Віталій Касько про крах гучних справ, топ-корупцію та прокурорські баталії (відео)

Про те, чому в Україні так складно побороти корупцію та де знайти політичну волю для змін, Politeka запитала в екс-заступника генерального прокурора Віталія Каська.

– Справа «діамантових прокурорів» стала однією з найгучніших за останні роки. Проте якогось логічно завершення так і не мала. В якій точці нині перебуває?

– Вона була не лише однією з найгучніших за останні роки, а й єдиною з найгучніших, які потрапили на розгляд до суду. Стосувалася підозри в хабарництві на суму $200 тис. Подальші розслідування теж виявили серйозні зловживання.

Розслідували справу п’ять місяців. Незважаючи на тиск, кримінальні провадження щодо наших слідчих і прокурорів, ми її завершили, направили до суду. З четвертого січня 2016 року вона перебуває в судових інстанціях. Уже другий рік її розглядають. Однак вироку немає навіть у суді першої інстанції. Лише досліджують докази.

Складається враження, що справі такої актуальності судові інституції не приділяють необхідної уваги. Роблять усе, щоб про неї швидше забули, аби звести її тихенько нанівець.

– Невже її можуть тихцем закрити?

– Можливо, в планах – аби про неї забули. Тобто тихо виправдати чи якось так засудити, щоб це не викликало резонансу. Вочевидь, задум такий, щоб ця справа нічим не закінчилася.

– Вас звинувачували в тому, що ви не змогли повернути гроші Курченка до України. Чому?

– Гучних скандалів не пам’ятаю, але певні народні депутати, виконуючи певні вказівки, розповідали дуже багато чого. Це можна прослідкувати за хвилями заяв.

Дуже спокійно і завжди обґрунтовано пояснював, який процес повернення активів до України, хто цим має займатися. Без адекватного й ефективного слідства говорити про повернення будь-яких активів до України не доводиться. Слідство повинно довести злочинний характер коштів. Зокрема, продемонструвати обвинувальні акти – як ці кошти опинилися за кордоном.

Має бути відповідне рішення суду в Україні. Без всього цього говорити про повернення активів не доводиться. Якщо слідство є неефективним або не бажає докопатися до істини, то ніхто не допоможе – жоден експерт, жодна міжнародна співпраця.

Уже рік як не працюю в органах прокуратури. На сьогодні повернуто коштів команди Януковича – нуль цілих нуль десятих. Тобто, якщо я їм заважав, мабуть, уже могли б повернути величезні гори грошей. Мабуть, річ не в міжнародній співпраці, а саме в неефективному слідстві.

– Зазвичай свідки, які причетні до корупційних схем, не хочуть давати свідчення. Як їх змусити це робити?

– Проблем у розслідуванні дуже багато. Візьмемо справу «діамантових прокурорів». Вона теж є справою про високопосадову корупцію. Там знайшлися і свідки, і докази, і негласні слідчі дії, які дозволили довести це кримінальне провадження до суду.

Справді, є проблема, що свідки або потенційні колаборанти (тобто особи, які де-факто теж вчиняли злочини меншої тяжкості, але можуть надати хороші свідчення про високопосадову корупцію) незацікавлені. Законодавство не стимулює їх до співпраці.

На жаль, до цього призвів наш парламент. Ухвалені закони не стимулюють колаборантів укладати угоди зі слідством.

– Чому?

– Бо у корупційних злочинах заборонено застосовувати умовні засудження. Засудження з відстрочкою – все, що може запропонувати сторона обвинувачення. Це трохи менший термін, ніж передбачено у верхній частині санкцій. Відповідно, якщо немає такого стимулу, то особи не готові до співпраці й не хочуть давати свідчення про високопосадову корупцію.

– Це реально змінити?

– Якщо колаборант дає серйозні докази і внаслідок цього звинувачують високопосадових корупціонерів, то йому варто призначати покарання, яке було б нижчим за найнижче. Наприклад, умовне покарання, з відстрочкою тощо. Тоді буде стимул співпрацювати.

– Кому вигідно, щоб нинішня система залишалась без змін?

– На сьогодні немає політичної волі реально боротися з корупцією в Україні.

Якщо ми справді хочемо продемонструвати людям, що почалася реальна боротьба з корупцією, то це мають бути топ-корупціонери. Не лише затримання, а й доведення справ до суду і реальні засудження.

В суді припиниться і дрібне, і побутове хабарництво. Поступово люди зрозуміють, що політика держави ґрунтується на нульовій толерантності до корупції. Доки цього не немає, доки ловлять знизу (тим самим демонструючи, що там красти не можна, а на верхах – можна), то навряд чи варто говорити, що є політична воля боротись з корупцією.

– Які зі справ щодо команди Януковича найбільше просунулися в розслідуванні?

– Спершу були непогані шанси у справі Арбузова, наприклад. Та сама справа Злочевського (власник найбільшої приватної газовидобувної компанії України Burisma – ред.) добре починалася – особисто ініціював внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань кримінальне провадження щодо нього на підставі запиту британських правоохоронців. Вони були й залишаються перспективними.

Загалом більшість із санкційного списку потенційно, з погляду корупційних, економічних злочинів, мали б мати перспективу.

– За який час можна таку справу довести до логічного кінця?

– Залежить від складності застосованих схем. У людей із санкційного списку були як абсолютно прості й нахабні схеми розкрадання, які за рік-півтора можна розслідувати, так і складні – із залученням фінансових радників, офшорних схем. Їх можна розслідувати від п’яти до семи років.

Проблема в іншому – незрозуміло, на якій стадії ці кримінальні провадження й чи справді там зроблено те, що мали зробити в кримінальному провадженні такого рівня складності за цей період.

Інколи складалося враження, що минуло три роки, але навіть наполовину не наблизилися до істини.

Тут є ще одне питання. Нову корупцію розслідують новостворені антикорупційні органи – НАЗК, НАБУ. Органи Прокуратури продовжують розслідувати справи щодо корупції колишніх високопосадовців. Це відбуватиметься до листопада нинішнього року. Зараз уже лютий – дев’ять місяців лишилося, щоб завершити ці кримінальні провадження.

Аби направити ці справи до суду, необхідно спочатку направити їх до НАБУ. Потрібно вже потихеньку вивчати ці кримінальні провадження, визначатися з їхньою перспективністю. Напевно, помалу забирати їх і починати ці розслідування, не чекаючи, поки у листопаді зваляться всі ці справи, які потрібно місяці три вивчати, а суспільство вже ставитиме питання, що робиться та яка перспектива.

– Між НАБУ і Генпрокуратурою, які мали б співпрацювати, триває протистояння. Чому?

– Компетенція нових антикорупційних органів і Прокуратури відрізняється й чітко визначена законом. Було би значно краще й корисніше, якби ці органи займалися кожен своєю справою.

У НАБУ є чітко визначена сфера діяльності. Генпрокуратура не має втручатися в її компетенцію й підслідність. Також НАБУ не має займатися тим, із чим має справлятися Прокуратура.

– Між НАЗК та Мін’юстом теж не все гладко.

– Це питання суто міжвідомчої співпраці. Вічна українська проблема – бюрократія. Замість того, аби швиденько зібратися і вирішити нагальні питання, дві інституції займаються перекиданням якихось відповідей, запитів та критикою нормативних актів один одного.

Це абсолютно неприпустимо. Потрібно швидко зібратися, тихо визначити адекватний текст і показати, що цей порядок узгоджений. Можливо, тоді хоча б почалися перевірки електронних декларацій. Без цього люди підозрюватимуть умисну гру державних органів на затягування процесу.

Ви чудово пам’ятаєте, як затягували процес запровадження електронних декларацій. Було дев’ять чітких спроб або це відтермінувати, або взагалі змінити законодавчу базу. Проте громадськість, ЗМІ, міжнародні донори не дозволили. Але зараз ведуть процес уже на рівні виконавців.

Із січня подаватимуть декларації вже не топ-посадовці, а й інші. Це значно більше. Якщо зараз їх 110 тис. у базі, то згодом буде понад мільйон.

Звісно, поступово всі забудуть про  маєтки за кордоном, величезні суми готівки у валюті тощо. Почнуть перевірки дрібніших посадовців – потихеньку зводитимуть інформацію нанівець. Люди це розуміють. Вони побачили, хто й що задекларував. Дуже багато питань виникло щодо законності походження статків. Відповідно, від нових антикорупційних інституцій, таких як НАЗК, очікують адекватної реакції. Поки що процес, як бачите, триває.

– Чи готова міжнародна спільнота й надалі вірити та підтримувати українську боротьбу з корупцією?

– Того ентузіазму, який був у міжнародних партнерів раніше, наразі немає. Поступово у всіх складається враження, що, попри усі ухвалені закони під тиском преси й громадськості, на практиці робиться усе, аби вони не запрацювали на повну силу.

Безумовно, ентузіазму мало (дехто називає це розчаруванням) з боку наших міжнародних партнерів. Хоча вони все ще сподіваються, що щось зміниться.

– Як оцінюєте діяльність нинішнього генпрокурора Юрія Луценка?

– Все одно, кого нині призначати генеральним прокурором. В чинній системі координат, тобто в тому, що являє собою Прокуратура в системі органів влади та як остання використовує першу – це абсолютно не змінить ситуацію. Має з’явиться політична воля реформувати прокуратуру.

– Про які саме зміни йдеться?

– Йдеться про дві групи необхідних дій. Перша – зміна персоналу. Тобто повне очищення органів прокуратури через проведення прозорих процедур, які дозволили б стороннім кандидатам узяти участь у конкурсі. Починати потрібно з голови, а не з хвоста, як колись намагались.

Друга – зміна правил гри, системи координат. Зокрема, забезпечення незалежності генерального прокурора як керівника відомства. Також нагальне питання – незалежність прокурорів усередині системи від свого керівництва, забезпечення відсутності корупційних вказівок.

Це призведе до того, що прокуратура перестане бути корупційним кублом, яке займається відтисканням бізнесу, вирішенням корпоративних суперечок за гроші тощо.

Лише ці два комплекси заходів разом дадуть результати. Бо якщо змінити персонал, а правила залишаться старими – бюрократичними, ієрархічними, корупційними, – то це призведе до того, що за півроку нова прокуратура стане такою, як зараз.

Горбач Романія, Владислав Руденко