Політичний сезон в Україні завершується як ніколи голосно. Скандали вибухають один за одним: колишній депутат Олександр Онищенко звинувачує президента в корупції, звільнена з російської буцегарні Надія Савченко веде перемовини з терористами, ЄС затягує безвіз і роздумує над санкціями проти Росії. Усе це відбувається на тлі військових дій на Донбасі, що не вщухають. У таких умовах Україна проводжає 2016 рік і не без остраху чекає на новий.

Гість Politeka політолог, директор Центру суспільних відносин Євген Магда розповів про особливості вітчизняних політичних процесів.

Звичка лаяти президента

Евгений Магда
– Розпочнемо з Олександра Онищенка, який уже два тижні є одним із основних авторів сенсаційних заяв для ЗМІ. Остання про те, що він заплатив Давиду Жванії за депутатський мандат $6 млн. На ваш погляд, як довго Онищенко атакуватиме президента і яка мета цих атак?

– Думаю, що Онищенко атакуватиме президента як мінімум доти, доки не буде судового вироку щодо справ із його махінацій. Наскільки мені відомо, ситуація навколо Онищенка значною мірою зумовлена не лише кримінальною справою, а й тим фактом, що він раніше був спонсором партії «Батьківщина». Доказом цього є делегування ним Ігоря Шевченка на посаду міністра екології та природних ресурсів у першому уряді Арсенія Яценюка.

Тепер ми бачимо, що Онищенко, який до того був відомий як світський лев, виступає в ролі опозиціонера. Його заяви не переконливіші, ніж плівки майора Мельниченка. Однак очевидно, його дії мають бути технологічнішими.

– Ви розповіли про зв’язок Онищенка з «Батьківщиною». Хто ще нині може долучитися до атак на президента?

– В Україні атакувати президента – це хороший тон. У нас президент за будь-якої моделі управління все одно залишається центром політичного життя. Українським парламентарям зручніше казати, що їх на Банковій нагнули, ніж самим формувати порядок денний, рухатися вперед, приймати рішення та домовлятися між собою. Жити самостійним політичним життям більшість із них не звикли та й нездатні. Говорити, що Порошенко поганий можуть і ті, хто мають депутатські мандати, і ті, хто не представлені у Верховній Раді. Дострокові парламентські вибори – це рожева мрія багатьох політичних сил.

Дострокові вибори та коаліція

– Яка ймовірність того, що дострокові парламентські вибори можуть відбутися?

– Аби вони відбулися, потрібна екстраординарна подія. Вона має стати каталізатором і примусити людей, які всередині депутатського корпусу, ухвалити відповідне рішення. Президент не може власноруч призначити дострокові парламентські вибори без рішення Верховної Ради. Центрвиборчком також не вправі цього зробити.

Нині більшість депутатів не мають палкого бажання піти на вибори. Ба більше, вони не намагаються змінити виборчий закон, хоча про це було сказано багато. Також парламентарі незацікавлені у скасуванні депутатської недоторканності, тому голосування з цих питань є ситуативними.

Для мене моментом істини двох років роботи нинішнього складу парламенту стало голосування за позбавлення недоторканості Ігоря Мосійчука. Відео, яке тоді продемонстрував Генпрокурор Шокін, стало шоковим для багатьох парламентарів. Вони зрозуміли, що сьогодні він, аби завтра це не був я. Це одна з головних мотивацій для депутатського корпусу не піти на перевибори.

– Сьогодні ми бачимо, що, за низкою соціологічних досліджень, у таких партій, як «Батьківщина» та «Опозиційний блок», доволі високі рейтинги. Чи ймовірний такий сценарій, за яким вони домовляться між собою про блокування роботи Верховної Ради, щоби змусити президента провести дострокові вибори?

– Нагадаю, що в разі тривалого часу нефункціонування парламенту, його розпуск – це право, а не обов’язок президента. Він може докладати відповідних інформаційних зусиль, аби показати, що законодавча влада взагалі нікому не потрібна.

Олексій Арестович: Росіяни хочуть лишити Порошенка президентом та керувати ним

Проблема сьогоднішньої парламентської та позапарламентської опозиції полягає в тому, що, з одного боку, вона достатньо широко розкинулася на політичному спектрі, а з другого – у неї дуже мало точок для консолідації.

Уявімо собі ситуацію, що 5% бар’єр долають БПП, «Батьківщина», Опозиційний блок, Радикальна партія, «Самопоміч», «Рух нових сил» та «Свобода». Як із цього різноманіття створити коаліцію? А без неї парламент не зможе працювати.

Бажання піти на дострокові парламентські вибори не є спільною метою. Для «Самопомочі», наприклад, це питання некритичне. Сміттєвий скандал вдарив по Андрію Садовому. Після затримання начальника управління житлового господарства Львівської міської ради та інших факторів він помітно нервує.

Водночас сили, які зацікавлені в дострокових виборах, не мають чіткої відповіді на питання «що далі?» Я не уявляю собі публічного альянсу «Батьківщини» та Опозиційного блоку. Що вони скажуть своїм виборцям? Що ми повторюємо відносини Юлії Володимирівни з Віктором Федоровичем протягом 2007-2008 років? Спільну мову змогли б знайти «Самопоміч» та «Рух нових сил», адже в Садового та Саакашвілі є обопільна симпатія. Також об’єднатися могли б «Батьківщина» та Радикальна партія, які мають схожий електорат. Але Ляшко виступає проти Тимошенко з таким ентузіазмом, що подібний альянс буде незрозумілим партійцям по обидва боки.

Савченко – жертва технологій

– Яке політичне майбутнє може очікувати Надію Савченко на тлі нещодавнього політичного скандалу? Нині вона відмовилась від «Батьківщини» і має вигляд «збитого льотчика».

– Я сказав би не «збитий льотчик», а «штурман, який утік». За моїми спостереженнями, вона стала жертвою російських політичних технологій. При тому я далекий від думки, що Надія Вікторівна підписувала якісь зобов’язання. Мені видається, що російські спецслужби прорахували її психологічний портрет і почали з неї ще в ув’язненні робити українську Жанну д’Арк. Вони підштовхували Савченко відповідними інформаційними повідомленнями. В її камері було телебачення, а в сучасному світі немає нічого складного, щоб робити випуски новин лише для однієї людини. Це реальний варіант.

Надія Савченко прибула до України на піку своєї популярності. У червні до неї був рівень довіри 40%, що найвище серед українських політиків. Уже в серпні він знизився до 20%, зараз він іще менший. Бо заклики прислухатись до Донбасу та побачити в сепаратистах людей не сприймає українське суспільство.

Українці вже третій рік поспіль у стані шоку, а Савченко не пропонує їм простих рецептів, які дозволять усе забути. Через свій історичний досвід українці добре пам’ятають, що з ними буває, коли вони пробачають агресорам подібні дії.

– Як може далі розвиватися так званий «новий формат Савченко: Росія-Україна-сепаратисти»?

– Технологічно це вигідний для Росії формат. В інформаційному просторі створюється паралельна реальність. Офіційна тристороння група, де є Україна, Росія, ОБСЄ, та неофіційна, де є Савченко, Плотницький із Захарченком та Росія. І далі говоритимуть, що саме в неофіційному тристоронньому форматі можна вирішити невирішені питання. Для створення цієї картинки цинічно підкладають питання звільнення полонених. Савченко озвучує ті наративи, що існували в російському медіа-середовищі вже давно.

– Для пересічного громадянина цей формат нібито має успіх. У Мінську не змогли домовитися про звільнення заручників, а Савченко заявляє, що домовилася. Тобто цей формат можна донести до громадян. Наскільки успішно кремлівські ЗМІ в Україні можуть розхитати тему і зробити з неї «фішку»?

– Усе залежить від того, наскільки операція Кремля спланована та прорахована. Уявімо собі, що сторона сепаратистів оголошує про передання Україні 10-12 заручників, серед яких хтось із кіборгів. Це викликає суспільний резонанс і підштовхує суспільство на думки про те, а що ми даємо у відповідь.

Не варто недооцінювати наших російських супротивників, які достатньо мотивовані. Але вони не розуміють зміст українського мислення. Російські ідеї не працюють усередині нашої держави, бо Росія не може вийти за парадигму розгляду українців як етнічних росіян, які ні про що не думають, ходять у шароварах і співають сумні занудні пісні. Ця логіка російського сприймання українців помітна в діях людей, які стоять за Надією Савченко.

Сподівання на вступ до закритого клубу

– Який сценарій готує Москва для України наступного року?

Андрій Єременко: Українська влада усуває протести до їхньої появи (відео)

– Я не вірю у сценарій воєнного наступу, попри те, що на кордонах зосереджено справді значну кількість військової техніки. Путін при всіх його особливостях мислення має достатньо досвіду перебування на вершині влади. Forbes його визнав найвпливовішою людиною 2016 року. Він усвідомлює, що на Заході працюють певні процедури. Новий наступ на Сході України – це новий виток санкцій проти Росії. Їх не хоче ні ЄС, ні США, але західна демократія не може відмовитися від послідовності своїх дій. Той факт, що Росія зацікавлена в послабленні України, щоб наша держава втратила свою самостійність – це для мене є аксіомою, яка не потребує доведення.

– Нещодавно ви написали, що відносини України з ЄС переживають момент істини. Наскільки глибоко Європа розчарувалась в Україні? І чи є ймовірність того, що вона може пожертвувати Україною заради певних домовленостей із Путіним?

– Я думаю, що Європа намагатиметься балансувати між Росією та Україною. Наприклад, в Європи є інтерес забезпечити себе достатньою кількістю газу на зиму. Тому Україну підштовхували до енергетичних перемовин із РФ, які завершилися нічим. Однак за весь час конфлікту Україна не порушила своїх зобов’язань транзитера, навіть під час газових війн 2006-2009 років.

Геть відмовитися від України ЄС не може собі дозволити. Бо це демонстрація краху політики східного партнерства. Інша річ, що Україна має відмовитися від статусу найбільшої європейської проблеми. Ми не повинні весь час стверджувати, що в нас усе погано. Ніхто не дасть нам за це гроші. Україна зробить крок уперед, якщо доведе, що вона є простором можливостей для ЄС, місцем, де європейський капітал отримуватиме прибутку більше, ніж на території ЄС. Без цього ми не доведемо Європі свою значущість.

ЄС ще не перетравив вступ Румунії, Болгарії та Хорватії. І після цього очікувати, що одну з найбільших країн Європи з багатьма нереформованими сферами приймуть до ЄС політичним рішенням – це наївно. Це помилка, яка була у 2005 році. Тоді ми вважали, що нам повинні прокотити помаранчевий килим, яким ми парадним маршем вступимо до ЄС. Україна має зрозуміти, що вона прагне вступити до закритого клубу, де є певні складні правила. Рекомендацій навіть кількох членів клубу недостатньо. Україну сприймають в Європі з острахом. Це помітно і в обговоренні питань із надання безвізового режиму.

– Які найперші три кроки повинна зробити Україна у 2016 році, щоб ми почали зростати, а довіра до нас міцніла у всьому світі?

– По-перше, це реальна деолігархізація та зміна правил гри, створення умов для малого та середнього бізнесу. Адже лише національна буржуазія може забезпечити рух уперед не лише економічний, а й політичний.

По-друге, це усвідомлення того, що гібридна війна з Російською Федерацією триватиме не один рік і нам потрібно до цього готуватися.

По-третє, це усвідомлення того, що в умовах, коли ЄС сам не знає свого майбутнього, пов’язувати ілюзії з європейським вибором України шкідливо.

Дмитро Костюк, Влад Руденко

Фото: robinzon.tv