Сторони озвучили свої позиції. Україна закликала застосувати до Росії пряму заборону підтримки бойовиків, а також вимагає компенсації за порушення РФ міжнародних договорів.
Яке рішення ухвалять судді, що чекає на Україну в разі програшу та яку стратегію маємо вибудовувати на міжнародному судовому фронті, в інтерв’ю Politeka розповів представник України у Венеційській комісії юрист Володимир Пилипенко.
– Публічні слухання Україна проти Росії завершились. Що тепер?
Крім того, Україна попросила запровадити тимчасові заходи проти РФ. Вони спрямовані на запобігання продовженню порушень із боку Росії впродовж розгляду справи. Суд розмірковує, чи є підстави запроваджувати ці тимчасові заходи.
У Міжнародному суді назвали приблизну дату оголошення рішення суду з цього питання – кінець квітня. Але до вирішення справи, по суті, ще досить довго.
– Чи можна уже сьогодні прогнозувати результати всієї цієї судової епопеї?
– Яким буде рішення у справі – невідомо. Усе залежить від позиції суддів та якості аргументації української сторони.
Не виключено, що суд ухвалить вердикт, який не повністю збігатиметься з основними вимогами України. Може обрати нейтральніше формулювання.
Варто зауважити, що в разі невиконання приписів Міжнародного суду єдиним органом впливу на державу-порушника є Рада Безпеки ООН. Зрозуміло, що дієвого механізму контролю над Росією не буде, адже вона як постійний член Радбезу все заблокує.
– У Міжнародному суді ООН раніше розглядались справи, де одна держава просить визнати іншу спонсором тероризму?
– Були лише подібні справи. Наприклад, у 80-х роках відбувся судовий процес – Нікарагуа позивалась проти США. Тоді суд ухвалив рішення на користь Нікарагуа і визнав, що американські спецслужби втручались у внутрішню політику країни та фінансували бойовиків.
Варто розуміти, що США (як і Росія) – постійний член Ради Безпеки ООН. Отож, Вашингтон, користуючись своїм становищем, виконував рішення суду на свій розсуд. До постійного члена Радбезу жодних санкцій не могли застосувати. Їх одразу заблокували б. Таким самим шляхом у перспективі може піти і Росія.
– Виходить, суд-судом, а у Кремлі зроблять так, як їм заманеться.
– Усі чудово розуміють, що путінський режим нічого не виконуватиме, хоч як би жорстко його не покарали. Але тут є дві складові – юридична та публічна.
У першій площині Росія теоретично може знехтувати рішенням суду, як це зробили свого часу американці. Але в публічній площині – у глобальному та регіональному суспільно-політичному контексті – поразка Москви стане безумовною перемогою Києва, доказом реальної спроможності України як держави. Тобто для нас йдеться, швидше, про іміджеві бонуси.
Судовий аспект гібридної війни: шанси і ризики– Якщо все-таки виграємо цей суд, чи означатиме це стовідсоткове збереження і навіть посилення міжнародних санкцій проти РФ?
– Це точно буде юридичним обґрунтуванням постфактум правомірності запровадження санкцій. Проте зараз варто говорити, а що ж буде в разі нашого програшу? Це, навпаки, може стати підставою для послаблення санкцій. Більше того, за цим судовим процесом уважно слідкує не лише Україна чи Росія.
Адже останні 20 років на міжнародному рівні точиться дискусія, чи підписувати Конвенцію ООН з протидії тероризму. Адже саме ця конвенція мала б визначати злочин тероризму, який може вчиняти держава. Нині терористи – винятково фізичні особи. Фактично, своїм позовом Україна хоче довести, що РФ, як суб’єкт міжнародного права, скоює злочин тероризму.
ООН – світова організація з універсальною юрисдикцією, проте досі не може ухвалити цю Конвенцію, то чи варто від неї очікувати позитивного рішення у справі України проти Росії? Як бачимо, не все так просто.
– Невже так проблематично дійти спільної згоди в цьому питанні? Хто гальмує весь процес?
– Гляньмо на політичну карту світу і одразу ж зрозуміємо, що не лише одна Росія фінансує тероризм. І на Сході, і на Заході є низка держав, які так чи інакше вчиняють дії, що можна з легкістю розцінити як фінансування терористичних організацій, сприяння у вчинення терористичних актів тощо.
З ухваленням конвенції багато хто потенційно опиниться в зоні ризику. Зрозуміло, що такої маштабної міжнародної катастрофи ніхто не хоче. Тому далі дискусії справа не рухається.
– РФ зуміла обійти всі міжнародні норми, анексувавши Крим. Чи може Україна виробити свою універсальну стратегію в цій судовій війні?
– У Росії є значні ресурси, глобальний вплив. Зокрема, на ООН та Радбез. РФ, США та Китай – наддержави, які давно грають за своїми правилами.
Що таке міжнародна спільнота? Це міф, за яким нічого немає. Велика сімка, ЄС – швидше, іміджеві, суспільно-політичні явища. Іноземні політики шляхом цього підвищують свої рейтинги. Але насправді світові наддержави давно перекроюють правила під інтереси своїх еліт.
– Якщо все вирішують за одним круглим столом, то чи є сенс взагалі Україні розмахувати кулаками?
– Висловлюючись образно, круглий стіл може бути в різних точках. Зокрема, і в залі судових засідань, або ж у залі для перемовин, де сторони йдуть на поступки одна одній. Усе залежить від того, яку юридичну роботу виконає Україна – всередині держави та на міжнародному рівні. Попри чинні правила, мусимо бути максимально прагматичними, послідовними і професійними. Від цього залежить усе.
– У нас три роки війна. Проте досі не побачили жодного судового рішення на національному рівні, яке б засуджувало дії агресора. Чому?
– Дійсно, на національному рівні можна і треба здійснювати захист інтересів держави. Зокрема, документувати факти злочинів. Звісно, Путіна не засудимо, бо це вже буде цирк, а не юриспруденція. Але є низка можливостей, аби ухвалювати рішення в економічній площині.
Існує Стокгольмський, Лондонський арбітраж, Міжнародний комерційний арбітраж. Там варто порушувати приватні питання. Зокрема, щодо відшкодування завданих майнових збитків – як на Донбасі, так і у Криму. Таких позовів, вочевидь, уже нині є багато. Вони здебільшого не публічні, оскільки містять приватні інтереси.
З боку держави потрібно виконувати комплексну роботу – залучити спільні ресурси правоохоронних органів, МЗС, Мін’юсту, прокуратури. Вони мають фіксувати злочини Росії згідно з міжнародними процедурами. Усе це крок за кроком наближатиме нас до юридичних вирішень.
Гаага на горизонті: як налякати Путіна міжнародним судом– Наскільки Україна послідовна у відстоюванні своїх національних інтересів?
– Послідовність – це не про нас. Рухаємось напівкроками, у доволі гібридний спосіб. Чого вартий той факт, що самі ж відтермінували на три роки ратифікацію Римського статуту Міжнародного кримінального суду? Чому? Адже лише ця інституція може засудити винних у скоєнні агресії чи воєнних злочинів. Звісно, йдеться про Путіна та його поплічників.
Чому не звертаємось до Ради Безпеки? Цей орган може передати нашу справу міжнародному прокурору Міжнародного кримінального суду, який зі свого боку її розслідуватиме.
Байдуже, що Росія – постійний член Ради Безпеки. Нехай ветує такі рішення – з історії їх ніхто не викреслить. Цим лише підтвердить нашу перевагу. В подальшому це буде ще одним доказом вини Путіна як міжнародного злочинця.
Україні треба йти і демонструвати щире бажання запровадити справедливість. Нехай це стане світовою проблемою. Тоді заженемо Росію в кут.
– Чому не позиваємось конкретно щодо факту анексії Криму? Натомість, заходимо здалеку.
– Розпочинати судовий позов такого ґатунку варто лише тоді, коли стовідсотково впевнений у перемозі. Інакше – ризики дуже великі. Треба розуміти, а що буде, якщо програємо справу з анексії. У такому разі легалізуємо акт агресії.
Важливо, що ситуація на території Криму й Севастополю визнана рівнозначною міжнародному збройному конфлікту між Україною й Росією. Про це йдеться у щорічному звіті попереднього розслідування, який підготував прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі Фату Бенсуда.
Цей звіт опублікували 14 листопада 2016 року. Зокрема, там йдеться і про утиски кримських татар на території анексованого Криму із боку російської влади.
Отож, суд вирішив продовжити збір доказів і цьогоріч. Процес триває. Тому треба судитись у суді, у якого є юрисдикція розслідувати подібні злочини. Поки що таким судом є лише Міжнародний кримінальний суд.
– Але до нього ми щось не поспішаємо звертатись.
– Це вже питання, радше, політичне – чому затягнули процес ратифікації Римського статуту? Так, Росія відмовилась ратифікувала цей статут. Зрозуміло чому – він їй невигідний. Відповідно, не визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Але це лише юридична перешкода. Немає гарантій, що суд не притягне до відповідальності за конкретні злочини конкретних осіб.
Після капітуляції нацистської Німеччини створили трибунал в Нюрнбергу. Там розслідувались злочини, які вчинили німецькі злочинці. Німеччина не брала участі в підписанні чи ратифікації договору про суть цього трибуналу. Його створили лише країни-переможці. Але це не завадило засудити винних громадян Німеччини. З Росією теж так може бути.
Треба виходити з того, що втакому випадку діє принцип екстериторіальності щодо міжнародних злочинів у зв’язку з їхньою винятковою суспільною небезпекою для світового правопорядку.
Ще один яскравий приклад – створення трибуналу щодо колишньої Югославії в рамках ООН. Він теж не є постійно діючим. Для його роботи не потрібно було, аби Сербія визнавала його юрисдикцію. Однак відбувся ефективний процес засудження злочинців – того ж Мілошевича, Караджича (екс-президент Республіки Сербської в Боснії. Міжнародний кримінальний трибунал у справах колишньої Югославії звинувачує Караджича у скоєні військових злочинів і геноциду на території колишньої Югославії. З 1995 року перебував у розшуку, арештований 21 липня 2008 року, – ред.). Просто спрацював принцип екстериторіальності.
Згадаймо трибунал щодо Руанди. ООН – універсальна інституція. Ніде не написано, що окрім Міжнародного кримінального суду не можна створити іншого Ad hoc трибуналу, але для цього має бути рішення тієї ж Ради Безпеки.
Курс на Захід: чому ГПУ хоче дружити з Євроюстом– Україна може піти таким же шляхом?
– Імунітету від міжнародних злочинів немає. Росія може не видавати своїх громадян. Але ж є заочне засудження. Його ніхто не скасовував.
Однозначно потрібно залучити всі свої ресурси. Зокрема, дуже тісно співпрацювати з ООН і з окремими державами. Стукати у всі двері і не зважати на жодні вето. Україна може бути стимулом, який нарешті переведе миротворчі потуги ООН із теоретичної площини у практичну. Але для цього необхідно багато працювати. Проте складно говорити про принцип екстериторіальності, коли ще самі не ратифікували Римський статут.
– Яка ймовірність, що Путін опиниться у Гаазі?
– Об’єктивно ми далекі від цього. Але в міжнародних злочинів немає строку давності. Це найважливіше. Рано чи пізно Путін опиниться на лаві підсудних. XX століття показує, що особи, які чинять міжнародні злочини, завжди відповідають за скоєне.
– У якій точці нині питання Криму?
– Важливо розуміти, що, попри трирічну анексію півострова, там раю, який обіцяла Росія, немає. Російська імперія просто проковтнула частину території, асимілювавши всіх і все.
Крим перетворюють на військову базу – це і було ключовою метою окупантів. Для Росії немає громадян. Де-факто населення – це всього лиш піддані. Вона століттями денаціоналізує населення на свій лад. Так діяв Сталін, примусово виселивши з півострова кримських татар, – прагнув геть розпорошити корінне населення та легалізувати свою присутність. РФ сьогодні у Криму чиниться схожа політика.
Ставлення світу до кримського питання не змінилось. Ба більше, уже утвердилась думка, що дії Росії були неправомірними. На суспільному рівні це стало аксіомою. І навіть такі поодинокі висловлювання в підтримку Путіна від членів його фан-клубу на кшталт Марін Ле Пен нічого глобально не змінюють.
– Чи достатньо Україна активна та послідовна в питанні повернення Криму?
– Три роки намагаємось усидіти на двох стільцях. Є чимало недопрацювань із нашого боку. І це великий мінус. Хоч і ухвалили закон, де зазначаємо факт тимчасової окупації Криму, але він, власне, «мертвий».
Зокрема, продовжуємо торгувати з півостровом, підтримуємо соціальні зв’язки.
До речі, у 1918 році гетьман Скоропадський хотів офіційно приєднати Крим до території української держави. Звісно, цьому опирались. Тоді уряд геть перекрив перешийок, зробив блокаду, яка призвела до економічного колапсу. Дуже швидко делегація приїхала до Києва, всі здались і підписали, що Крим – територія України. Це один із можливих, хоч і радикальних, кроків позиціювання.
– Деокупація Криму – який тут спрацює сценарій?
– Військово Крим не повернути. Говорити про конкретні часові рамки не варто. Усе впирається у зміну політичної кон’юнктури всередині самої Росії. Мають відбутись певні процеси юридичного відторгнення всього цього безладу з боку РФ.
Нині фізично на території Криму маємо сотні тисячі громадян іншої держави. Там є уже їхнє майно. Тобто – це територія України, на якій розміщені активи та ресурси іншої держави.
Питання Криму перебуває винятково в міжнародному правовому полі. Варто продовжувати санкції, це сильно б’є по Росії. Також потрібно бути дуже фаховими, аби не нашкодити. Адже один хибний крок на судовому фронті – і можемо легалізувати Путіна та всі його акти агресії.
Романія Горбач
