Чинний президент Яйя Джамме програв президентські вибори опозиціонеру Адаму Барроу і раптом передумав віддавати владу під звичайним приводом виявлених порушень.

Останній шанс на об’єднання Кіпру: чого бояться Росія і Туреччина

Закономірно, що переможець із цим не погодився, але дещо несподівано з цим не погодилися в сусідніх із Гамбією країнах, а з ними і світова спільнота в особі ООН.

Щоб слова не розходилися зі справами, Африканський союз і Економічне товариство країн Західної Африки (The Economic Community of West African States, ECOWAS, ЕКОВАС) попередили, що готові вдатися до сили для відновлення демократії. Однак у той момент Яйя Джамме відмовився передавати владу. Сенегал і Нігерія почали готуватися до військового вторгнення. Їх підтримали і інші сусідні країни. На карті континенту могла з’явитися ще одна гаряча точка.

Напіванклав у Західній Африці

Особливість географічного положення Гамбії — англомовної території, з усіх боків оточеної франкомовним Сенегалом — пов’язана з перебігом європейської колонізації африканського континенту.

У початковий період Великих географічних відкриттів португальські мореплавці оцінили стратегічну важливість гирла річки Гамбія. Її гідронім уперше згадується в 1455-1456 рр. як Galbia. Передбачається європейське спотворення місцевої назви зі значенням «річка».

Хто лише не побував на цій території. Навіть Яків, герцог Курляндії (нині частина Латвії Курземе) у вересні 1651 року відрядив корабель до далеких берегів, і на острові Джеймс на річці Гамбія було засновано Курляндську колонію. Проіснувала вона не дуже довго, бо Курляндія була втягнута в польсько-шведські і потім у російсько-шведські війни. Після деяких зіткнень між англійцями і голландцями територія остаточно перейшла під британський протекторат. Після обміну низки територій із Францією Гамбія остаточно закріпилася за Великобританією і в 1965 році отримала незалежність.

Населення Гамбії у своїй більшості сповідує іслам, хоча є прихильники християнства і близько 1% дотримуються місцевих релігійних вірувань. Гамбія завжди привертала до себе увагу з боку сусіднього Сенегалу, а також зовнішніх гравців.

Свого часу лівійський лідер Муаммар Каддафі підтримував місцевих ліваків із марксистської Революційної соціалістичної партії Гамбії. Вони навіть підняли повстання і в ніч із 29 на 30 липня 1981 року здійснили державний переворот. Політична спрямованість путчистів не викликала жодних сумнівів і 31 липня, за дипломатичної підтримки Франції, у країну були введені сенегальські війська, які до 5 серпня покінчили з повстанцями. Більшість лідерів перевороту бігли до Гвінеї-Бісау, яка тоді співчувала лівим експериментам.

У липні 1994 року в результаті безкровного військового перевороту під приводом лейтенанта Яйя Джамме було сформовано Тимчасову керівну раду збройних сил. Хунта встановила відносини з Лівією, але західні країни відмовилися надавати їй економічну і фінансову допомогу.

Найманці проти сомалійських піратів: як вдалося перемогти «морську Чечню»

Президент Джамме кілька разів переобирався на посаду президента й у грудні 2015 року оголосив Гамбію ісламською республікою.

Правління Джамме мало чим відрізнялося від інших африканських авторитарних правителів. Він обіймав свою посаду менше, ніж диктатор Роберт Мугабе в Замбії, але все ж досить довго. Гамбію неодноразово критикували за порушення прав людини, закриття ЗМІ і незаконні арешти. Внутрішня ситуація у країні залишалася напруженою. Джамме називав себе «даром Божим народу Гамбії». Під управлінням цього «дару» населення країни просто животіло, бо рівень життя тут низький навіть за африканськими мірками. Тож не дивно, що було кілька спроб державних переворотів, але всі вони виявилися безуспішними.

У лютому 1982 року було створено конфедерацію зі Сенегалом — Сенегамбія, в якій Гамбія зберігала власний уряд, зовнішньополітичну і фінансову самостійність. Однак відносини двох країн завжди були непростими і в 1989 році конфедерація розпалася.

Складність у двосторонніх відносинах обумовлена ​​проблемою сепаратизму в Сенегалі. Там на південному заході в історичній області Казаманс Рух демократичних сил веде боротьбу з урядовими військами. Бойовики цього руху часто йшли на територію Гамбії, яку намагалися використовувати як свою базу. Усі спроби мирного вирішення конфлікту поки не мали успіху. Звідси зрозуміла зацікавленість Сенегалу у встановленні в Гамбії дружнього режиму.

Ще одна проблема — Іран. У жовтні 2010 року в Нігерії було перехоплено постачання зброї бойовикам у Сенегалі, причому частина маршруту мала простягатися через Гамбію.

Вибори розбрату

Адам Барроу, який переміг на виборах 19 грудня 2016 року, прийняв присягу 19 січня поточного року в посольстві Гамбії у столиці Сенегалу — Дакарі. Тим самим було наголошено, що міжнародна спільнота практично без винятку визнає його як легітимного голову держави.

Оскільки в той момент Яйя Джамме категорично відмовлявся визнати результати виборів і залишити свою посаду, почалася інтервенція військ ЕКОВАС у Гамбію. Сенегальські війська, не зустрівши жодного спротиву, почали просуватися в напрямку столиці країни Банжул.

На перший погляд якось дивно виглядає така зацікавленість африканських країн у демократичній передачі влади в такій маленькій і зовсім невпливовій країні, як Гамбія. Хіба мало у світі і, тим паче, на африканському континенті країн з авторитарними і диктаторськими режимами. Екваторіальна Африка бачила їх у великій кількості, аж до людожерів при владі. Причин такого становища кілька і не всі вони місцевого походження.

По-перше, сусідній Сенегал дуже зацікавлений мати в Гамбії дружній уряд. Не лише через наявність сепаратистів у Казамансі, але і через серйозніші геополітичні причини.

По-друге, як у Сенегалі, так і в Гамбії переважна більшість населення сповідує іслам, і влада побоюється проникнення терористичних організацій із Нігерії, Малі та Лівії. Джамме неодноразово демонстрував свою непередбачуваність, і це викликало серйозне занепокоєння у країнах Західної Африки. Досить імовірно, що саме ісламістський фактор змусив світову спільноту швидко реагувати на події, пов’язані з виборами в Гамбії.

Як Росія, Іран і Туреччина змовились по Сирії «на трьох»

По-третє, виникнення небезпеки поширення терористичної загрози на захід Африки особливо близько сприймається в Парижі. Франція завжди вважала себе відповідальною за стабільність і безпеку у своїх колишніх колоніях, серед яких Сенегал і Малі займають особливе місце зі стратегічних і економічних міркувань.

Париж ніколи не зупинявся перед прямим військовим вторгненням або потужною підтримкою країн, що належать до так званої франкомовної Африки.

З подачі Франції Міжафриканські сили з Нігерії, Заїру (тепер Конго) і Сенегалу втрутилися у громадянську війну в Чаді і розгромили лівійські війська, що вдерлися туди. Так було випробувано на практиці варіант міжафриканського втручання під патронажем Франції.

Цього разу історія повторилася в Гамбії, лише через обмеженість можливостей гамбійської армії чисельністю в 800 людей сенегальського контингенту виявилося достатньо. Хоча Нігерія і готова була залучити свої ВПС.

Після прямого військового втручання в Малі в січні 2013 року Франція вважає за краще діяти через своїх союзників і ЕКОВАС, мандат якого визнається міжнародною спільнотою. У разі Гамбії було використано саме цей варіант, підкріплений рішеннями Африканського союзу і ООН.

По-четверте, попри можливість легкої перемоги в результаті військового втручання Сенегалу, сусіди Гамбії вважали за краще домогтися мирного вирішення конфлікту. І тут також були присутні геополітичні міркування. В ісламістів у Нігерії, Малі та Лівії є міжнародні захисники. Особливо на заході Африки побоюються втручання Ірану. Тегеран неодноразово викривали в підтримці терористів у регіоні Африканського Рогу, а саме в Сомалі, Ефіопії та Еритреї. Низка фактів свідчить, що тепер іранське керівництво не проти просувати свій вплив і на захід Африки.

Тож не дивно, що це зустрічає спротиву відповідних африканських країн, а також європейських. Перш за все Франції. Аж до застосування сили.

По-п’яте, регіоналізація світової політики і економіки знаходить своє вираження, зокрема, і в посиленні, так би мовити, місцевих міждержавних організацій. Цей процес почався в Латинській Америці і тепер успішно розвивається в Африці. З огляду на особливу зацікавленість Франції в західній частині континенту, ЕКОВАС перетворюється не лише на економічну, але також на політичну і військову організацію.

При цьому панівну роль у військовій складовій грають держави з відносною сильною армією. Так збройні сили Чаду успішно боролися з ісламістами на півночі Малі. Сенегальські контингенти неодноразово брали участь у миротворчих операціях ООН не лише в Африці, але і в інших регіонах.

Усе це сприяє зростанню авторитету регіональних організацій, на кшталт ЕКОВАС, які, в разі необхідності, цілком можуть діяти самостійно навіть без формального мандату Ради Безпеки ООН. Так було в конфлікті в Чаді та в інших місцях.

По-шосте, Африка через об’єктивні причини набуває все більшого значення. Як економічне, через наявність величезних запасів корисних копалин, так і військово-стратегічне. У цьому розумінні захід континенту дуже важливий у сенсі контролю над південною частиною Атлантики. У період Другої світової війни союзники приділяли велике значення своєму контролю над цим регіоном, зокрема, над Сенегалом і його столицею Дакаром. Про це докладно писали у своїх мемуарах Черчилль і де Голль.

Під тиском президента Ліберії Еллен Джонсон Селіф, Мавританії Мохаммеда Ульд Абдель-Азіза і Нігерії Мохаммада Бухарі Яйя Джамме погодився залишити свою посаду і виїхав до столиці Гвінеї — Конакрі. Для проведення перемовин військову операцію сенегальських військ було припинено, і Джаммі було висунуто ультиматум.

Начебто справа завершилася миром. Однак іноземні туристи в паніці покинули Гамбію. Зазначимо, що туризм займає близько 20% від ВВП країни. Втрати для вельми бідної держави очевидні.

Хоч і не стріляли, але приблизно 50 тис. людей залишили свої житла і стали біженцями. Їхнє повернення до рідних домівок поки видається проблематичним.

Новому президенту Гамбії Адаму Барроу дісталася нелегка спадщина. Врегулювання внутрішньополітичної ситуації — непросте завдання. Воно складне, враховуючи і зовнішньополітичний аспект. Сенегал намагатиметься грати роль старшого брата і в цьому причина майбутньої нестабільності у відносинах двох країн.

Юрій Райхель

Фото Reuters