Коли маятник історії дає шанс

У 1917 році Російська імперія Романових – корумпований і неефективний колос на глиняних ногах, – не витримавши напруги і тягот Першої світової війни, з тріском завалилася. У Петербурзі засів тимчасовий уряд, сформований різними соціал-демократичними і (меншою мірою) ліберальними партіями; а поневолені імперією народи один за одним почали оголошувати про свою незалежність або автономію. При цьому одні нації: поляки, прибалти, фіни – засукавши рукава взялися створювати (часто з нуля) власні держави, зокрема бюрократичний апарат, армію і служби безпеки. Інші – а таких більшість – загрузли у внутрішніх розбіжностях. На жаль, проголошена 7 листопада 1917 року Українська народна республіка належала саме до другого типу. Ба більше – соціалісти-ідеалісти, які дорвалися до влади, взялися з ентузіазмом знищувати збройні сили, поліцію і чиновницький апарат, оголосивши їх пережитками буржуазної держави.

У Росії ж, як завжди буває в історії цієї країни, нетривалий період відлиги змінила реакція. Соціал-демократи швидко канули в лету; замість цього спалахнула боротьба між більшовиками, які мріяли про всезагальну зрівнялівку та встановлення на всій планеті тоталітарного режиму за зразком і подобою східних деспотій, і білогвардійцями-монархістами, які боролися за відновлення «єдиної і неподільної». До 1919 року остаточно перемогли «червоні». А перемігши, одразу ж кинулися не лише відновлювати межі спочилої в бозі імперії, а й експортувати пролетарську революцію далеко за її межі.

Що ж до України, то спроби Москви знову окупувати нашу країну не припинялися від моменту проголошення незалежності. Взимку 1917-1918 років більшовики зайняли більшість території нашої країни, але швидко ретирувалися після укладення договору між УНР, Германською імперією та Австро-Угорщиною і подальшим наступом об’єднаних військ коаліції.

Палацові війни в Білому домі: як ультраправі намагаються звалити Макмастера

У листопаді 1918 року, після виведення німецьких та австрійських військ з України, Москва оперативно організувала черговий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». У грудні більшовики знову увірвалися до нашої країни з боку Курська. Що характерно, Кремль у відповідь на ноту протесту Києва заявив, що «їх там немає», а проти українського уряду воюють війська «повністю незалежного українського радянського уряду». Коротше, «шахтарі та трактористи». Оскільки сили були очевидно нерівними (привіт тим, хто розвалив армію Грушевського-Винниченка), агресори доволі швидко зайняли Київ і пішли далі на захід. 22 січня 1919 року УНР і Західноукраїнська народна республіка (що включала нинішні Львівську, Івано-Франківську та Тернопільську області) об’єдналися в одну державу, а об’єднана українська армія розпочала контрнаступ. Тут треба зауважити, що західні українці, виховані в традиціях Австро-Угорської імперії Габсбургів, зовсім не страждали на соціалістичний романтизм, тому, ледве отримавши незалежність, приступили до створення нормальної держави, з усіма її атрибутами. Тому Українська галицька армія – збройні сили крихітної ЗУНР – за чисельністю і боєздатністю значно перевершувала всі військові з’єднання наддніпрянської України. Улітку 1918 року українці звільнили Вінницю, Бердичів та Житомир, а 31 серпня увійшли в Київ. Але того ж дня до української столиці підійшла армія денікінців. Не маючи змоги воювати з обома ворогами, українські частини залишили Київ. Протягом наступних місяців більшовики і білогвардійці знову окупували практично всю територію нашої країни. Основні сили української армії відійшли на територію Польщі. Численні частини продовжували партизанську боротьбу в тилу загарбників.

Польсько-український союз: «За нашу і вашу свободу!»

22 квітня 1920 року між Польщею та Україною підписано Варшавський договір, за яким західноукраїнські землі входили до складу Речі Посполитої, а Варшава зобов’язалася допомогти у звільненні основної території нашої країни від комуністичного ярма.

Із цього приводу голова директорії Української народної республіки та головний отаман армії УНР Симон Петлюра у відозві до українського народу говорив: «Народе український! Спільною боротьбою приязних армій — української і польської — ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита разом у боях проти давнього історичного ворога — Московії, яка зруйнувала колись Польщу і занапастила Україну, освятить новий період приязних стосунків українського і польського народів».

Начальник польської держави Юзеф Пілсудський відповів: «Триває боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською та Польською республіками подарує славу і благополуччя обом народам. … Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна!».

Через кілька днів об’єднані польсько-українські війська перейшли лінію розмежування і почали стрімко наступати вглиб української території. Уже на початку травня союзники звільнили Київ, а 9 травня на Хрещатику відбувся спільний українсько-польський військовий парад.

Однак далі все пішло не за планом. Поляки, досягнувши кордону 1772 року (до першого розділу Речі Посполитої), не бажали йти далі, а сили власне української армії були вкрай малими для продовження наступу. До того ж українське населення з помітною недовірою ставилося до нових союзників Симона Петлюри (в чому є помітна провина польських військових – на місцях командування Війська польського часто поводилося не як союзники, а як окупанти). Надія українського командування на масове повстання проти більшовиків не виправдалася, та й загальна мобілізація провалилася – населення воліло відсиджуватися по селах та хуторах. Як апофеоз – багато повстанських та напіврегулярних формувань громили не лише росіян, а й поляків.

У ситуації, що склалася, Москва, стягнувши величезні сили, почала наступ по всій лінії фронту. 14 травня розпочався наступ червоних у Білорусі, 5 червня армія Будьонного прорвала фронт у районі Канів – Біла Церква. 7-10 червня комуністи захопили більшу частину нинішніх Київської та Житомирської областей. 12 червня впав Київ. У липні через Вінниччину і Хмельниччину фронт стрімко покотився на захід. 11 липня 1920 року британський міністр закордонних справ лорд Керзон направив російському уряду ноту, в якій пропонував зупинитися на лінії Гродно–Брест–Рава-Руська–Перемишль (так звана «Лінія Керзона»). Комуністи пропозицію відхилили.

Больові точки: президентське всевладдя або парламентська безвідповідальність?

15 липня більшовики оголосили про створення маріонеткової Галицької Радянської Соціалістичної Республіки. 24 числа будьонівці форсували річку Збруч та зненацька захопили Броди і Тернопіль. Іще раніше на північній ділянці фронту впало Вільно (Вільнюс), а 31 липня – Брест.

Європа під загрозою

23 липня Москва створила ще одне маріонеткове утворення – Тимчасовий революційний комітет Польщі, куди увійшли такі «поляки», як Фелікс Дзержинський і Йосип Уншліхт. А за три тижні до цього командувач усім фронтом Михайло Тухачевський видав знаменитий наказ №1423, у якому, крім іншого, йшлося:

«Через труп білої Польщі лежить шлях до світової пожежі. На багнетах понесемо щастя і мир трудящому людству. На Захід! До рішучих битв, до гучних перемог! Шикуйтеся в бойові колони! Пробив час наступу. На Вільну, Мінськ, Варшаву — марш!».

Як видно з наказу, комуністи зовсім не думали обмежуватися поневоленням лише Польщі. Річ у тім, що після поразки у Першій світовій війні Німеччина занурилася в повний хаос: економіка країни лежала в руїнах, влада центрального уряду була суто номінальною, а в основних промислових регіонах палахкотіли організовані місцевими комуністами страйки, які місцями переростали у збройні повстання. Розтрощивши Польщу, орди Тухачевського негайно хлинули б до повністю роззброєної Німеччини (армії Веймарська республіка на той момент не мала), яка точно палахкотіла б. Допоміжним ударом червоні розраховували підпалити ще й промислові регіони Чехословаччини, а також Угорщини, де лише нещодавно пригнітили комуністичний заколот Бела Куни. Не буде перебільшенням сказати, що Тухачевський не брехав: на карту поставили долю всієї Європи.

План Тухачевського передбачав форсування Вісли в нижній течії та атаку на Варшаву з заходу. 1 серпня польське командування віддало наказ про припинення оборони фортеці Ломж, що відкрило червоноармійцям шлях на столицю. А вже 10 серпня третій кавалерійський корпус більшовиків переправився через Віслу і вирвався на оперативний простір на північ від Варшави.

У цей момент більшовицькі командарми Тухачевський, Будьонний, Ворошилов телеграфували конгресу Комінтерну, що «червоноармійці не вкладуть шаблі в піхви, доки над Варшавою, Берліном, Парижем і Лондоном не майорітимуть червоні прапори».

Тимчасом військове і політичне керівництво Польщі вжило всіх необхідних заходів для відбиття агресії. 29 липня було створено військове губернаторство Варшавське, вся повнота влади поблизу столиці зосередилася в руках військової адміністрації. 6 серпня було затверджено план оборони №8358/III – результат роботи Юзефа Пілсудського, генерала Тадеуша Розвадовського, полковника Тадеуша Піскора та шефа франко-британської місії в Польщі генерала Максима Вейгана, – який передбачав концентрацію великих сил на річці Вепш і раптовий удар у тил військ більшовиків (до речі, одним із розробників плану в складі місії Вейгана був тоді ще молодий французький офіцер Шарль де Голль). Розвішані всюди плакати закликали дати відсіч агресору, люди масово вступали до лав польської армії.

«До зброї!» – польський агітаційний плакат. Напис внизу: «Давайте врятуємо Батьківщину! Давайте добре пам’ятаємо про нашу майбутню долю».

12 серпня Юзеф Пілсудський залишив Варшаву і вирушив до м. Пулави, де на той момент перебувала ставка польського Генштабу. Попередньо він передав прем’єру Вінценту Вітосу прохання про відставку з посад начальника держави і головнокомандувача, мотивуючи це тим, що наразі країну може врятувати лише Антанта, яка вимагає відставки маршала. Однак глава уряду так і не задовольнив це прохання.

Неподалік від Львова тимчасом три піхотних дивізії 6-ої польської армії і чинна армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка стримували 1-шу кінну армію Будьонного. Незважаючи на те, що загарбники 18-19 серпня перерізали лінії комунікації між українцями і поляками, вони так і не змогли оволодіти столицею Галичини. Не досягнувши вирішального успіху на львівському напрямку, червоні спробували завдати допоміжного удару на напрямку Львів-Люблін-Варшава, проте їх зупинили під Замостям 6-а дивізія армії УНР під командою генерала Марка Безручка та два неповних полки Війська польського. Можливо, саме героїчна оборона Львова і Замостя виявилася тією соломинкою, що переламала тоді хребет московському верблюду; скувавши близько 40 тис. добірних першокінників Будьонного, українці не дали їм можливості в критичний момент взяти участь у Варшавській битві.

Битва, що змінила перебіг історії

Тимчасом 16 серпня почався генеральний контрнаступ польської армії під Варшавою. Незважаючи на очевидну перевагу червоних (до 200 тис. осіб проти приблизно 115 тис. у Пілсудського), поляки зім’яли мозирське угруповання 16-ої армії комуністів, прагнучи наступного дня вийти в тил до росіян, перерізавши шосе Брест-Варшава. 17 серпня більшовики почали поспіхом відступати, а 18 числа армія Пілсудського спільно з чинною армією УНР перейшла у наступ по всьому фронту, звільняючи раніше зайняті агресором землі Польщі, України, Білорусі та Литви. Під час спроб узяти Варшаву, комуністичні фанатики зазнали важких втрат: не менше ніж 25 тис. осіб убитими, 60 тис. – полоненими; ще 45 тис. відступили на територію суміжної Східної Пруссії, а там їх інтернувала німецька влада. Кілька тисяч людей пропали безвісти. Кількість поранених не озвучують, але в тому, що їх було багато, сумніватися не доводиться. Що ж до кількості загиблих, – знов-таки, йдеться про офіційну радянську статистику, яку напевно треба множити в рази. Крім людей, червоні втратили 231 знаряддя, 1023 кулемети, кілька тисяч коней, 10 тис. обозів з амуніцією, 200 польових кухонь і величезну кількість автомобілів (включно з бронемашинами). Польські втрати становили 4,5 тис. вбитими і близько 22 тис. пораненими.

Добровольці Війська Польського. 1920

31 серпня відбулася видатна перемога 1-ої польської кінної дивізії (1500 кавалеристів) над 1-ої кінною армією будьонівців (17500 кіннотників), яка в 12 разів перевершувала поляків за чисельністю, під Комаровим-Облогою (Люблінське воєводство). Того дня поляки втратили близько 300 осіб убитими і пораненими. У червоноармійців «пропали безвісти» майже 4 тис. вершників.

Під час наступу в другій половині серпня-вересні 1920 року від комуністів звільнили всю територію Польщі, Вільно, Галичину і Волинь, низку населених пунктів нинішньої Вінниччини та Житомирщини. 20-28 вересня відбулася ще одна грандіозна битва на річці Німан (поблизу білоруського міста Гродно). Поляки втратили близько 7 тис. осіб, росіяни – не менше ніж 40 тис.; було повністю знищено радянську 3-ю армію РСЧА.

До початку жовтня наступальний потенціал польського Війська та армії УНР був вичерпаний. Червоні, мобілізувавши істотні резерви, стабілізували лінію фронту і навіть перейшли в наступ на окремих ділянках.

У цій ситуації приблизної рівноваги сил сторони і вступили в переговори в Мінську, які спочатку ні до чого не призвели (мабуть, така вже у Мінська карма – бути місцем суцільних безплідних розмов). Пізніше переговори за наполяганням Варшави перенесли до Риги, і процес пішов веселіше: 9 листопада було укладено перемир’я, а в березні 1921 року – Ризький мир. На жаль, інтереси України повністю проігнорували, території на схід від річки Збруч визнавали законною здобиччю більшовиків. А Галичина і Волинь стали звичайними провінціями польської держави.

Коротка пам’ять про «Курськ»

На відміну від нас, українців, поляки змогли відстояти власну незалежність і навіть прирости територіями. У цьому немає жодної містики, все цілком закономірно: тоді як українські соціалісти руйнували армію, жандармерію і бюрократичний апарат, поляки все це наполегливо створювали. Тоді як наші політики, вірні принципу «де два українці – три гетьмани», занурилися у внутрішні чвари – на зміну уряду Центральної Ради прийшов гетьманат Скоропадського, який потім повалила Директорія – польські політики, які часто мають діаметрально протилежні позиції, об’єднали свої сили заради спільної справи (так, націонал-шовіністи Романа Дмовського без сумнівів визнали першість соціал-демократа Юзефа Пілсудського і сформували спільний із ним уряд). Тоді як наші співвітчизники відсиджувалися по своїх хуторах або ж долучалися до отаманів-анархістів, які воювали проти всіх, поляки масово вступали до лав офіційних збройних сил.

Водночас значення Варшавської битви, яку поляки назвали «Дивом на Віслі», неможливо переоцінити. Тими спекотними в усіх сенсах серпневими днями українці та поляки зупинили московського ведмедя, який рветься у вкрай ослаблену і деморалізовану Першою світовою війною Європу. І того разу Європі справді дуже пощастило: британські дослідники включили Варшавську битву до тих, які найбільше змінили перебіг історії.

Максим Вікулов