Вибудовуючи султанську модель

Минуло менш як п’ять місяців від моменту невдалої спроби військового заколоту в Туреччині. Весь цей час президент країни Реджеп Тайіп Ердоган і його вертикаль не сиділи склавши руки. Ердоган, який давно мріяв про абсолютну владу, сповна скористався путчем як приводом для розгрому будь-якої опозиції. За минулий час були звільнені сотні тисяч правоохоронців, суддів, військових, чиновників усіх рівнів, університетських і шкільних викладачів, медичних працівників. Крім звільнення, підозрюваним у найменшій нелояльності, а також науковцям і представникам творчої інтелігенції, заборонено виїзд за кордон. Десятки тисяч людей потрапили до буцегарень.

Духовні скріпи над Парижем: чи стануть вибори президента Франції битвою друзів Путіна

У системі освіти встановлено суцільну однодумність. Будь-які, самі боязкі, спроби критики у пресі негайно присікаються звільненням журналістів і закриттям невгодних ЗМІ. На сьогодні припинено роботу понад 160 мас-медіа, а головний редактор провідної опозиційної газети Cumhurriyet опинився за ґратами за підозрою у зв’язках із терористами. Добралися і до журналістів провідних світових видань: зовсім нещодавно були затримані кореспонденти BBC і «Голосу Америки».

Регулярно продовжуваний режим надзвичайного стану, який уповноважує президента і спецслужби усіма повноваженнями, вихолостив принцип поділу влади. Та й про який поділ влади можна говорити в умовах, коли всі запідозрені в нелояльності судді втратили свої посади, а пропрезидентська Партія справедливості і розвитку має 317 місць у парламенті з 550?

Підготовлена ​​наприкінці жовтня нова редакція Конституції країни наділить президента повноваженнями, які не снилися середньовічним султанам. Фактично всі владні функції опиняться в одних руках. Крім того, Туреччина стане суперцентралізованою республікою: у регіонів відберуть навіть натяк на самоврядність. Перш за все це вдарить по курдах, які населяють південно-східні провінції.

переворот в Турции

Сучасний османізм

Кардинальних змін зазнає зовнішня політика Туреччини. З моменту скасування Оттоманської імперії і проголошення Мустафою Кемалем Ататюрком Турецької республіки національною ідеєю була модернізація Туреччини на західний манір і побудова сильної національної держави, а в зовнішній політиці – європейська та євроатлантична інтеграція. З приходом же до влади помірних ісламістів під керівництвом Реджепа Тайпа Ердогана, країна перейшла до вибудовування відносин із безпосередніми сусідами, а також із країнами, що були у складі Блискучої Порти. Головним ідеологом політики нео-османізма став колишній прем’єр-міністр Туреччини Ахмед Давутоглу.

Dışişleri Bakanı Ahmet Davutoğlu, Japonya'ya yapacağı resmi ziyaret öncesinde Esenboğa Havalimanı'nda basın toplantısı yaptı. Davutoğlu, daha sonra Japonya'ya hareket etti. (Aykut Ünlüpınar - Anadolu Ajansı)

У перші роки турецька експансія на Близький Схід і в Північну Африку мала переважно дипломатичний, економічний і культурно-освітній характер. Турецькі бізнесмени, які потребують нових ринків, активно інвестували у країни регіону. Держава і неурядові організації відкривали лікарні, школи і культурні центри. Активно працювали турецькі дипломати. Загалом зміцнення позицій Анкари було комплексним.

Уряд Ердогана гаряче вітав «арабську весну», що спалахнула в 2012 році, вважаючи, що заміна світських диктатур помірними ісламістськими режимами цілком відповідає його інтересам. А після початку громадянської війни в Сирії Туреччина стала головним постачальником зброї і спорядження для Сирійської вільної армії та інших груп антиасадовських повстанців.

Від слів – до дій

У серпні цьогоріч турецькі війська перейшли сирійський кордон і почали операцію «Щит Євфрату». Формально інтервенція спрямована проти терористів ІДІЛ. Реально ж вторгнення переслідувало дві мети.

Перша мета – створити плацдарм, з якого протурецькі повстанці могли б безперешкодно проводити будь-які потрібні Анкарі операції.

Друга мета – не допустити об’єднання двох курдських анклавів в одне безперервне квазідержавне утворення, відрізавши Туреччину від решти території країни.

Протягом декількох тижнів обидва завдання були виконані. Ба більше, турецька військова машина практично без бою зайняла містечко Дабік – ідеологічну столицю «Ісламської держави», біля якого, згідно з віруваннями екстремістів, повинна відбутися епохальна битва Халіфату і сил Заходу, що передує кінцю світу. Після чого турецькі сили зупинилися на зайнятих позиціях, спостерігаючи за перманентною війною всіх проти всіх, що відбувається в Сирії.

Турецкие войска в Сирии

У сусідньому Іраку турецькі війська без узгодження з урядом цієї країни розгорнулися на захід від контрольованого іділовцями двохмільйонного міста Мосул, де вони готуються взяти участь у штурмі міста, а також займаються підготовкою деяких протурецьких сунітських повстанців. Гнівні заклики прем’єр-міністра Іраку Аль-Абаді негайно вивести непрошених «помічників» із країни ігноруються.

Африканський Сінгапур: як Руанда стала «економічним тигром» Чорного континенту

Ба більше, турецьке командування заявило, що не потерпить спроб проурядової шиїтської міліції очистити від терористів ІДІЛ стратегічно розташоване місто Тал Афар. Офіційна Анкара взагалі вважає нижче власної гідності обговорювати що-небудь з урядом Іраку, який вона вважає штучним, слабким і нежиттєздатним утворенням.

Поки що в боях за Мосул, за підтримки американської авіації та американських же командос, беруть участь урядові війська, згадані загони шиїтської міліції і курди. Регулярна турецька армія і сунітські ополченці, які патронуються нею, активно не втручаються. Не виключено, що їхня мета – після закінчення операції взяти під свій контроль населені сунітами північно-західні провінції країни. Включаючи міста Мосул і Кіркук, в яких видобувається близько 4% всієї нафти на планеті.

У самій Туреччині телевізійний ефір і сторінки лояльних владі газет наповнені міркуваннями про «споконвічно турецькі» землі, відторгнуті в Туреччині після поразки в Першій світовій війні. Поміж іншого, до складу «великої Туреччини» належать Сирія (включаючи Алеппо), північний Ірак (із Мосулом і Кіркуком), шматочок північного Ірану, азербайджанська Нахічевань, частина Вірменії, грузинська Аджарія (включаючи Батумі), трохи Болгарії і Греції, включаючи низку островів Егейського моря.

Крім культивування турецького націоналізму, панівний режим намагається позиціювати країну як лідера і захисника всього ісламського сунітського світу. Саме звідси претензії на населені сунітами землі Іраку. Саме звідси підтримка сирійської опозиції, яка протистоїть алавітському режиму Башара Асада. Така карта цілком здатна спрацювати: суніти Сирії і Іраку вже визнали в особі Ердогана свого заступника. Щодо багатих нафтою монархій Перської затоки, то вони також можуть згуртуватися навколо Анкари перед обличчям шиїтського Ірану, який набирає силу і брязкає щосили зброєю.

У нещодавній промові Ердоган окреслив межі свого розуміння османського світу, які майже цілком збігаються з рубежами Блискучої Порти періоду її розквіту.

Чи відбувся проросійський злам у Молдові та Болгарії?

«Наша фізична територія – це одне, наша територія серця – інше. Допомагати побратимам, які зараз у тяжкому становищі, наше право і обов’язок. Ми повернемося спиною до Алеппо? Ні, не повернемося. Ми не можемо не бачити проблеми співвітчизників у Західній Тракії (частина Греції і Болгарії, – ред.), на Кіпрі, у Криму. Лівія, Єгипет, Боснія, Афганістан – ми не можемо їх залишити», – зазначив він.

А буквально декілька днів тому турецький лідер заявив, що мета інтервенції в Сирії – повалення Башара Асада. Чергова заява ні про що, елемент торгів із росіянами, або Анкара дійсно вирішила діяти до формальної зміни влади у Вашингтоні? Адже відомо, що новообраний президент Дональд Трамп вельми непогано ставиться до режиму Асада, вважаючи того ефективним інструментом проти ісламістів. Відповідь ми отримаємо в найближчі тижні.

Déjà vu, або історія повторюється двічі

Цими днями виповнюється рівно 500 років із моменту початку активної експансії турків-османів на арабський Близький Схід. Улітку 1516 року відбулася епохальна битва біля того самого містечка Дабік між військами султана Османа Селіма I й армією єгипетських мамлюків. Тоді перемога турків геть перекроїла регіон. Протягом наступних кількох місяців османи завоювали всю Сирію, Палестину і Єгипет, попутно поширивши свій вплив на формально незалежні Лівію, Туніс, Алжир і Марокко. Цікаво, що жителі Алеппо зустріли турків як визволителів, замовивши у великій мечеті молебень в ім’я султана Селіма.

У сьогоднішньої Туреччини очевидно є економічні та військові ресурси, необхідні для повторення успіху п’ятсотлітньої давнини. Немає жодного сумніву, що друга за чисельністю і боєздатністю в НАТО (після США) турецька армія пройде через Сирію, як ніж крізь масло. І що сирійські мусульмани-суніти, які становлять 70% населення країни, знову вітатимуть «визволителів».

Те ж саме стосується і суннітської півночі Іраку. Встановлення контролю над цими регіонами дозволить взяти під контроль і великі поклади нафти на півночі Іраку, щоб розпочати нарешті будівництво газопроводу з Катару через Сирію і далі в Європу. Це створить додатковий плацдарм для подальшої експансії.

Ось лишень п’ять століть тому Близький Схід дійсно був таким собі заднім двором Оттоманської імперії. Зараз же правителям в Анкарі доведеться рахуватися з думкою Сполучених Штатів, Росії і Китаю. Та й Ізраїль, що володіє ядерною зброєю, неможливо буде скинути з рахунків.