Адже чотири роки тому Майдан героїчно і фантастично вистояв проти оскаженілої репресивної машини. Двічі несудимий узурпатор ганебно втік, як і його хапке на руку оточення. Історія України розпочала новий етап — входження в європейський дім.

У нас же має фонтаном бити відчуття перемоги! Так, важкої, ціною багатьох жертв, але все ж таки перемоги. А немає його, навіть на денці…

Навіть наша самовдоволена влада, яку розпирає від сотень невидимих неозброєним оком реформ, і та не ризикує тріумфувати відкрито і ніби долучається до всенародної скорботи. Щоб не нарватися — вже не на навіжений феменський протест, а на агресивний викид розчарування і роздратування.

Президент Порошенко боязко на суд не ризикнув піти і могутнім піаром пожертвував.

І від високопоставлених закордонних партнерів якось не чути привітань з днем набуття свободи та цивілізаційного вибору.

Тобто як усередині України, так зовні особливих досягнень і приводів для святкування не спостерігається. І особисто для мене це, на жаль, головний підсумок минулого чотириріччя.

До гострого відчуття втрачених можливостей і витраченого на марно часу додається розуміння того, що абсурд міцнішає. І нинішні правителі, відповідальні за очевидні провали у вигляді так і ненаставшого миру, які стартували в пояс астероїдів тарифів і тотальної корупції, яка дістала навіть манірні МВФ зі Світовим банком, мають серйозні шанси на переобрання.

У цивілізованому і вільному світі як ведеться: якщо витрати на життя у населення збільшилися, а реальні доходи впали на кілька відсотків, то привіт, політичні похорони. Владі, яка допустила таку біду, гарантована поразка на виборах. А у нас – запекла боротьба попереду! Капітан з командою, яка врізала «Титанік» в айсберг, комфортно відпливуть вбік на шлюпках і будуть вимагати для себе другу спробу покерувати.

Попіл Мальдів із Сейшелами стукає в їхні серця!

Вдумайтеся: жалюгідним десяткам тисяч, яким те, що відбувається, вигідно, вдається маніпулювати мільйонами, які страждають від того, що відбувається… У цьому сенсі справжня Революція Гідності ще за горизонтом.

Міхеїла Саакашвілі підкреслено незаконно вивезли з країни. Наплювавши на нібито слідство з держперевороту. Аж ніяк не ключове, ба більше – очікувана подія у загальнонаціональному контексті. Але це однозначний маркер, який вказує вектор, за яким має намір рухатися влада: вона не буде закручувати гайки, вона має намір відкручувати голови. Демонстрація такої готовності для влади важливіше збитку, який завдасть їй «викинутий за поріг» ображений Саакашвілі.

Питання: чим це відрізняється від «пацанського підходу» Саші-стоматолога, який наполіг, що «студенти не повинні піти з Майдану самі, а ми повинні їх з Майдану викинути»?

Єдині, кого частково побоюється влада в особі ПОПа — це зовнішніх партнерів. Підкреслюю: не українського народу, а американського президента (з російським можна добазаритися по телефону). Підкреслюю: не справді боїться, а не хоче до часу загострювати відносини.

Про це, до речі, говорить недавня інтригуюча зустріч Юлії Тимошенко та Петра Порошенка напередодні її від’їзду на молитовний сніданок у США. Тут головне — це «напередодні».

Скажімо так: у мене склалося непереборне враження, що, прекрасно знаючи, на якому рівні довірливо спілкується ЮВТ, ПОП спробував сторгуватися, щоб вона не надто «опускала» його в цих бесідах. Адже наш Президент — воно ж символ України. А Україні так необхідна єдність…

Ага, єдність всіх на благо одного… Недовиконана мрія Януковича, шапка недознята…

А натомість ПОП начебто готовий не плющити ЮВТ у тому стилі, як він це виконав із Саакашвілі.

Валерій Гончарук про майбутнє Саакашвілі та прорахунок президента

Приблизно так само Порошенко намагався розвести Тимошенко ще в 2004 році, виторговуючи собі обіцяну їй посаду прем’єр-міністра. При цьому в свої обіцянки не вірить навіть він сам.

Не вийшло тоді, не можу уявити, що вийде зараз.

В результаті маємо певну динамічну рівновагу. Західні партнери, США насамперед, наполягають, що президентські і парламентські вибори в Україні повинні відбутися в строк. В подробиці виборчої системи вони поки не вникають — мовляв, наша внутрішня справа.

Штатам вигідно, що не переривається «мінський процес», який вважають робочим варіантом мирного врегулювання на Донбасі. Причому у врегулювання входять амністія бойовиків, вибори і той самий «особливий статус Донбасу», який ПОП і його боти ще нещодавно настільки люто заперечували.

Брешуть, як дихають. Причому, дихальний спазм не намічається.

За короткий час США мають намір повністю перевести на своє ручне управління оборонну галузь України (зміна голови «Укроборонпрому» — слова з пісні), а також домогтися видимого прогресу на антикорупційному напрямку. Ну, і завершити свій кастинг на роль нового Президента України: основним критерієм залишається готовність продовжувати політичний процес на Донбасі.

Насправді, нічого нового. Напередодні та під час Евромайдана американці і європейці теж наполягали, що для усунення Януковича від влади необхідно дочекатися чергових виборів.

Важливіше, що самого рейтингового лідера опозиції — Юлію Тимошенко — розклад з низки причин влаштовує (зокрема, дозволяє не йти на уклін до олігархів). А в інших можливостей змінити розклад ще менше, ніж у неї.

При цьому ми бачимо, що протестна активність суспільства не підігрівається якимись практичними успіхами, тому закономірно йде на спад. До того моменту, коли знову станеться щось виняткове, чого передбачити неможливо.

А тепер — теж про несподіване, але хороше.

Все вищеописане — глибокий політичний космос. Холодний і лякаючий, де літають льодяні комети і електричні автомобілі. А в цей час внизу, на землі…

В Україні більше ніж 400 малих міст. Влада там обрана, її всі бачать, держохороною і Скайпом не відгородишся. Пиляють бюджети, звичайно, але  й доводиться займатися життєзабезпеченням населення.

Допит Порошенка: зелені чоловічки, поїздка на кордон і некоректні запитання

Від столиці там вже нічого не чекають. Та й столиця ними не особливо цікавиться — це не мільйонники з їхнім впливом на підсумки виборів. Ну хіба що лякають для проформи. І, що важливо, деякі гроші на місцях з’явилися.

Ось вони і виживають. Для порятунку від медреформи мери змушені підтримувати медицину. Для пом’якшення «Роттердама+» – займатися енергозбереженням. Для збереження освіти – винаходити щось для вчителів.

Самостійно. Своїм розумом. Безсистемно. Але вже починають контактувати, обмінюватися досвідом. Бізнес, зокрема, закордонний, поглядає в цей бік. Тому що люди завжди будуть мати потребу в харчуванні, теплі, воді та медицині. А значить, знаходити на це гроші.

Саме в малих містах, з урахуванням обмежених можливостей, процес може піти за сучасним ефективним канонами. Трава, як відомо, рве асфальт. І чому б саме там, у глибинці, вдалині від вбивчої політичної радіації, не проклюнутись істинній Україні XXI століття? Нехай у вигляді мимовільного самозародження, якщо цілеспрямованим творінням у нас не виходить.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»