Боснійський референдум: крах європейської політики «особливого статусу»

Боснійський референдум: крах європейської політики «особливого статусу»

Свято народного волевиявлення боснійських сербів відбулося з ініціативи керівництва республіки. Безпосереднім ідейним натхненником і організатором був президент Республіки Сербської Мілорад Додік, відомий своїми націоналістичними поглядами.

Питання, винесене на референдум, звучало так: “Чи підтримуєте ви святкування 9 січня Дня Республіки Сербської?”. 99,81% тих, хто прийшов на дільниці, відповіли на питання позитивно.

При цьому саму ідею проведення референдуму жорстко розкритикували рішуче всі: Захід, влада Сербії, представники опозиції. Прокуратура Боснії і Герцеговини почала розслідування за фактом проведення плебісциту. Єдиною країною, яка офіційно підтримала референдум у Республіці Сербській, була Росія.

Три розбратаних народи під одним дахом

З моменту свого утворення в 30-х роках минулого століття, Югославія де-факто була сербською міні-імперією на Балканах. Нарізаючи кордони національних республік, центральна влада в Белграді свідомо залишила значну кількість сербів за межами безпосередньо Сербії.

Розрахунок був простий – у разі послаблення центральної влади, серби, які компактно проживають меншинами, будуть ефективним важелем тиску на потенційно непідконтрольні владі союзні республіки. Що і сталося в 1991 році: наслідком краху комунізму в Югославії було проголошення незалежності Хорватії, Словенії, Македонії, Боснії і Герцеговини.

Сербський шовініст Слободан Мілошевич, який очолював країну, спровокував формування сепаратистських утворень на населених сербами землях. 19 грудня 1991 року на частині території Хорватії проголосили сепаратистську республіку «Сербська Країна» зі «столицею» в місті Кнін. А трьома тижнями пізніше, 9 січня 1992 року, сербські націоналісти Боснії і Герцеговини проголосили створення самопроголошеної “Республіки Сербської» з центром у Баня-Луці.

Подальша інтервенція озброєної до зубів югославської армії, яка також поспіхом створювала і навчала незаконні збройні формування сербів у Хорватії та Боснії, призвела до найкривавішого конфлікту в Європі з моменту закінчення Другої світової війни.

Щодо Хорватії, то після ескалації бойових дій у 1992-93 роках туди прийшло затишшя, що було сповна використано Загребом. З 1993 до 1995 рік під керівництвом президента Хорватії Франьо Туджман і керівника генерального штабу Анте Готовіни у країні були створені ефективний бюрократичний апарат і боєздатна армія, яка буквально зі світу згладила формування місцевих сербів під час двох операцій – «Блискавка» і «Буря» влітку 1995 року.

Після відновлення хорватського суверенітету території «Сербської Країни» були міцно інтегровані у правове, економічне та культурне поле країни.

Зовсім інакше розвивалися події в Боснії та Герцеговині. З 1992 до 1994 роки в республіці тривала тотальна війна всіх проти всіх, на якій боснійські мусульмани, хорвати і серби запекло боролися один з одним. У 1994 році мусульмани і хорвати об’єдналися проти сербів, але сил коаліції очевидно не вистачало для встановлення контролю над країною.

Зі свого боку, боснійські серби проводили політику відвертого геноциду і етнічного чищення, апофеозом чого стала різанина у Сребрениці влітку 1995 року. А також чотирирічна облога, що супроводжувалася артилерійськими обстрілами житлових кварталів, сербами столиці БіГ – міста Сараєво, під час якої 300 тисяч його жителів опинилися на межі життя і смерті.

Боснія11

Кінець війні поклала операція НАТО «Обдумана сила», яка полягала в повітряних бомбардуваннях і артилерійських обстрілах позицій армії боснійських сербів і змусила Баня-Луку сісти за стіл переговорів. 21 грудня 1995 в американському місті Дейтон було підписано угоду, яка встановила не лише припинення вогню, але й правила спільного проживання трьох, м’яко кажучи, народів, які недолюблюють один одного, під одним дахом.

Країна під зовнішнім керуванням

За Конституцією, яка є додатком до Дейтонських домовленостей (випадок сам по собі унікальний), Боснія і Герцеговина є федеративним утворенням. Хоча форму державного устрою правильніше було б назвати конфедерацією, або навіть квазіконфедерацією.

Республіка складається із двох суб’єктів, або ентитетів. Федерація Боснії і Герцеговини, де живе більшість боснійців і хорватів, децентралізована і ділиться на десять кантонів – кожен з яких має свою конституцію, законодавчі збори, уряд і бюрократію.

Зі свого боку, займає більше третини території країни Республіка Сербська – геть автономна структура, що володіє всіма ознаками держави і має, як сказали б сьогодні, «особливий статус». Центральна влада в Сараєво виконує швидше представницькі функції. Її повноваження надто незначні. А через відсутність силового і бюрократичного апарату, регіональні влади можуть запросто ігнорувати рішення федерального уряду без будь-яких наслідків для себе.

Вищим органом держави є президія, до складу якої належить по одному представнику від боснійців, хорватів і сербів. Оскільки рішення у президії приймаються консенсусом, а розбіжності між громадами нездоланні, говорити про ефективність цієї інституції також не доводиться.

Нарешті, Дейтонські домовленості заснували посаду верховного представника, який наділений вищою владою і одноосібним правом інтерпретації конституції і законів Боснії та Герцеговини. Він також може знімати будь-яку посадову особу і скасовувати дію будь-якого нормативного акта федерації або її суб’єктів. Верховний представник, який призначається країнами-гарантами за Дейтонськими домовленостями, також є спецпредставником Євросоюзу і має мандат ООН.

Запровадження подібного інституту фактично встановило режим зовнішнього колективного управління в БіГ.

Відсутність нормально чинних державних інститутів і дієздатної центральної влади, роздробленість країни, взаємна недовіра народів, які проживають у ній, фактична відсутність суб’єктності набули яскраво вираженого негативного ефекту і гальмували розвиток Боснії і Герцеговини.

У результаті БіГ перетворилася на найбіднішу і найкорумпованішу країну регіону. Посідаючи 103 місце за ВВП на душу населення, 107 місце в Індексі глобальної конкурентоспроможності, 108 – у рейтингу економічної свободи і 76 – в індексі сприйняття корупції, Боснія значно поступається всім сусіднім країнам.

Сербський націоналізм на марші

Наділена особливим статусом усередині країни, Республіка Сербська стала не лише якорем, який гальмує розвиток Боснії і Герцеговини. Сербський анклав став також інкубатором і розсадником сербського імперіалізму і реваншизму. Особливо ці тенденції зміцнилися в роки перебування біля керма автономії прем’єр-міністра, а потім – президента Мирослава Додіка.

Цікаво, що сама Сербія, яку очолює помірно прозахідний президент Томіслав Ніколич, дотримується курсу на інтеграцію в Європейський Союз, постійно декларує внесок Белграда у стабільність на Балканах. Водночас Республіка Сербська залишається таким собі заповідником націоналізму.

Плебісцит, що відбувся 26 вересня, – яскраве свідчення того, що спроектоване і нав’язане Заходом надання «особливого статусу» боснійським сербам не допомогло подолати наявні в Боснії розбіжності та забути старі образи. І аж ніяк не сприяло інтеграції сербської меншини в боснійське суспільство.

Ба більше – воно навіть не забезпечило безпроблемне проживання сербів, хорватів і боснійців під одним державним дахом. Майже стовідсоткова підтримка ініціатив президента Додіка сербської ком’юніті – найкраще тому підтвердження.

Republika Srpska jeste država (Республіка Сербська є державою) – заявив за підсумками референдуму Мирослав Додік, звертаючись до радісного натовпу співгромадян. І немає підстав стверджувати, що на референдумі про незалежність Республіки Сербської, проведення якого цілком імовірне в 2018 році, серби проголосують інакше.

Рука Кремля

Як ми вже зазначали, єдиною столицею, що сприйняла проведення волевиявлення «на ура», стала Москва. Про визнання референдуму вже заявив заступник директора департаменту інформації і друку МЗС Росії Олександр Бікантов.

А напередодні плебісциту, 22 вересня, у Кремлі відбулася зустріч президента РФ Путіна з Милорадом Додіком, на якій голова Росії обговорив двосторонні відносини і висловив значну підтримку політики, якої дотримується Додік.

Незмінна своїй стратегії створення проблем всюди, де лише можна, Москва зовсім не проти підпалити Балкани, доповнивши список гарячих точок і створивши чергову головну біль країнам Заходу. За участь у вирішенні якої можна попросити щось натомість. Наприклад, скасування санкцій і визнання України сферою впливу РФ.

З огляду на втому Заходу від еліти нашої країни, яка загрузла в корупції, і значно більшого значення (не тішимо себе ілюзіями) балканського регіону для Європи, загроза такого гешефту цілком відчутна.

Паралельно з цим Кремль розраховує частково повернути вплив у країнах колишньої Югославії, котрий зійшов останнім часом нанівець, знайшовши геть орієнтованого на Москву, ідейно вмотивованого сателіта в регіоні. А також – отримати сатисфакцію за операції НАТО проти режиму проросійського диктатора екс-Югославії, військового злочинця Слободана Мілошевича.

Урок для України

На прикладі Хорватії ми бачимо, що лише суцільна реінтеграція відторгнутих територій, включення їх до складу цілком унітарної держави і безкомпромісне прищеплення загальних для всієї країни культурних цінностей можуть бути успішними.

А політика надання бунтівним/окупованим територіям автономій і особливих статусів лише консервує проблему, призводить до формування неадекватних анклавів із малосвідомими лідерами, зомбування людей, які проживають там, і деградації всієї держави.

І, подібно рушниці, що висить на стіні, яка наприкінці п’єси обов’язково вистрілить, гнійник, що утворився в тілі держави, рано чи пізно знову вибухне.

Максим Вікулов

матеріали рубрики
Телетайп: наїстися політики до завороту мізків Аналітика
Телетайп: наїстися політики до завороту мізків