Енергонезалежність та дистанціювання від російського “Газпрому” – ще одна топова мета постмайданної України. Яка ціна такої незалежності, чи реально її втримати та з ким із глобальних газових гравців Києву треба дружити, Politeka розповів президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар.
– Україна відмовилася від російського газу. Проте газ, який отримуємо від європейських партнерів, – російського походження. Наскільки виправданою є система реверсу?
– Невже «Газпром» не зацікавлений контролювати всі ці процеси?
– «Газпром» мав і має на меті в якийсь спосіб вплинути на те, щоб газ, який він вважає все-таки російським, за реверсом не перепродували Україні.
В 2015-му був потужний експеримент «Газпрому». З 1 січня до 31 березня, тобто протягом першого кварталу, «Газпром» знизив до мінімально можливого рівня постачання газу своїм європейським партнерам. Сподіваючись на те, що їм просто не буде що перепродувати “Нафтогазу”. Мовляв, самим не вистачатиме, бо зима. Експеримент зазнав невдачі. Реверсні поставки продовжили. «Газпром» втратив, за одними даними, п’ять, а за іншими – шість мільярдів доларів недоотриманої виручки.
У цьому випадку реверсні постачання наприкінці минулого року та на початку 2017-го, коли у нас був перший екстремум холодів, показали свою надійність, а сподівання «Газпрому» виявилися марними.
– Чи готова Європа на довготривалу перспективу постачати Києву європейський газ?
– З боку Європи немає якогось «ЄвроГазпрому». Це важливо розуміти. Там – півтора десятка постачальників, які мають комерційний інтерес. Для них відкрився новий сегмент газового ринку, обсягом принаймні в кілька мільярдів доларів. Це привабливо, навіть якщо кожен візьме якийсь шматочок. Саме цим і пояснюється інтерес до реверсних постачань із боку європейських компаній.
Реформа з-під палки. Як українців змусять пізніше виходити на пенсіюПід час першого експерименту, листопад-грудень 2012 року, обсяг постачання був мізерним – 56 млн куб. м газу. Зробила це доволі відома компанія RWE Supply&Trading. Вона була піонером у реверсних постачаннях. А тепер маємо півтора десятка охочих.
Тут комерційний інтерес є основним. Звісно, постачання газу за реверсом не здійснюють за якоюсь благодійною схемою. Але все одно на кілька доларів дешевше порівняно з російськими постачаннями. Іноді, звісно, бувають і вищі ціни, бо є прив’язка ціни до спотового ринку в Європі, а він мінливий. Але все-таки ми позбулися головного ризика під час російської агресії проти України – досягли нульової залежності з імпорту російського газу.
– Російський ринок залежить від цін на газ та нафту. Які прогнози щодо розвитку економіки сусідньої недружньої держави?
– Економіка РФ вже показала в 2015-му році серйозні негативні тенденції. Є деяке зміцнення нафтових цін, що додає оптимізму російським урядовцям. Мовляв, протримаємося. Адже ціна в коридорі 50-60 доларів за барель – це не ціна в коридорі 30-40 доларів.
Російська економіка, напевно, цього року проходитиме своєрідну «точку крихкості». Накопичено масу проблем. Спустошені фонди не дають серйозних підстав для оптимістичного погляду на російську економіку.
В кращому разі болотоподібний депресивний стан буде й надалі, а в гіршому – може статися те, що свого часу відбулось із радянською економікою. Наприкінці 1990-х років усе ніби було більш-менш, хоча тотальний дефіцит і черги за всім стали невід’ємними супутниками радянської дійсності. В Росії зараз спостерігаються подібні явища. За макропоказниками здається, ніби все нормально, але реальне життя відрізняється.
Фінансова система Росії є доволі вразливою. Особливо за обставин посилення санкцій. Хоча є багато інформаційних посилів у медіапросторі про можливе пом’якшення санкцій. Однак поки що, принаймні у рамках Європейського Союзу й американської адміністрації, ухвалено рішення про подовження санкцій.
– Росія домагається, аби газ постачався до Європи в обхід України. Яка ймовірність реалізації цього плану?
– Якщо вірити газпромівській пропаганді, то з грудня 2015-го року газ до Європи мали постачати в обхід України «Південним потоком». Немає ні «Південного потоку», ні тих поставок газу.
Також говорили, що після закриття проекту «Південний потік» наприкінці 2016-го газ піде в Туреччину по «Турецькому потоку». Знову ж – надворі 2017-й рік, «Турецький потік» завмер. Але стверджувати, що 2019-го року, як говорять у Москві, після завершення терміну дії контракту з транзиту, Росія не використовуватиме українську ГТС, – просто маячня.
На середньому рівні менеджменту «Газпрому» говорять, що доведеться й надалі транзитувати газ через територію України. Можливо, не буде контракту чи буде якийсь тимчасовий документ, але це триватиме. І навіть за обставин ідеальної для “Газпрому” ситуації, коли Європа погодиться на реалізацію проекту «Північний потік 2», навіть на другу нитку «Турецького потоку», все одно – це перспектива 2022-2023 років. Бо прокласти трубу на дня моря – це навіть не півсправи. Спорудження газотранспортної системи і введення в експлуатацію – значно складніше.
Крім того, Росія не має відповідних технологій. Так і не навчилися укладати глибоководні трубопроводи. Без західних технологій вони не можуть нічого зробити.
– Що чекає в найближчій перспективі вітчизняну газотранспортну систему?
– 28 жовтня 2016-го року Європейська комісія ухвалила рішення, яким надане розширене використання потужностей «Північного потоку» за рахунок газопроводу OPAL для «Газпрому». Це забирає у нас приблизно до 10 млрд куб. м транзиту від нинішнього рівня. Якщо рівень минулого року у нас був десь 82 млрд куб. м, то мінус десять означає транзит на рівні 70 млрд куб. м. З огляду на наші транзитні потужності в 142 млрд, – це 50%. Тобто половина залишається. Ситуація, з одного боку, видається не такою й поганою, бо 70 млрд куб. м транзиту – це половина практично тих потужностей, які у нас є. З другого боку, ця цифра не буде стабільною.
Від телебачення до банків – де російський продукт несе загрозу нацбезпеці УкраїниОсновне питання полягає втім, що ми не дуже можемо вплинути на обсяги транзиту. Це визначає покупець. Скільки Європа купить російського газу – стільки Росія продасть, а ми, відповідно, – протранзитуємо в рамках тих потужностей, які є у «Газпрому» та й у нас.
За останні два роки європейські країни збільшували обсяги імпорту російського газу на тлі падіння видобутку газу в Північному морі. «Газпром» з огляду на наявні потужності не міг (попри всю пропагандистську риторику, що Україну вирубатимуть за транзитом) обійтися без української ГТС. Особливо, на тлі пікового зростання попиту в зимовий період. Саме ті обхідні проекти – збудований «Північний потік», введений в експлуатацію, – не можуть задовольняти пікові потреби. Лише українська ГТС може це робити. Так спроектовано ще з радянських часів.
Отож при сценарії, коли Росії не вдасться реалізувати з тих чи інших причин ці обхідні проекти («Північний потік 2» і другу нитку «Турецького потоку») збережеться статус-кво – близько 70 млрд кубів. Якщо вони збудують одну лише нитку «Турецького потоку», це ще забере у нас близько 10-11 млрд куб. м транзиту. Тобто загалом це означатиме, що рівень транзиту буде на рівні 60 млрд куб. м.
Якщо країни Європейського Союзу почнуть імпортувати значно більше газу скрапленого (а це буде) і менше купувати у «Газпрому», то об’єктивно буде тенденція до зниження обсягів транзиту.
За ідеальним для «Газпрому» сценарієм йому треба проштовхнути через Європейську комісію, яка втрачає свій вплив і свою функціональність, проект «Північного потоку 2». Тоді транзит через Україну російська сторона може припинити.
Але ми не сидітимемо склавши руки. Реалії зовсім інші. Українська сторона має працювати. На рівні «Нафтогазу» триває активна робота з Європейською комісією, щоб наші гібридні друзі в Європі не забували про свої зобов’язання щодо нас у межах Угоди про асоціацію та про наявність резервних потужностей в українській ГТС. Вони зобов’язані це робити відповідно до ст. 274 Угоди про асоціацію. Ситуація не зовсім безнадійна, не «все пропало».
– У Міненерго ось уже кілька років розповідають, що через три-п’ять років Україна буде повністю забезпечена власним газом. Це реально?
– Поки що це більше схоже на побажання. Хоча системний крок у напрямку досягнення цієї мети зроблено – коли відбулася уніфікація цін на газ (незалежно від того, чи це газ імпортного походження, чи власного видобутку).
З уніфікацією ціни утворився інвестиційний потенціал. Частку отриманої виручки можна проінвестувати в розширення національного газовидобутку.
Але другий крок зірвано. Необхідно було внести до бюджетного проекту на 2017-й рік пропоноване зниження ставки рентної плати до рівня 12%. В 2014-му була безглузда ініціатива побільше грошей узяти в бюджет, і ставки рентної плати злетіли до рівня 70%. Потім переглянули, але час змарновано. Минулого року, попри консенсус, коли всі були «за», пропозиція не пройшла. На рівні Комітету з питань податків і митних зборів (Комітет із питань податкової та митної політики – ред.) ініціативу раптом чомусь не підтримали. В результаті залишились завищені ставки рентної плати, які не стимулюють збільшення національного газовидобутку.
Ну, отримаємо ми за цей рік приріст на кілька відсотків, три чи п’ять, – принципово це картини не змінює.
– Реально вийти на нуль імпорту газу?
– Якщо ми ставимо за мету зробити це протягом п’яти років, то це реально. Сьогодні споживаємо десь 31 із гаком млрд куб. м газу. 20 млрд із них – газ власного видобутку. Тобто імпортували для вдоволення всіх потреб приблизно 11 млрд кубів. Для порівняння: років п’ять тому обсяг імпорту газу становив майже 45 млрд кубів. Зараз він вчетверо нижчий.
Якщо скоротити річне споживання хоча б на мільярдів 5-7 куб. м і наростити на 5-6 млрд власний газовидобуток, то, на рівні приблизно 26 млрд національного річного газоспоживання можемо вийти на нульовий показник імпорту газу.
Україна без російського газу: вже не споживач, але все ще транзитерВзагалі варто не брати – ні зі Сходу, ні з Заходу. Щоб не залежати ні від російських «хотєлок», ні від європейських забаганок. У такий спосіб позбавимо Брюссель одного з важелів впливу на нас. Це цілком реально – додати кілька мільярдів кубічних метрів газовидобутку, реалізувавши протягом найближчих п’яти років відповідну програму. Але якщо її почати зараз реалізовувати.
– Чому цю програму не реалізовують?
– Вона загальмувалась. Усе тепер відклали ще на рік. Але де гарантія, що при розгляді бюджетного законопроекту на 2018-й не повториться та сама ситуація?
– Наскільки загалом нинішня ціна на газ для населення є необхідною? Чи можна було не підвищувати тарифи до такого рівня?
– Можна було не підвищувати. МВФ вимагав 75% від паритету імпортної ціни газу. А на наступному етапі – 100%. Можна було це робити в два кроки, а не в один. Але я думаю, що це вже годі обговорювати. Все одно це вже відбулось.
– Наскільки такий крок адекватний?
– З суто ринкових підходів – адекватний. Але зроблено один крок, не зроблено інший – створення конкурентного середовища на ринку газу. Лише з цього року такий крок робиться, але поки що він не вносить кардинальних змін до газового ринку.
Із початку цього року з’являється додатковий гравець на внутрішньому ринку газу – французька компанія Engiе. Вона конкуруватиме з «Нафтогазом», послуговуючись тим, що будь-яка компанія може отримати вільний доступ до трубопровідних потужностей «Укртрасгазу» і забезпечити транспортування та реалізацію газу для кінцевих споживачів на українському ринку.
Поки що ті обсяги, які реалізовуватиме ця французька компанія через свою дочірню структуру в Україні (“Енжі Енержі Менеджмент Юкрейн” – ред.), просто мізерні. Реально вони не є конкурентами для продажів “Нафтогазу”. Але так починались і реверсні продажі газу для «Нафтогазу» в 2012-му році. Перший обсяг також був мізерним. Потім побачили, що це працює. Прийшли інші гравці. Зараз за реверсні постачання газу точиться певна конкуренція. Так само буде і тут.
Проте ціну на газ на внутрішньому ринку підняли миттєво. Всі це відчули. А тут буде процес, який триватиме роками.
– В чому його особливість?
– За наявності кількох крупних гравців можливостей для того, щоб грати на завищенні ціни газу буде вкрай обмаль.
Хоч ідеалізувати не варто. Бачимо це по ринку нафтопродуктів України, де є багато мереж, гравців, але ціні тримаються згідно з картельними домовленостями. При цьому Антимонопольний комітет цього нібито й не помічає. Або ж зауважує лише іноді.
Тому тут питання полягає ще в тому, щоб належно працювало антимонопольне відомство, а головне – незалежний регулятор, який суто формально у нас є. Закон новий ухвалили минулого року про нацрегулятора, але ми розуміємо, що де-факто все залишається як було. Поки що цей регулятор реально не є незалежним і не є регулятором.
Романія Горбач, Владислав Руденко
