», – пояснює адвокат.

Дружини і матері, які втратили годувальників під час АТО, не завжди можуть добитися пільг і матеріальної допомоги.

«З села Холоневичі звернулася вдова Михайла Случика. Він був на передовій. Відпустили у відпустку. Коли повертався поїздом у частину, у Знам’янці робив пересадку. З ним там зв’язок обірвався. Дружина підняла ґвалт. Його знайшли під забором за 100 метрів від вокзалу убитим. Доставили у морг. На тілі було видно побої. Але судмедексперт зробив висновок, що смерть настала внаслідок інтоксикації алкоголем. У зв’язку з цим закрили справу. Ми поновили провадження через Генеральну прокуратуру. Писав клопотання, щоб жінку визнали потерпілою, щоб провели повторну експертизу. Але нічого не вдалося зробити. Вдова не отримала статусу члена сім’ї загиблого військовослужбовця, бо чоловік загинув на «гражданці». Якби приїхав у частину і відмітився, а потім помер, тоді б сім’я отримала допомогу. А так годувальника втратили, а пільг ніяких не мають. Головне – не опускати руки і шукати справедливості у судах», – радить Мисковець.

Раніше Politeka писала, що мер Львова Андрій Садовий виділив АТОшникам півмільярда, щоб ті заспокоїлися. Львів зобов’язується роздати учасникам АТО земельні ділянки за межами міста. Однак військові повинні зробити вибір – або така ділянку, або грошова компенсація.

Яна Романюк