– Айдер, ви були заступником головного редактора газети «Московський комсомолець» у період із 2008 до 2015 року. Саме тоді, коли Путін анексував Крим, ви перебували там, у Москві. Як ви тоді почувалися, як реагували на вигуки росіян «Кримнаш», на цю радість?

– Я їм відразу сказав, що вони ідіоти, першого ж дня. Своїм колегам сказав, що вони дуже про це пошкодують. Але це як закоханій дівчині розповідати, що хлопець її кине – вона все одно не почує.

Вони всі одного дня закохалися в Путіна, який подарував їм Крим. Із цим важко було щось вдіяти на раціональному рівні. Коли побачив, що редакція, в якій пропрацював 17 років, стоїть біля телевізора й аплодує Путіну (стоячи! телевізору!), я зрозумів, що чогось в цьому житті не розумів, чогось у цих людях не знав. Мені стало все зрозуміло. Потім вони перестали зі мною вітатися. Люди, яких я 20 років знав. Насправді це звичайна історія – у Третьому Рейху було те саме.

– Я думаю, що багато українців зіткнулися з цим. Чому росіяни вірять Путіну та пропаганді, а не рідним і близьким людям?

– Радянські люди дуже залежні від громадської думки. Це сорт людей, яким обов’язково треба почуватися в більшості. Вони підлаштовуються під колектив.

– А ви підлаштовувалися чи намагалися щось говорити? Ви ще рік після анексії Криму пропрацювали в «Московському комсомольці».

– Я жодного дня не підлаштовувався, все говорив, як є. Коли вони почали публікувати статті про те, що українці збили малайзійський «Боїнг», їм теж казав, що це абсолютна брехня. Я думаю, що вони все розуміли.

– Заступник головного редактора – досить серйозна посада. Може, у вас виходило якось впливати, щоб люди могли читати?

– Я ж це не на кухні говорив.

– Це друкували?

– Звичайно. Там був якийсь час, майже рік після анексії Криму, коли навіть можна було згадувати слово «анексія», писати про окупацію. Те, чим я займався в газеті, називалося політичною публіцистикою. У мене жодний ватник, умовно кажучи, не публікувався. Тобто у нас публікувалися нормальні люди, які називали речі своїми іменами.

Було багато публікацій про те, що Майдан – це круто. Одні скаженіли – чимала частина співробітників, але читачі, до речі, ставилися до цього добре, рейтинги у цих статей були високими. До якогось моменту можна було там працювати; в тому плані, що я взагалі жодного тиску не зазнавав, не вимагали припинити писати про Україну.

А потім просто настав такий момент, коли керівництво дало зрозуміти, що не треба публікувати лише такі думки, а треба публікувати думку людей, які за «рускій мір», повернення Криму. Саме в той момент, я можу згадати за е-мейл листуванням, я зрозумів, що керівництво теж розуміло, що мене змусити щось зробити не можна. Коли мені почали говорити, що потрібно публікувати абсолютні нісенітниці, я зрозумів, що все, і звільнився електронною поштою.

– Тоді ви вирішили переїхати жити до Києва?

– Рішення прийшло ще під час Майдану. Я просто не знав, що конкретно буде далі, але це завжди дуже важко. Я зрозумів, що це суспільство зовсім загниває і стає нестерпним для нормальної людини. Україну я полюбив давно – ще з першого Майдану. Я щороку в Крим їздив – там усі проукраїнськи налаштовані. Настав момент, коли далі не можна вже продовжувати, неможливо.

– Довго звикали до київського життя? Після московської метушні Київ видається спокійнішим. Ви сказали, що після 30-ти адаптуватися непросто.

– Ні, мені завжди тут було добре.

– Можна сказати, що приїхали додому?

– По-перше, я багатьох людей знав. По-друге, було розуміння того, що в Росії жити не можна, все одно треба жити в Києві, щось тут робити.

Київ я полюбив відразу. Я взагалі ніколи не думав, що даремно приїхав, треба повертатися в Росію. Востаннє я їздив до Росії, коли мама вмирала, це було через три місяці після мого приїзду.

– Чим росіяни відрізняються від українців ментально?

– Кожна конкретна людина, напевно, по-різному.

– Чи змогли б українці прийняти такого вождя, як Путін?

– Був же Янукович.

– Ну, до Путіна йому ще далеко.

– Але ж також негативний герой.

– Люди не аплодували йому стоячи, дивлячись телевізор. Все ж таки радянська ментальність залишилася?

Ігор Романенко про війни без правил, стандарти НАТО і Путіна-мисливця (відео)

– Радянських людей достатньо і тут, і там. Ми всі радянські люди в минулому, просто в Україні значно більше нерадянських людей. Пропорції різні.

У Росії катастрофічна ситуація з радянськими людьми. Там їх настільки більше, що вони решту просто з’їдають. А тут нормальних цивілізованих людей значно більше ніж половина. А та частина, яка є умовними регіоналами, ватниками, теж є, на жаль. На півдні України з цим взагалі складна ситуація. Там живуть дуже схожі на росіян люди.

– Схід від заходу України справді відрізняється за сприйняттям, культурно-історично…

– Ключова відмінність у тому, що українці не ходять стадом. Тобто тут не модно ходити великими стадами.

– Кожен сам за себе?

– Ні. Солідарність – це величезний плюс Україні. Хоча українці дуже люблять на трьох мати чотирьох гетьманів, як самі кажуть.

Я думаю, що основною відмітною рисою росіян, чого в українців немає взагалі, потрібно вважати ментальний расизм. Тобто вони вважають себе, як суспільство та загалом, вищими за інших. Це відбивається на ставленні до людей. Це катастрофа, це, в принципі, фашизм, який у голові живе. Він виявляється в різних речах. У вас були друзі росіяни?

– Звісно. Не лише друзі, у мене родичі в Росії живуть.

– Вони запитували: «Ну що, ти сало привезла? Чи як у вас там у хохляндії?»

– Мене ще до анексії Криму, до подій на Майдані вражало інше. Коли я приїздила до Росії, наприклад, абсолютно незнайомі люди або випадкові знайомі мене намагалися звинуватити в тому, що особисто я особисто у них забрала газ.

– Я забув про це сказати. Навіть діти запитують у дядьків і тіток з України: «Навіщо ви наш газ украли?» Йдеться про те, що вони все ж таки вважають себе господарями життя, а свою думку – головною.

– Із другого боку, вони люблять свою націю, країну, пишаються тим, що вони росіяни. Що в цьому поганого?

– Гітлеру теж це подобалося. Це наслідки СРСР. Радянський Союз – це велика країна, яку розвалили нехороші люди. Росія є все одно, а всі ці держави – штучні.

Звичайно, нехай україни, грузії і всі інші будуть, але ми все одно росіяни, потрібно розуміти, що ми великі. Це живе в найінтелігентніших людях, виявляється в найнесподіваніших формах.

Вам прийде в голову, якщо няня ваших дітей буде, припустимо, узбечкой, сказати «моя узбечка»? А вони так кажуть.

– Давайте поговоримо про кримських татар і про Крим, про який, на жаль, згадують дедалі рідше і в українських ЗМІ, і в світових. Чому стали менше говорити про Крим?

– Я не заміряв, але людина слабка, їй завжди хочеться забути про проблему, яка довго не вирішується. Я знаю багатьох людей, які не забувають. Не беру обивателя, якому, може, не до Криму. Але навіть прості люди про Крим не забувають. Можливо, наша політика не спрямована на Крим, та й узагалі вона багато в чому невизначена, але величезна кількість людей нас підтримують.

Я думаю, що є достатня кількість людей і достатня кількість політиків, які розуміють, що якщо ми починаємо забувати про Крим, то жодної України не буде. Це ніби ти свою дитину залишив у заручниках у злочинця. Це ненормально. Так уся країна буде аморальною. А на аморалці не побудуєш нову Україну.

– Але під час зустрічей наших політиків із лідерами інших країн ми дедалі частіше чуємо лише про проблеми Донбасу і дедалі менше – про Крим. Хоча спочатку санкції були за анексію.

– Річ не в санкціях. Причина – Крим.

Я бачу, що політики досі нічого не розуміють про Крим. Я не знаю, це сам президент чи його оточення таке. Я не знаю, чи є у нього люди, які розповідають про Крим, що там відбувається.

Коли чуємо від політиків слова «Крим – це Україна», ми розуміємо, що це те саме, що «йдіть до біса». Це заміна суті словами.

Якби був комплекс заходів, якби Україна приймала законодавчі рішення, які повертали  б Крим – це одне. На міжнародній арені щось відбувається: правильні резолюції щодо Криму, розумні дипломати намагаються щось робити. Але стратегії немає.

Обіцянка президента визнати кримськотатарський народ корінним – це ж треба, яке щастя привалило. Через три роки. Треба, щоб зовсім усе стало погано, кримські татари почнуть вагони розвантажувати, тоді, напевно, Верховна Рада внесе до графіку на наступний рік розгляд цього питання.

Це неадекватна політика людей, які не думають про повернення Криму серйозно. На жаль, немає жодного факту, який підтверджував би, що наша влада цього хоче. Це непогано сформулював Юрій Стець. У мене в ефірі майже два роки тому він сказав, що Крим – це не наша проблема, це проблема міжнародна.

Ніхто за нас не вирішить проблему Криму. Якщо ми не можемо повернути у військовий спосіб тут і зараз, то треба бути, по-перше, до цього постійно готовими, а по-друге, ми повинні бути першими, хто змушує світову спільноту згадувати про Крим.

Україна мала відразу ухвалити всі закони щодо кримських татар і їхніх прав. Досі не створено уряд Криму у вигнанні. Не заснована кримськотатарська республіка. Там де-факто залишається та сама АР Крим, яка зі всім своїм чиновництвом і перейшла.

Я знаю одного чиновника тут, у Києві, що має стосунок до Криму, у якого висять два прапори – України та АРК. Але це ж фактично російський прапор. Під цим стягом зраджували Україну, а його досі не скасовано. Чиновник каже, що скоріше б поміняти цей прапор на кримськотатарський.

– Наша влада не може чи не хоче? Чи боїться?

Андрій Єрмолаєв: Влада й опозиція говорять однією мовою

– Усе вони можуть. Я думаю, що вони бояться роздратувати Путіна. Бояться, що західні партнери скажуть: «Не сваріться з Путіним».

Я бачу в наших політиках досі оглядки на Москву. На те, як відреагує Путін. Інших пояснень я не знаходжу.

Порошенко мав не сходити з трибуни ВР і говорити, що у нього в Криму народ залишився. Там 2 млн наших громадян, кримські татари, яких принижують і виганяють, бо вони заважають росіянам анексувати Крим. Чому парламент досі не ухвалив акт на підтримку кримських татар?

Для Росії визнання Україною корінним народом кримських татар – найважливіше. Там це розуміють. Росія домоглася того, щоб завдяки голосам двох членів ЄС – Греції та Кіпру – Україну змусили відмовитися від двох слів у резолюції щодо Криму: корінний народ. Резолюція щодо Криму, ухвалена в грудні минулого року, вся правильна, але там немає двох слів – «корінний народ». Старші партнери переконали Україну відмовитися від них, щоб Греція і Кіпр теж проголосували за неї.

Росіяни розуміють, що для України боротьба за Крим – це не лише опора на Будапештський меморандум та інші порушені речі. Є такий інструмент, як права корінного народу на землю, який не може бути оскаржений ніким у світі. Україні потрібно негайно дотриматись усіх цих хартій, створити кримськотатарську автономію у складі України, оголосити всьому світу, що ми підтримуємо наш народ, який перебуває в окупації. Цю підтримку ніхто не зможе заперечувати. Напевно, цього не роблять, щоб не розлючувати РФ.

– Чи вийде колись Крим із-під російської окупації та чи стане він українським?

– Звичайно, Крим повернеться до складу України, буде кримськотатарська автономія у складі України. В цьому я не сумніваюся.

– Скільки часу чекати?

– Цього я не знаю. Але іншого шляху просто немає. Альтернатива – це трагедія. Нас там або просто знищать, або змусять жити, як живуть люди другого сорту. Там уже це відбувається. Ми на це не згодні, ми точно боротимемося.

Якщо Україна не поверне Крим, то світопорядок залишиться таким, як зараз. Тобто Росія залишиться небезпечною державою. Але вічно так не буде. Росія дестабілізує світ. Коли політики забувають про Крим, це означає, що вони хрінові політики. Бо найголовніший злочин Путіна – це анексія Криму. Він базовий. Війну на Донбасі він багато в чому почав для того, щоб відволікти.

– Після президентських виборів у Росії Путін залишиться біля керма?

– Коли чую слова «вибори президента Росії», у мене завжди внутрішній холод. Які вибори? Ви ж пам’ятаєте, як нібито кримчани нібито 97% голосів віддали на нібито референдумі за вступ до Росії. Такі вибори і будуть.

Путін залишатиметься при владі, доки у нього буде така можливість: або доки він буде живий фізично, або доки у нього будуть сили охороняти свою владу. Нічого тут складного немає.

Знищити Росію можна й потрібно. В її нинішньому стані вона існувати не повинна. Вона буде небезпечною для всіх, не лише для України. Але потрібні жорсткі економічні й політичні санкції. Якщо світ серйозно взявся б за РФ, то понад він вона не протрималася б. Бо основна частина грошей, за які живе і процвітає Росія, це гроші європейських платників податків за сировину. У неї просто немає інших джерел доходів. Там чахликове яйце. Росія живе коштом ЄС.