Останнім часом в інформаційному просторі як України, так і Росії однією з топ-тем є ситуація в Азовському морі. На даний момент вона загострена і напружена якщо не до межі, то, у всякому разі, більш ніж сильно і грунтовно.
Україна традиційно звинувачує російську сторону в агресії, Росія так само традиційно заявляє, що ні в чому не винна і взагалі це Україна порушує договору і займається «державним піратством». Що ж насправді відбувається в азовській акваторії і як в цьому випадку повинна вести себе Україна? Спробуємо розібратися.
Загострення на Азові: з чого все починалося
Все почалося банально: 25 березня 2018 року українські прикордонники затримали «Норд» – маленьке судно з рибалками на борту. Кораблик слідував з Керчі під російським прапором. Його відконвоювали в Бердянськ, де заарештували за рішенням суду. Станом на поточний момент, риболовецька шхуна до сих пір стоїть в бердянському порту. Ситуація не вирішена до цього дня.
Формально Україна ні в чому не винна: згідно з українським законодавством, Крим вважається окупованою територією, а отже, «Норд» вийшов з окупованої території під прапором окупантів, тим самим порушивши закон України. Однак Росія, само собою, відповіла: росіяни почали масово затримувати судна, що курсують в порти (перш за все в Бердянськ і Маріуполь) під приводом нібито оглядів.
Втім, de facto це справжня блокада українського і міжнародного судноплавства в акваторії Азова: огляди тривають дуже довго, а вантажі простоюють цілодобово.
За даними експертів, одна година простою корабля, що слідує в порт або з порту, коштує близько 5 тисяч доларів. Неважко підрахувати, скільки втрачають компанії-перевізники, якщо кораблі затримуються на кілька діб. Всього таких випадків було вже більше ста: цього вистачило, щоб всі інші внесли Азовське море в «чорний список» маршрутів, а Україна, відповідно, почала нести величезні збитки.
Що зараз відбувається в Азовської акваторії
На поточний момент ситуація вкрай напружена. В Адміністрації морських портів кажуть, що за 7 місяців поточного року Бердянський порт скоротив вантажообіг на 22% (до 1,1 мільйонів тонн), а Маріупольський – на 11,5% (до 3,5 мільйона тонн).
При цьому негативна динаміка наростає і до кінця року сукупне зниження вантажообігу може досягти 30%. Від цього страждають, перш за все, українські виробники: металурги і зернові трейдери.
Їхня продукція, і так не особливо конкурентна на світовому ринку, знецінюється ще більше, підприємства починають працювати в збиток, що в майбутньому може привести до їхньої повної зупинки. Крім того, такі величезні втрати в експорті означають, що в Україну потрапить менше валюти, а отже, виросте курс. Крім цього, Україна втрачає репутацію і довіру міжнародних партнерів: бачачи, що ситуація загострюється і особливих дій по її вирішенню не робиться, багато компаній приймають рішення просто відмовитися від роботи з нашою країною в сфері вантажоперевезень по Азовському морю. Не можна при цьому не відзначити і велику частку політичної і навіть військової складової питання.
Однак головною і фундаментальною проблемою залишається висока ймовірність повної втрати морського впливу в регіоні і, як наслідок, фактичне позбавлення доступу до Азовського моря. При цьому акваторія Азова є, за підсумками договору 2003 року, внутрішнім морем України і Росії. Ніякі міжнародні закони тут не діють, а Росія формально нічого не порушує: море належить російській стороні настільки ж, наскільки і українській.
Тому немає особливого сенсу звертатися в міжнародні суди, які до того ж нерідко тривають роками і навіть десятиліттями: буде дуже складно, довго і дорого довести, що Російська Федерація взагалі щось порушила. Азовське море вважається «внутрішніми водами України та Росії», що прописано в двосторонньому договорі від 2003 р. Там же міститься пункт про те, що обидві країни мають право проводити огляди суден. Які, в такому випадку, претензії до Росії? Формально – ніяких, і це найсерйозніша проблема в умовах, що склалися.
Що зробила Україна? За своїм звичаєм, вона спершу і зовсім не помічала проблему, а потім, коли ігнорувати ситуацію стало неможливо, почала говорити про чергове «гібридне протистояння», «анексію» Азовського моря, «агресію на воді» і так далі. Насправді, давно пора звільнитися від ілюзій: Росія просто діє в своїх інтересах, використовуючи тактику «реальної політики»: дії, спрямовані на реалізацію того чи іншого завдання, повністю позбавлені моральних або ідеологічних законів. РФ діє жорстко, прямолінійно, без оглядки на що-небудь і кого-небудь. Чи варто Україні голосно і на весь світ це засуджувати? Ні. Навпаки: їй варто було б повчитися.
«Віджим» Азова: які уроки з дій Росії повинна винести Україна
Відповідно до теорії політичного реалізму, в міжнародних відносинах панує анархія. Кожен гравець діє в своїх інтересах без особливої оглядки на інших. Всі міжнародні інституції не мають реальної ваги, а головним політичним товаром є сила або загроза її застосування. Виживають лише ті держави, які є:
а) сильними;
б) суб’єктними;
в) самодостатніми.
Чи вписується Росія в канву цієї теорії? Однозначно. Чи є вона такою державою? Безумовно. Що повинна робити Україна? Перш за все, намагатися домовлятися. Але при цьому – дзеркально все те ж саме!
Поки між Російською Федерацією і Україною існує договір від 2003 року «Про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки», ні до яких судів звертатися немає сенсу, адже між країнами немає ні чіткого державного кордону, ні встановленої міжнародними законами 12-мильної берегової зони. Відповідно, в першу чергу, необхідно почати процедуру денонсації цієї угоди. Крім того, слід скасувати і аналогічні угоди від 1993 року, згідно з якими, російська сторона має право «досліджувати запаси риби» в ста (!) метрах від Бердянська і Генічеська.
Паралельно з денонсацією всіх договорів необхідно привселюдно оголосити Азовське море своїми територіальними внутрішніми водами. Крім того, акваторія Азова повинна отримати статус спеціальної морської економічної зони – з усіма наслідками, що випливають звідси, на міжнародній арені.
При цьому, звісно ж, Україна зобов’язана посилювати свою військову присутність в Азовському морі. Нарощування військово-морських сил має стати пріоритетним напрямком військової політики держави в даному регіоні.
Не так давно від глави РНБО Турчинова прозвучали заклики створити базу ВМС на Азові. З огляду на те, як багато часу від слів до справи може пройти в Україні, не варто серйозно ставитися до цих висловлювань, проте сама ідея абсолютно здорова: так зробила б будь-яка держава в подібній ситуації. Українська сторона не втомлюється нагадувати всьому світу, що після подій 2014 року в Криму ВСУ втратили 80% військових катерів і кораблів. Так, швидше за все це дійсно так. Але чому за чотири з половиною роки не було відновлено навіть третини втраченого потенціалу? Питання риторичне.
Крім усього іншого, Україна повинна залишити за собою право чинити так само, як і Росія, в сфері догляду кораблів. Зрештою, РФ теж використовує Азовське море в економічних цілях. Чому ж Україна не може затримувати кораблі, що йдуть в Росію, точно так само, як робить остання? Відповідь проста: немає відповідної техніки, кораблів берегової охорони, що годяться для подібних операцій. Але виникає резонне питання: а чия це проблема і чому вона не вирішується?
Нарешті, після здійснення всіх перерахованих вище дій (або хоча б паралельно з їх реалізацією), Україна може подавати позови в міжнародні інстанції, показуючи, що держава діє в правовому полі. Однак без комплексних дій по захисту своїх позицій в азовській акваторії всі подібні позови в Гаазький та інші суди позбавлені сенсу.
Отже, для того, щоб не втратити Азовське море так само, як було втрачено Крим, Україна повинна виконати наступну «програму 5 пунктів»:
- Денонсувати договори від 1993 і 2003 років;
- Офіційно оголосити Азовське море українськими територіальними водами і особливою морською економічною зоною;
- Максимально посилити свою військову присутність в регіоні;
- Відповідати на дії Росії дзеркально: доглядом її кораблів;
- Закріплювати правову основу своїх дій, звертаючись до міжнародних судових інстанцій.
Але головне і першорядне, що повинна зробити Україна – налагодити конструктивний діалог з Росією.
В основі міжнародних відносин між державами лежить конфлікт. Конфлікт можна вирішити або діалогом, або війною. Чи здатна Україна на війну? Питання відкрите. У будь-якому випадку, першим і основним способом вирішення будь-якого конфлікту завжди повинен бути діалог. Лише після його повного і беззастережного провалу необхідно переходити до війни – зрозуміло, не тільки безпосередньо у військовому плані, але в найширшому сенсі цього слова.
Криза в Україні: як Росія, Європа і США розривають країну на частиниАбо Україна покаже, що Азовське море – її територія, її води, що вона – сильна і суб’єктна держава, або її зімнуть. Вона може показати це діалогом. Вона може показати це війною. Вона може використовувати обидві стратегії. Однак третього шляху тут, на жаль, не дано.
Микита Трачук, політолог, спеціально для «Політеки», 1 жовтня 2018 року
Нагадаємо, Путін, будь ти проклятий: в Росії «схопилися за голову» і сказали правду про Крим.
Як писала Politeka, в Константинополі розкрили правду: РПЦ не існує, вона – подоба секти.
Також Politeka писала, що Україна завдала серйозного удару по РФ: дано старт прориву великої блокади.
