Протягом останніх місяців тональність польських заяв щодо нашої країни стала істотно м’якшою. Основні «яструби», які формують польсько-український порядок денний, покинули свої крісла; замість них за роботу взялися професійні дипломати. Що дає якусь надію на певну нормалізацію відносин між Києвом та Варшавою. Ну, або хоча б на запобігання подальшій ескалації конфлікту
Прихід до влади в 2015 році правоконсервативної партії «Право і Справедливість» ознаменувався різкою зміною як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного дискурсу. Спроби об’єднати польське суспільство на основі духовних сил і комплексу народу-жертви повернули до життя примари минулого, які раніше вже викликали напругу у відносинах Варшави з Берліном і Вільнюсом. Але основні випробування чекали саме польсько-українські відносини, які стараннями численних функціонерів керівної партії стали заручниками нашого спільного непростого минулого.
Градус протистояння неухильно підвищувався. В липні 2016 року польський Сейм спеціальною постановою проголосив трагічні події на Волині 1943-45 років геноцидом польського народу. У квітні минулого року польські націоналісти за підтримки місцевої влади знищили пам’ятник воїнам УПА на кладовищі села Грушовичі біля Перемишля, який до цього неодноразово паплюжили вандали; а війт (староста) гміни Стубно розпорядився пустити камені пам’ятника на… укладання доріг.
Введений у відповідь Українським інститутом національної пам’яті мораторій на легалізацію польських поховань на території України у Варшаві сприйняли мало не як оголошення війни: у листопаді тодішній глава МЗС Польщі Вітольд Ващиковський приступив до формування «чорних списків» нев’їзних українців. Про дрібні демарші – на кшталт демонстративної відмови Ващиковським відвідати львівський музей «Тюрма на Лонцького» – і говорити немає сенсу: таких було безліч.
Зміна уряду Беати Шидло на технократичний кабінет Матеуша Моравецького спочатку ніяк не змінила генеральну лінію Варшави: зовнішньополітичний яструб Ващиковський, який обожнює міркувати про «свідоме спотворення історичної правди Україною» та «героїзацію бандеризму», зберіг свій портфель, а польський парламент наприкінці січня нинішнього року ухвалив закон «Про інститут національної пам’яті».
Який встановлює кримінальну відповідальність як за заперечення так званих «злочинів українських націоналістів», так і за висловлювання про участь поляків у злочинах нацистів.
Новий глава МЗС: зміна риторики та початок «розрядки»
Перші ознаки якоїсь розрядки і нормалізації відносин з’явилися зі зміною керівника польської дипломатії. У січні 2018-го замість конфліктного Вітольда Ващиковського, що опікується питаннями відновлення «історичної справедливості», МЗС очолив професійний дипломат Яцек Чапутович, який від початку уникає різких висловлювань.
Під час свого програмного виступу в Сеймі 21 березня цього року, торкаючись українсько-польських відносин, Чапутович висловив лише одну претензію до Києва щодо мораторію на ексгумацію та легалізацію польських поховань.
Ба більше, говорячи про 75-річчя Волинської трагедії (яке Польща відзначатиме в липні цього року), новий глава польського МЗС зазначив важливість ухвалення спільного з Україною “сценарію відзначення річниці цих історичних подій”.
Приблизно тоді само з Міністерства пішли найбільш непримиренні щодо Києва топ-функціонери. Зокрема, польське дипломатичне відомство залишив Ян Паріс – голова міністерського кабінету, відомий заявою, що, мовляв, Польща без України дуже навіть впорається, а от наша країна без Польщі – ну ніяк. Звільнився і секретар МЗС Ян Дзєдзічак – один із найбільш принципових борців за «відновлення історичної справедливості». Координація відносин з Україною перейшла до заступника глави МЗС Бартоша Ціхоцького – кадрового дипломата, який усіляко акцентує увагу на необхідності налагодження гарних відносин між нашими країнами і народами.
Водночас у Варшаві потроху коригують раніше непримиренну позицію щодо «української частини» закону про Інститут національної пам’яті (ІНП). Як відомо, сам Закон набув чинності 1 березня, але президент Анджей Дуда, підписуючи документ, направив його на розгляд у Конституційний суд. Тож цілком можливо, що найбільш одіозні норми з нього все ж таки приберуть.
Підстави так думати з’явилися після того, як у березні міністр юстиції Польщі Збігнєв Зьобро направив до КС лист із висновками, згідно з яким положення закону про “злочини, скоєні українськими націоналістами” вимагають уточнення і корекції.
Водночас офіційна Варшава не соромиться демонструвати зростання підтримки України на міжнародній арені – чи то щодо протидії російській агресії, спроб блокувати будівництво другої гілки «Північного потоку» або навіть – спроб сприяти вирішенню україно-угорського конфлікту. Так, нещодавно Яцек Чапутович назвав протистояння Києва та Будапешта «суперечкою в колі сім’ї» і закликав залучити до вирішення проблеми Генсека НАТО Йенса Столтенберга. Підтримку Варшави в цьому питанні не варто недооцінювати, враховуючи тісні зв’язки Польщі та Угорщини й їхню постійну координацію зусиль у протистоянні з країнами «старої Європи». Взяти хоча б той факт, що угорський прем’єр Віктор Орбан під час своєї інавгураційної промови відзначив «визначальну роль» Польщі в Центральній і Східній Європі.
Зрештою, навесні у Польщі затримали кількох російських шпигунів. Завданням яких, серед іншого, було розпалювання українсько-польської ворожнечі.
Тож певна корекція курсу Варшави у відносинах із Києвом, безумовно, є. Причин для цього, на наш погляд, декілька.
По-перше, ухваливши скандальний закон про ІНП, Польща опинилася, по суті, в міжнародній ізоляції – крім України, Закон різко розкритикували в Єрусалимі, а також у Вашингтоні – ключовому зовнішньополітичному союзнику Варшави. Щоправда, там критики зазнала норма, що забороняє дискусії про роль поляків у Голокості, а не його «українська» частина. Проте польська влада, схоже, почала шукати виходи з ситуації, що склалася, на всіх напрямках. Зокрема й на українському.
Зіграли свою роль, безумовно, й описані нами кадрові зміни в уряді взагалі та в МЗС зокрема. За справу побудови українсько-польських відносин взялися люди, для яких важливо вирішувати проблеми, що виникають, а не викликати з небуття привиди минулого. Не виключено, що згубність політики стала очевидною і для вищого політичного керівництва країни, включно з її неформальним лідером – сенатором Ярославом Качинським. Можливо, в офісі сенатора таки вирішили: пресинг України і подальше погіршення відносин на руку лише ворогові. Який не звик церемонитися ні з українцями, ні з поляками.
Чи подолана криза?
Основне питання зараз – чи можна говорити про незворотність корекції політики Варшави та про українсько-польську відлигу як про довгостроковий тренд? Можливо, й так, але істотні ризики все ж таки є.
11 липня Польща відзначатиме 75-ту річницю Волинської трагедії. Зрозуміло, такий привід щосили використовуватимуть радикали для самопіару, особливо з урахуванням парламентських виборів наступного року.
Є ймовірність, що і керівна партія повернеться до більш агресивної риторики – просто щоб не дозволити ультраправим «залізти» на своє електоральне поле.
Підливають масла у вогонь і невирішені завислі питання в галузі політики історичної пам’яті. Так, ексгумація останків на місці зруйнованого пам’ятника в Грушовичах зовсім не внесла ясності. Навпаки, сторони продовжують наполягати на різній інтерпретації, здавалося б, цілком однозначних знахідок. Українські історики стверджують, що серед 18 поховань знайдено як мінімум 3 могили воїнів УПА. Польські ж археологи наполягають: під знищеним монументом поховані лише цивільні.
Не менш принциповим залишається питання про легалізацію польських поховань в Україні. У Варшаві дали зрозуміти – мораторій залишається такою собі «червоною лінією», за яку Польща відступати не має наміру. Зі свого боку, у вітчизняному МЗС заявили, що чекають першого кроку в питанні відновлення українських пам’яток на своїй території саме від Польщі. І лише після цього мораторій буде скасовано.
Відбулися переговори Україна – Угорщина: про що лукавить КлімкінБагато в чому подальший розвиток ситуації залежить від майбутнього відзначення річниці подій на Волині – по суті, до 11 липня залишилося зовсім небагато. Крім того, найближчим часом очікується рішення Конституційного суду щодо закону про ІНП: позиція Мін’юсту збільшує ймовірність того, що судді погодяться скорегувати закон. Хоча і не гарантує цього.
Утім, незважаючи на ризики, підстав дивитися у майбутнє українсько-польських відносин сьогодні значно більше. Схоже, у Варшаву прийшло усвідомлення того, що в затяжному конфлікті переможців не буде. Програють народи обох країн. Що, на жаль, уже неодноразово траплялося в нашій історії.
Максим Вікулов
