Подібне відчуття виникає при погляді на Україну сьогодні: дешева клоунада, демонстративні симулякри, позамежна брехливість, а смертельна хвиля вже на підході, вже піднімається її пінний саван.
Розумієте, ми всі: і наша влада, що розчаровує, і суспільство, що з нею змирилося — загралися в гібридність настільки, що втрачаємо моральні та навіть прагматичні орієнтири.
Так, співвітчизники, я говоритиму про Надію Савченко, чия історія, безумовно, заслуговує авантюрного роману з подальшою екранізацією. Може, Андрій Кокотюха напише. Сподіваюся, не раніше, ніж усе це стане лише повчальним уроком минулого, а не електричним нервом сьогодення.
Не вважаю Надію ні героєм, ні шпигункою, ні божевільною, ні терористкою. Ставлюся до неї як до симптому тяжкої хвороби, на яку страждає наша країна. Щось на кшталт підвищеної температури, ознобу та пітливості.
Не вона — з’явилися б інші подібні. Бо лицемір Олег Ляшко у нас стабільно входить до трійки електоральних лідерів. Бо тертий і грамотний громадянин Вадим Рабінович прагматично вибрав у політиці відверто популістський концепт. Бо електоральна затребуваність «правдоруба, який карає беззаперечною рукою», у нас зашкалює.
«Казусу Савченко» не виникло б, якби тверезо оцінили нюанси її шестимісячної служби у миротворчому контингенті в Іраку. А також всі обставини її потрапляння в полон. І причини, чому з усіх наших військовополонених лише вона стала саме публічною жертвою російської репресивної машини.
Витягувати Надію Савченко з імперських катівень було необхідно. Але якщо очі президенту Порошенку не застилав би піарівський туман, якби він не ставився до роздавання державних нагород (і українського громадянства, до речі), як до особистої монаршої забаганки, то жодного Героя України Надії Савченко не було б. І вона не апелювала б до цього високого звання з парламентської трибуни.
Без хворобливої пристрасті наших телеканалів до епатажних шоу Надія не отримала б стільки прайм-таймівських ефірів. І загалом ця «куля зі зміщеним центром» мала б значно менше шансів на загальнонаціональну політичну кар’єру з елементами мінометного месіанства.
Зверніть увагу: Юлія Тимошенко дистанціювалася від Надії Савченко відразу ж, як та з’явилася у Верховній Раді. Досвід у політиці — велика сила. А піарники АП іще довго намагалися розігрувати мелодраматичний фарс «президент і його льотчиця».
Тепер хворобу запущено, як Tesla на орбіту. Будь-які кроки щодо Надії Савченко, підкреслюю — будь-які! — катастрофічно б’ють по владі та її поплічниках. Але, що страшніше, добивають залишки міжнародного іміджу України.
Надію вивели на волю координовані зусилля американських і європейських політиків. Їхній жорсткий тиск на Володимира Путіна. Щоб що?
Щоб непохитна російська ув’язнена стала українським в’язнем?! У нас вона схудне напевно…
Можливо, все було б не так сумно, якщо у кумедній змові проти кепської української влади Надія спиралася б на якихось наших екстремістів — об’єдналися нехай неадекватні, але свої. Але там однозначно вилізло «ДНР» із Захарченком та ниточками в Кремль…
Західні лідери мають залізне право запитувати: ми що, з вашої подачі вирвали з лап Путіна ту, яка співпрацює з його маріонетками на Донбасі? Тоді це не у Савченко проблеми з головою, це вся ваша Україна з мізками набакир.
І крити нічим. Безпросвітний сюрреалізм — улюблене нині «вчене слово» Надії.
Депутати дружно проголосували за арешт Савченко. Бо вони її таки бояться. Але не тому, що обрушить купол Ради, а тому, що повідкушує електоральні відсотки, передовсім у партій влади БПП і «Народного фронту», а також їхніх сателітів на кшталт радикалів Олега Ляшка.
Але, як сказано вище, політично Надії Савченко це буде тільки на користь. Бо основною причиною, яка її породила, є антиукраїнський, мародерський характер влади вкупі з її кострубатими, неефективними діями з нейтралізації реальних загроз нашій державності (про суверенітет, не кажучи про суб’єктність, просто не згадуємо).
Знову ж таки, під час виступів у Раді вона мала чесніший вигляд, ніж ті, хто її звинувачував і голосував за арешт.
Цілковита впевненість у правоті та праві вершити власне правосуддя. Переконаність у широкій народній підтримці. Готовність спокійно відправитися в СІЗО, оскільки не має наміру пробути там довго. Стриманість у спілкуванні з пресою, що вигідно відрізняє від інших політиканів, які прагнуть обпилити кожен побачений мікрофон.
А також продумані та грамотно зрежисовані фрази, театральні паузи, відвертість до непристойності та народний лексикон на межі нецензурності. (Реально цікаво: невже сама?) Тому ідея «спровадити Надю в дурку», що посилено зазвучала в Раді, українцями сприйнята не буде.
І судові перспективи її справи вельми сумнівні. Подивіться на суд про держзраду Віктора Януковича! З моменту заслуховування свідків захисту процес остаточно перетворився на звинувачення Революції гідності. Можливо, скоро Януковичу присудять звання Героя України. Те саме, яке у Савченко відберуть. Про справи Єфремова та інших і згадувати ніяково.
Тож на суді можливі сюрпризи. Всякі. Бо місія Надії виконаною ніяк не видається.
Микола Полозов про вербування Савченко та випробування для українського правосуддяПроте, поки всі ми захоплені прямоефірним шоу «Що за гранати в сумочці?», Україна дедалі ближче до червоної лінії, за якою хаос і втрата керованості.
Переобраний Путін із завзятістю шибеника продовжить гнути свою антиукраїнську лінію. Захід піднімається на стримування недоімперії, але Україна дедалі більше випадає з контексту цього протистояння, стає не форпостом Європи, а її мінним полем.
Наші сусіди, не стільки переконані Кремлем, скільки усвідомлюючи нашу слабкість, послідовно нахабніють. Влада виробляє стратегію шанобливого спокою на наших європейських кордонах? Ні, вона домагається безвізу з Катаром (чому не з Марсом?). А також відбиває найголовнішу загрозу — державний переворот, в якому беруть участь два громадянина і 100500 СБУшників. Причому Віктор Медведчук, на якого влада натякає як на натхненника перевороту, почувається сухо і комфортно, офіційно представляє Україну в Мінську і, на відміну від, наприклад, «Нової пошти», тиску не зазнає.
Хоча Надія Савченко й згадує новий Суспільний Договір як свою програмну мету (вже не знаю, радіти чи ридати), але ця тема поки не увійшла в український мейнстрім. Захід втомився тримати нас за комір, як алкаша, щоб не впав у якусь канаву. Але ми все одно вперто вивертаємось… Самоорганізація суспільства звелася до лайків на Facebook.
А ви ще питаєте, чому ПОП має шанси на переобрання? Та тому, що люди мають намір голосувати, судячи з усього, не головою і навіть не серцем, а каменями в нирках.
Стіна цунамі невідворотно наближається, як зростання комунальних тарифів. Щось буде. Причому щось несподіване, нелінійне. Оскільки лінійні виходи з ситуації вже закриті.
«Свободу Надії Савченко!». А ще врятуйте білих носорогів!
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka
