Він системно породжував спочатку радянських, а потім і українських державних діячів за всім спектром — від запеклих колаборантів до затятих націоналістів.

Хроніки олігархії: норовливий могильник «Новоросії»

Із Дніпра вийшли й більшість офіційних мільярдерів (підпільних – також). Серед них, як і серед політиків, Віктор Пінчук завжди тримався осібно.

Стверджують, що своїм багатством Пінчук зобов’язаний дивовижному вмінню одружитися: першого разу на доньці дніпропетровського чиновника, який дружив із «господарем області» Павлом Лазаренком, другого — на доньці президента Кучми.

Так от: це плітки заздрісників, у яких не складається ні з бізнесом, ні з жінками. У Пінчука все було щиро — і зі шкільною любов’ю Оленою Аршавою і з Оленою Франчук, яка переживала сумбурний період життя.

Знову ж, близькість до всесильного Лазаренка у Пінчука була нетривалою. А Леонід Кучма, роздратований колишнім зятем Ігорем Франчуком, якого доводилося витягати з авантюр по світу, не схвалював зближення доньки з великим бізнесменом. На першому етапі про протекцію у справах навіть не спало б на думку говорити. Хоча пізніше, перед другим президентським терміном — уже так.

Тож від початку Віктор Михайлович робив себе сам.

Він був відмінником у школі та металургійному інституті. Був перспективним науковим співробітником трубного НДІ. Бізнес почав будувати не на фарцуванні, а в сфері професійних знань — на трубах великого діаметра, потім металургії.

І якщо вже розбиратися з зовнішніми впливами на Віктора Пінчука, то треба говорити про Шмуеля Камінецького, головного рабина Дніпропетровщини. А ребе Камінецький — це фактично Хабад, одна з найзакритіших і найвпливовіших течій у світовому хасидизмі.

І знов-таки, прихильність ребе Пінчук заслужив своїми гарними рисами — розважливістю, великою гнучкістю і нездатністю до різких вчинків, що властиво, наприклад, Ігорю Коломойському.

Не дивно, що Віктор Михайлович першим з українських олігархів ступив на звивисту стежкулегалізації. Це структуризація бізнесу з метою мімікрувати під західні зразки, активна участь у різних економічних форумах, що дозволяє зав’язати неформальні взаємини з сильними світу (Джордж Сорос, Білл Клінтон та інші), а також меценатство у сфері мистецтв, що нівелює в очах західної еліти гріхи первинного накопичення капіталу — мовляв, так, розбійник, так, пірат, але ж естет, тягнеться до духовності.

пинчук_элтон_джон

Із базових принципів: Пінчук бізнес робив переважно в Україні, але пророків у своїй вітчизні не бачив ніколи. Ще на мажоритарних виборах 1998 року він найняв бригаду російських політтехнологів, потім вони допомагали йому будувати «вуличне телебачення» під президентські вибори 1999 року. Потім російські «пилососи» забезпечили фіаско «Озимого покоління», що призвело до двох наслідків.

По-перше, Віктор Михайлович неабияк охолов до парламентських виборчих проектів. По-друге, від російських шаманів доларового тиску на виборця (є у них такий термін!) він перейшов до американських оракулів геополітики.

Цьому посприяло й те, що Леонід Кучма з часом ставав джерелом не лише солідних доходів, а й проблем.

Хроніки олігархії: захід господаря Донбасу?

Спочатку Кремль шантажував президента Кучму ембарго на труби великого діаметра, що виготовляє пінчуківський «Інтерпайп». Потім Пінчуку довелося неабияк витратитися на гасіння «касетного скандалу». Потім за Віктора Ющенка Пінчука розкрутили на фінансування різноманітних культурно-історичних «хотілок», як-от «Мистецького Арсеналу».

Але найгірше вийшло з Віктором Януковичем. Він прийшов на Банкову дуже ображеним на Кучму, який не оголосив його президентом України та не розігнав «помаранчевий Майдан» силоміць. Сваритися з впливовими єврейськими колами, до яких, до речі, належав і він сам, Янукович, звісно, не ризикнув. А вчинив за каноном: порахував свої витрати на президентські вибори 2004 та 2010 років, вийшло близько двох із половиною ярдів. І викотив цю суму Кучмі як «пред’яву». Натякнув по-донецьки делікатно, інакше — в’язниця за «справою Гонгадзе».

Оскільки Леонід Данилович на волі, питання якось закрили.

За Петра Порошенка Пінчуку теж довелося не надто солодко. Через згортання ринку металопродукції в Росії і світі його бізнес-система у важкому стані. Без підтримки влади не вижити. А все кинути і поїхати з країни «на постоянку» він поки не готовий. Хоча в перспективи суверенної України не дуже вірить.

Відповідно, довелося відгукуватися не на фінансові, як раніше, а на політичні побажання президента. Зокрема, умовити Кучму, щоб він «освятив» своєю участю «мінський договірняк» — без умовлянь Данилович у цю біду не поліз би, з «чуйкою» у нього все нормально.

пинчук_кучма_клинтон

А також пхати пальці в розетку, перевіряючи, чи є електрика. Це про публікацію в Штатах украй сумнівної статті про шляхи досягнення миру, де Пінчуку довелося виступити індикатором громадської думки. Переконаний, що стаття вийшла з подачі Банкової: порівняйте реакцію влади – слідство за посягання на територіальну цілісність України з обшуками і СБУ-шною «Альфою» проти Андрія Артеменка і культурну дискусію АП в пресі з Віктором Пінчуком, який просуває подібні ідеї.

Схоже, в підсумку Віктор Пінчук остаточно зміцнився в думці: для спокійного успішного життя в Україні йому потрібен свій президент. Але не такий авторитарний, як Леонід Кучма, якого треба благати і переконувати. І не такий невдячний, як Віктор Ющенко (ще й побутовим антисемітом виявився!), якого Пінчук посилено лобіював на найвищу посаду після того, як від його висуванця Сергія Тігіпка відмовилися і Росія, і Штати.

Ні, йому потрібен безумовно і всебічно залежний президент! Такий собі лев, вирощений у курнику, який вважає півня царем звірів.

Але обов’язкова умова — прийнятність такого президента для США, а також неформальних світових фінансових інституцій, уособлених для Пінчука Джорджем Соросом. З яким, думаю, після переїзду в Київ його пов’язувала лінія Хабаду. Відповідно, Пінчук і Сорос були одними з основних спонсорів виборчої кампанії Хілларі Клінтон.

У Сороса, неабиякого демократизатора пострадянського простору, є цілий політінкубатор в Україні. Там відсиджуються Міхеїл Саакашвілі з молодий порослю, що його оточує, Андрій Садовий із «Самопоміччю», «молоді євроінтегратори», неформально очолювані Сергієм Лещенком. У тепло також рветься «Демальянс».

При цьому Пінчук має власний улюблений політпродюсерський проект – Святослава Вакарчука, який зараз закінчує «курс молодого президента» в США.

пинчук_вакарчук

Як усе це можна звести до спільного знаменника, науці достеменно не відомо.

Лишень уявіть: висунеться Святослав Вакарчук – Коломойський негайно задіє контрпроект, посунувши популярного кінопрезидента Володимира Зеленського. На посилення Вакарчука підтягнеться «Дизель-шоу». І вийде у нас замість президентських виборів загальнонаціональне шоу «Квартал в\у дизельному океані». Сам Дональд Трамп заздритиме. Народ, звісно, повеселитися, але бенефіціаром залишиться олігархат на чолі з Порошенком.

Іще загадка — погодження цих строкатих проектів не лише один з одним, але й зі Штатами. Трамп небезпідставно переконаний, що демократи риють йому імпічмент. Тому до Сороса і пов’язаних із ним осіб стаивться, як до ІДІЛ, мексиканців і данайців разом. Так, у найближчому оточенні президента США є люди, які контактують із Хабадом, але навряд чи навіть їхнього родинного впливу вистачить для подолання цієї патологічної недовіри.

Телетайп: Олег Ляшко вкусив Володимира Гройсмана?

Та й непорозуміння з улещенням Порошенка. Саакашвілі вже вийшов із категорії його друзів. До ворога не доріс, оскільки за зазначені рамки вибігає лише зрідка. Але це ненадовго, адже він імпульсивний, як поп-зірка. А з Садовим, який мляво, але все ж таки відмовляється лягати під Порошенка, сміттєвий Рубікон вже перейшли. З «єврооптимістами» ситуація подібна.

Зрозуміло, що протягом певного часу Пінчук зможе балансувати відносини, запускаючи на телеканали своєї медіа-групи матеріали в підтримку політпроектів, розкручуваних АП. А також проти тих, кого президент призначив своїми ворогами. Але топтати Саакашвілі, Садового та інших соросовців Пінчук не може. Залишаються лише Юлія Тимошенко і націоналісти на кшталт «Азова». Надовго не вистачить. Та й ризиковано.

Перехід у реальну опозицію для Віктора Михайловича рівноймовірний прильоту інопланетян. Максимум його опозиційності — тимчасовий переїзд у шикарний сімейний особняк в Лондоні.

Які ще залишаються варіанти? Привезти до Києва Міка Джаггера або Стінга? Сумніваюся, що Порошенка проймеш навіть старим добрим роком.

У 2014 році Коломойський нібито запропонував Пінчуку вкладати в армію, а той відповів: «Я ж плачу податки, ось на них держава й має виконувати свої функції».

Може, чутки. Але дуже правдоподібні. Саме так і мав відповісти європейський законослухняний бізнесмен, на якого, як Майкл Джексон на білого, півжиття намагається перетворитися Віктор Михайлович.

Але не український олігарх, який затіває ігри національного масштабу.

Дуже складно приготувати яєчню, не розбивши яйця. Ще складніше реалізувати успішний політичний проект, розчепірившись між владою і суспільством.

Тому і близька до одиниці ймовірність того, що міжнародно-музичні прожекти Віктора Михайловича вкотре проваляться на українській політсцені. А сам він звично здується і відійде зі старозавітною стоїчною міною.

А історія про армію навіщо згадана? А тому, що за таких умов, як у нас, нейтралітет означає перехід на бік ворога.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka