Минулої неділі Дональд Трамп, який ще не розпочав виконання обов’язків, дав інтерв’ю двом провідним європейським виданням – лондонській The Times і німецькій Bild. Де спробував викласти свій погляд на зовнішню політику щодо Європи, Північноатлантичного альянсу і частково Росії.

Континентальна Європа

Зокрема, 45-й президент розкритикував канцлера ФРН Ангелу Меркель і її політику «відкритих дверей», наслідком якої вже стала небачена міграційна криза на всьому Старому континенті.

Вибір президента Трампа: між захистом демократії та замашками диктатора

«Я думаю, що вона зробила катастрофічну помилку, приймаючи всіх цих нелегалів, які приїхали невідомо звідки», – заявив він.

У відповідь бундесканцелерін, а також господар Єлисейського палацу Франсуа Олланд моментально порадили Трампу не лізти не у свою справу: мовляв, ми тут не потребуємо порад, у нас власні інтереси і цінності, і взагалі, майбутнє Європи в руках європейців. Загалом, обопільний «конструктив» у Дональда Трампа з першими особами ЄС склався від самого початку.

Утім, на що-небудь інше розраховувати було важко: європейські лідери завжди критикували Трампа. А сам мільярдер ніколи не приховував своєї зневаги до нинішнього керівництва Євросоюзу, щиро вважаючи їх політкоректними «слабаками», а саме об’єднання – забюрократизованим непорозумінням.

На сьогодні шанси на хороші відносини Брюсселя, Берліна і Парижа з новою адміністрацією у Вашингтоні відверто мізерні. До того ж є дуже велика ймовірність налагодження відмінних двосторонніх відносин між Дональдом Трампом і кимось із переможців прийдешньої битви за Єлисейський палац. І Франсуа Фійон, і Марін Ле Пен декларують цінності, близькі новому господареві Овального кабінету: обидва відверто недолюблюють «тих, хто понаїхав», загалом, і мусульман, зокрема; обидва – прихильники економічної лібералізації та жорсткого наведення громадського ладу; обидва відчувають сентименти на адресу Володимира Путіна і ратують за зміцнення місцевих духовних скріп. А Марін Ле Пен, яка обіцяє розвалити ЄС, зовсім нещодавно взагалі бачили в Нью-Йоркській резиденції Дональда Трампа. Загалом, злагода і любов.

А ось шанси на потепління відносин між Вашингтоном і Берліном поки що не є видимим. Аж надто різні принципи і підходи рухають першими особами Нового і Старого континентів. І вже точно не схоже, щоб хто-небудь із них поступився. Заплановані на осінь цьогоріч парламентські вибори в Німеччині, швидше за все, не призведуть до зміни влади; а раз так, Трампу і Меркель доведеться терпіти один одного як мінімум до 2020 року. Хоча електоральні сюрпризи цілком можливі: перемога самого Трампа, Brexit, підсумки праймеріз французьких правих – найкращий тому доказ. Але, у разі гіпотетичної перемоги ультраправих радикалів, передбачити майбутнє американо-німецьких відносин уже точно неможливо. Так само як і долю самої Німеччини.

Невідомо також, якими будуть відносини нової адміністрації з Польщею та іншими країнами Східної Європи. З одного боку, панівні в цій частині континенту консервативні цінності і відсутність масових міграційних потоків повинні бути милі серцю Дональда Трампа і його сподвижників. З іншого – Трамп навряд чи захоче возитися з такою «дрібнотою». Тим паче, що панівні в низці країн регіону антиросійські настрої можуть стати перешкодою до побудови «конструктивних» відносин із Кремлем.

На шляху до правого інтернаціоналу?

І ще один важливий момент. Одним з архітекторів зовнішньої політики обраного президента буде його старший радник зі стратегії Стівен Беннон, відомий своїми ультраправими і навіть расистськими поглядами. За інформацією американських ЗМІ, поміж іншого ця людина має намір курувати зв’язок Трампа з крайніми правими рухами в Європі. Що може означати втручання Вашингтона у внутрішні справи європейських країн і сприяння у приході до влади не найпрогресивніших сил. З іншого боку, у такому разі європейські ультраправі, які обожнюють у разі, якщо відносини Трампа з Путіним не складуться.

«Братський союз англомовних народів»: приміряючи мантію Рейгана

Попередник Трампа Барак Обама був послідовним противником виходу Великобританії з Європейського Союзу. Настільки послідовним, що напередодні доленосного червневого референдуму не соромився агітувати проти Brexit, зокрема на сторінках британської преси. Коли ж населення Туманного Альбіону підтримало вихід їхньої країни з об’єднання, Обама твердо пообіцяв не підписувати в найближчому майбутньому життєво важливу для Сполученого Королівства угоду про зону вільної торгівлі. «Британія наприкінці черги» (на підписання договору), – сказав екс-президент.

Дональд Трамп, навпаки, гаряче вітав Brexit. У згадуваному вище інтерв’ю, обраний президент пообіцяв «дуже швидко» укласти взаємовигідну двосторонню угоду. А буквально через день, 17 січня, прем’єр-міністр Великобританії Тереза ​​Мей представила в парламенті план виходу країни з ЄС. Причому у промові голови Кабінету Її Величності багато спостерігачів вловили нотки металу, властиві «залізній леді» Маргарет Тетчер. Цікаво ще й таке: Тереза ​​Мей надіслала в подарунок Дональду Трампу копію послання Вінстона Черчилля до американців у 1941 році. Зі свого боку, одразу ж після інавгурації Трамп розпорядився поставити бюст Черчилля в Овальному кабінеті. Не можна не згадати, що у своїй знаменитій Фултонській промові великий британець всіляко наголошував значення особливих відносин між Британською Співдружністю і Сполученими Штатами, покладаючи особливу місію на «братський союз англомовних народів». Не знаємо, як там інші «англомовні народи» (схоже, Канада, Австралія і Нова Зеландія перебувають у тихому жаху від перемоги Дональда Трампа), але зараз ми очевидно стаємо свідками формування стратегічного союзу між Сполученими Штатами та Сполученим королівством. Схожий на той, що був за часів правління Рональда Рейгана і Маргарет Тетчер.

Про роль НАТО – з калькулятором у руках

В інтерв’ю Дональд Трамп вкотре розкритикував НАТО, назвавши Альянс застарілим.

«По-друге, (інші) країни не фінансують його так, як повинні», – зазначив Трамп.

І тут із ним важко посперечатися. Європейські країни насолоджуються життям, переклавши турботу про власну безпеку на широкі плечі дядечка Сема. Так, з усіх держав-членів НАТО, необхідну суму в 2% від ВВП на оборону витрачають лише п’ять країн: самі США, Великобританія, Греція, Польща та Естонія. Якщо ж копнути глибше, реальність буде ще сумнішою: Великобританія, Польща і Греція досягає своїх 2% шляхом відвертого окозамилювання наприклад, включення в оборонні бюджети витрат на соціальне забезпечення сімей військовослужбовців.

Цікаво, що у відсотковому відношенні Америка також виділяє на оборону більше, ніж будь-яка інша країна – 3,6%. В абсолютних числах статистика вразить ще більше: на частку США припадає 72% всіх оборонних витрат ($611 млрд на рік), на частку всіх інших, разом узятих – 28% (трохи більш як $200 млрд). Напевно, вища несправедливість – це ухвалення рішень в Альянсі за принципом «одна країна – один голос». Якби кількість голосів була пропорційна оборонним бюджетам, Франція і Німеччина не змогли б блокувати надання Плану дій із надання членства Україні та Грузії на саміті в Бухаресті в 2008 році. Диви, й історія склалася б інакше. Так що таки так, Альянс потребує реформування.

Росія: невдала дипломатія угод

Говорячи про Росію, Трамп засудив інтервенцію в Сирії, а також заявив про готовність запропонувати російському президентові Володимиру Путіну зняття санкцій в обмін на скорочення ядерних арсеналів.

Російський компромат на Трампа: коли картковий будиночок падає прямо на голову

«Проти Росії запроваджені санкції – нумо подивімося, чи не можна домогтися гарних домовленостей із Росією, – цитує Трампа Times. – Для початку, я вважаю, що ядерну зброю треба скорочувати, і скорочувати дуже суттєво, це могло б бути складовою частиною цього процесу. Однак Росія зараз сильно страждає через санкції, а я думаю, що може статися щось таке, від чого багато людей виграють».

Така пропозиція цілком укладається в «дипломатію угод», яку очевидно і має намір практикувати новий голова Білого дому. Плювати, що санкції були запроваджені у відповідь на конкретні агресивні дії РФ; плювати, що Москва і не думає відмовлятися від своєї неадекватної поведінки. «Якщо за зняття санкцій можна що-небудь виторгувати, то чому б і ні», – судячи з усього, так і уявляє собі геополітику президент-бізнесмен.

З іншого боку те, що з таким здивуванням сприйняли в Києві (та й багато хто у Вашингтоні), не менше енергійно відкинули в Москві. Що не дивно, бо значний ядерний потенціал – єдине, що ще робить Росію якоюсь подобою глобального гравця. Бо за рештою критеріїв Російська Федерація, яка поступається за рівнем ВВП Австралії і Південній Кореї, а за чисельністю населення – Нігерії і Бангладеш, може претендувати лише на статус гравця регіонального, і не більше. Вирвати у Кремля ядерні зуби означає позбавити РФ статусу наддержави. І тому Путіну легше забратися з Донбасу, ніж піти на скорочення ядерних арсеналів.

Земля обітована

«Тримайся, Ізраїль, 20 січня стрімко наближається», – так Дональд Трамп прокоментував ухвалення резолюції Радбезу ООН, яка засуджує будівництво поселень на Західному березі річки Йордан і у Східному Єрусалимі.

Обраний президент обіцяє всіляко підтримувати основного союзника США на Близькому сході. Одним із виявів такої підтримки має стати перенесення диппредставництва Сполучених Штатів із Тель-Авіва до Єрусалима. Річ у тім, що Ізраїль сам вважає своєю столицею Вічне місто, але не має підтримки в ООН: міжнародна спільнота вважає частину Єрусалима окупованою палестинською територією. Центральні органи влади держави Ізраїль розташовані в Єрусалимі, а абсолютна більшість дипломатичних місій – у Тель-Авіві; перенесення американського посольства матиме величезне символічне значення. Схоже, у відносинах адміністрації Дональда Трампа і уряду Біньяміна Нітаньяху намічається золотий вік. А ось ворогам єврейської держави (насамперед Ірану) відверто не позаздриш.

США і Китай: міняємося місцями?

Якщо найважливішим союзником Вашингтона в Європі адміністрація, що прийшла до влади, визначила Великобританію, а на Близькому Сході – Ізраїль, то в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні таким вважається Південна Корея. Під питанням також Японія. А ось головним противником уже став Китай, звинувачений Дональдом Трампом і у «крадіжці» американських робочих місць, і в несправедливому привласненні всіх бенефітів від світової торгівлі.

Як Порошенку закохати в себе Трампа

По суті конфлікт між Вашингтоном і Пекіном (який уже стартував) має не лише економічний, але й ідеологічний вимір. Першим наказом президента Трампа стало рішення про вихід Сполучених Штатів із Транстихоокеанського партнерства – найбільшої зони вільної торгівлі в історії людства, яка об’єднує 12 провідних економік з обох боків Тихого океану. Паралельно з цим Дональд Трамп погрожує розірвати і угоду NAFTA – договір про зону вільної торгівлі між США, Канадою і Мексикою. Країна, що породила сучасну глобалізацію, на наших очах перетворюється на її могильник; світова економіка стрімко закривається.

Водночас керівник Китаю Сі Цзіньпін, перебуваючи на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, виголосив промову на захист глобальної економіки і вільної торгівлі. Його слова прозвучали дуже контрастно до скарг Дональда Трампа.

«Якщо виступ Сі Цзіньпіна перед Давоським клубом економічних і політичних еліт – це індикатор того, що нас чекає в 2017 році, то Китай може стати найсильнішим голосом, який проголошує соціальну і економічну користь від глобалізації, запрошуючи країни приєднуватися до договорів про вільну торгівлю, інвестуючи у країни, що розвиваються, щоб вони отримали доступ до ринків», – пише член авторитетного дослідницького центру The Brookings Institution Бессма Момані.

Загалом можна вкотре повторити про відсутність у Дональда Трампа глобального бачення міжнародної політики і цільної стратегії. 45-й голова Білого бачить світ не як одну велику шахову дошку, а як багато дрібних фрагментів. Відповідно, єдина стратегія ризикує поступитися місцем хаотичному набору двосторонніх відносин.

Такий підхід диктуватиме новий імпровізаційний стиль зовнішньої політики США, характерними рисами якого стануть високий динамізм і непередбачуваність. Хоча втрата передбачуваності – відмінна риса нашого часу.

Бізнес-підхід Трампа в низці моментів може виконати позитивну функцію. Справді, глибоко несправедливо користуватися американською парасолькою безпеки за американський же кошт і при цьому ще постійно критикувати зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні підходи Вашингтона (відомо, що антиамериканізм широко поширений у західній Європі – і серед населення, і серед політичних еліт). З іншого боку, діловий підхід не завжди хороший щодо людей на кшталт Володимира Путіна – цивілізований бізнесмен часто змушений відступати перед натиском відмороженого хулігана. Чи зрозуміє (і як скоро) Дональд Трамп, що «дипломатію угод» часом треба підкріплювати дипломатією сили – питання, від відповіді на яке залежить, зокрема, і наше з вами майбутнє.

Максим Вікулов

Фото: © REUTERS/Carlo Allegri