Посмертне донорство: чому Україні треба навчитись у Білорусі рятувати людей

Посмертне донорство: чому Україні треба навчитись у Білорусі рятувати людей

Politeka розбиралась, хто гальмує впровадження закону про посмертне донорство, як він змінить вітчизняну медицину та чому не варто боятися, що це спровокує появу чорних трансплантологів.

Один донор може врятувати життя шістьом людям

Лікарі пропонують брати органи в загиблих, якщо вони не були проти цього. У медичній практиці це називають «презумпцією згоди». За такими правилами живуть в деяких країнах ЄС, Росії та Білорусі. Саме презумпцію згоди в Україні просуває екс-міністр охорони здоров’я, нардеп Олег Мусій своїм законопроектом №2386а. Йому суперечить Ольга Богомолець, голова Комітету з питань охорони здоров’я. Вона є одним з авторів альтернативного законопроекту про посмертне донорство №2386а-1, норми якого базуються на презумпції незгоди.

Поки в парламенті є два суперечливі законопроекти, ситуація з трансплантологією в Україні – критична, вважає Ірина Заславець, кореспондент телеканалу СТБ, яка спеціалізується на медичній тематиці та яка зняла десятки сюжетів про людей, які потребують трансплантації.

«За потреби в 5 тисяч трансплантацій щороку (2000 пересадок нирок, 1000 – серця, 1500 – печінки, а ще кишківника, підшлункової залози і легень) в Україні вдається робити в середньому лише 120, – розповідає Заславець. – У 2015 році було зроблено чотири трупні трансплантації нирок і 99 пересадок від донорів-родичів. Доля посмертних трансплантацій не перевищує 15% від загальної кількості. Через такий стан речей люди в нашій країні приречені на смерть».

За словами профільного журналіста, не дочекавшись трансплантації, в Україні щодня помирають у середньому дев’ятеро людей.

«Це понад трьох тисяч людей на рік, – каже Заславець. – Вони помирають у муках і без жодної надії на порятунок. Так у травні померла 8-річна одеситка Юлія Сокольцова. Дівчинку готові були врятувати в Індії, але вона надто довго чекала на рішення держави про сплату. Після неї померли Віка Гонгало, Яша Кальмуцький, Ігор Мельник, Михайло Розмаріцин, Женя Маковка. Це герої лише моїх матеріалів. Дехто з них усе ж зміг потрапити до Білорусі чи Індії, але стан був наскільки критичним, що навіть найкращі трансплантологи світу врятувати їх уже не змогли».

За словами Заславець, також щороку в Україні помирають 3 тисяч потенційних донорів.

«Один донор може врятувати життя шістьом людям, – говорить вона. – От і рахуйте: щонайменше десять тисяч операцій могли б проводити українські лікарі і за якісь лічені роки не просто закрити потребу в Україні, а й рятували б іноземців, наповнюючи власний бюджет. Поки що лише торік на лікування за кордоном МОЗ витратив 380 мільйонів гривень. 2015-го українці за трансплантацію в інших країнах заплатили $43 млн».

Перший український досвід

Першу успішну трансплантацію трупної нирки у світі зробив український хірург Юрій Вороний 1933 року в Херсоні.

«Серце пересадити мріяв ще Михайло Амосов. Готувався, але не наважився, – каже Заславець. – Задумане втілив кардіохірург Борис Тодуров у 2001 році. Це стало можливим завдяки ухваленому за два роки до того закону. Була велика надія на те, що українська трансплантологія таки запрацює. Але сам лише закон зробити цього не міг. Система трансплант-координації, реєстр реципієнтів, належна діагностика смерті мозку, хороше фінансування – це все мало стати запорукою успіху, але не стало. Частина політиків, комуністи зокрема, почали волати про те, що людей просто вбиватимуть на органи, а потім була справа так званих «чорних трансплантологів» з Інституту Шалімова. Хоча жодних доказів злочинної діяльності знайти так і не вдалося, а всіх підозрюваних виправдали і відпустили, історія остаточно поховала будь-які спроби лікарів побудувати систему посмертного донорства в Україні».

Заславець зазначає, що допомоги ЄС нам годі й чекати. Там трансплантологи об’єднані в організацію «Євротрансплант», що регулює спільну роботу країн у питанні донорства. Отже, якщо в Європі не допомагають, то лишається шукати підтримку в Білорусі та Індії. Саме білоруський досвід у законодавчому вирішенні проблеми нам і радять розглянути детальніше.

«Закон про трансплантологію там ухвалили вже після нашого. Білоруські лікарі вчилися в наших оперувати, а тепер домоглися таких результатів, що нашим і не снилося. Нині там проводять півтисячі трансплантацій органів на рік, – розповідає Заславець. – Запорука успіху – політична воля. Лукашенко свого часу взяв трансплантологію під свою опіку і контроль, у неї вклалися хороші гроші, які вже сповна окупилися. Нині термін очікування донорської нирки там найменший в Європі. Усі операції громадянам країни роблять безплатно. За весь час не було жодної кримінальної справи, пов’язаної із незаконним вилученням органів».

Вітчизняне законодавство дозволяє пересадку органів лише від живого родинного донора. На цьому наголошує Владислав Закордонець, завідувач відділення трансплантації нирки Інституту Шалімова.

«Щоб вилучити органи в пацієнта, у котрого було офіційно констатовано смерть головного мозку, потрібно отримати письмову згоду в його родичів, – каже лікар. – Коли пацієнт лежить у реанімації і помирає, рідні у трансі, у них горе, бо втрачають близьку людину. Зараз практика показує: якщо в таку мить до людей підійти і просити дозвіл на забір органів, у 99% випадків вони відмовляють».

Закордонець наголошує: кожен громадянин України повинен сам за життя вирішувати, віддавати свої органи після смерті чи ні. Він також каже, що один померлий може врятувати життя більш ніж шістьом людям.

«Близько 10 тисяч людей щороку стоять у листі очікування на трупного донора. І цей список майже щороку оновлюється, – зауважує він. – Якби в нас був гідний закон із трансплантації, ситуацію швидко можна було б змінити. На сьогодні в Україні є шість центрів трансплантації. Треба створити всеукраїнський лист очікування на донора».

За словами хірурга, зараз у парламенті законопроекти про посмертне донорство швидше використовують як політичний важіль.

«Вигадуються фантастичні історії, ніби якимось чином хтось у бійців АТО на полі бою вилучатиме органи і відправлятиме в Німеччину, – каже медик. – Це суто політичні ігри і тиск на опонентів. Створити чорний піар і залякати людей у нас можуть. Але нумо говорити про перспективи. Буде нормальний закон – буде можливість рятувати життя тисячам хворим українцям. Відпаде потреба в разі відсутності родинного донора їхати до Білорусії або інших країн, і платити там шалені гроші, тим самим підтримуючи їхню систему охорони здоров’я. Це в інтересах нашої країни. Це також розвантажить діалізні центри та здешевить лікування».

Хірург пояснює, як держава може заробляти на цьому. Знову ж таки, він наводить приклад Білорусі, де за трансплантацію нирки від померлого донора раніше брали $25-30 тис. Зараз ціна складає до $75 тис., хоча собівартість операції – $10 тис.

«Прооперувавши одного хворого іноземця, вони можуть безкоштовно прооперувати шість своїх громадян. Ми б теж могли так робити», – розповідає Закордонець.

Українські пацієнти, у яких відсутній близький родинний донор, їздять робити пересадки до Білорусі, Туреччини, Пакистану. Найдорожчі операції з пересадки – у США.

«Там пересадка нирки коштує $200-250 тис. В Європі – $100-110. У Пакистані – $40, у Туреччині – від $30 до 70 тис., – каже хірург. – Щоб переконати людей, що посмертне донорство не спровокує появу так званих «чорних трансплантологів», перш за все треба повернути довіру до медичних працівників. Зараз її нема. Зарплата в лікаря, який надає високоспеціалізовану медичну допомогу та робить найскладніші оперативні втручання, – на рівні із зарплатнею прибиральника, кондуктора чи двірника».

Потрібні банки даних і служби доставки

Торік в Україні було проведено лише дві посмертні трансплантації від одного загиблого донора. Родичі померлого дали згоду. Двом реципієнтам було пересаджено нирки і печінку. Про це розповідає Михайло Барковський, керівник прес-служби Інституту хірургії  та трансплантології ім. Шалімова.

«Свого часу в Україні було створено Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин при МОЗ України, але його діяльність на сьогодні практично паралізовано масою підзаконних актів, які перешкоджають розвитку посмертного донорства, – говорить експерт. – Зараз у державі нема реально чинного єдиного державного органу, що регулював би роботу всієї системи трансплант-координації. Наприклад, після нещасного випадку орган перебуває в Києві, а людина, якій можна його пересадити, – у Львові. Перш за все треба переконатися, що донорський орган підходить реципієнту. Але нема єдиного листа очікування на трансплантацію, а саме – державного банку даних зі всіма медичними показниками, де б на обліку перебували хворі, що чекають на пересадку».

Також не вирішені питання щодо транспортування анатомічних матеріалів людини.

«Якщо дорогою до пацієнта сьогодні лікарів зупинить поліція та спитає, на яких підставах і з якими документами вони везуть той чи інший орган, відповісти, швидше за все, буде нічого, – пояснює Барковський. – Мають з’явитися служби доставки, які перевозитимуть органи в найкоротші терміни як наземним транспортом, так і санітарною авіацією».

У 2015 році в Інституті Шалімова було проведено 57 трансплантацій нирок від живого родинного донора, у 2016 – лише 39,  при потребі 2,5 тисячі на рік. У 2014-2015 роках в Інституті за рік виконувалось 17-12 родинних пересадок печінки, у 2016 – лише 6, при потребі 1,5 тисячі на рік.

Трансплантацій серця в Україні за 20 років було виконано лише 8, при потребі 1-1,5 тисячі на рік. У 2014 році зі 134 донорських органів лише 14 були вилучені від мертвих донорів. У 2016 році таких операцій зробили лише декілька.

Експерти наголошують, що ключову роль у проблемі трупного донорства відіграє поінформованість суспільства. І не надто важливо, якою буде презумпція – згоди чи незгоди.

«У країнах із презумпцією незгоди показники донорства при правильній державній політиці є дуже високими. Ось в Австрії є презумпція згоди, у Німеччині та Іспанії – презумпція незгоди. А кількість трансплантацій майже однакова», – порівнює Барковський.

Відсутність фінансування

Державна підтримка Національної академії медичних наук України за останні роки надто мізерна. Та практично нема надії на те, що в цьому році фінансування зросте.

«Уже не один рік наші пацієнти вимушені шукати кошти на придбання лікарських засобів та витратні матеріали, що використовуються під час оперативних втручань, а також на імуносупресивні препарати, без яких трансплантація та подальше життя з пересадженим органом неможливі, – розповідає Михайло Барковський. – Поки що за державний кошт ми закупали наркотичні препарати, спирти, деякі види антибіотиків і знеболювальних – те, що пацієнти не у змозі придбати в аптеках. Але в кошторисі Інституту за 2017 рік, у графах «медикаменти», «витратні матеріали» красномовно значиться «0 гривень», при потребі близько 56 млн грн на місяць. На наші неодноразові звернення до чиновників нам відповіли, що «додаткове фінансування надійде» і ми повернемось до бюджетних показників 2016 року, але й ці цифри були «бюджетом виживання», і за різними показниками сягали близько 10%-50% від потреби».

Яна Романюк

Фото: НІХТ ім А.А. Шалимова

матеріали рубрики
Телетайп: рейтинг влади падає, терміново пора політично дорослішати Аналітика
Телетайп: рейтинг влади падає, терміново пора політично дорослішати
Телетайп: наїстися політики до завороту мізків Аналітика
Телетайп: наїстися політики до завороту мізків