Протягом останніх декількох днів у ЗМІ опубліковано безліч матеріалів, присвячених першому року Володимира Зеленського на посаді Президента України.

Вчора на телеканалі «Україна» також вийшов документальний фільм «Рік Президента Зеленського», в якому він від першої особи розповідає про те, чого йому вдалося досягнути, а чого ні, і чому саме.

Найбільш глибоко експерти і сам Президент аналізують теми, пов’язані з боротьбою з корупцією, війною на Донбасі, реформамими та кадровою політикою. При цьому оцінки лунають діаметрально протилежні. Представники так званого ЗЕтабору бачать виключно позитиви, натомість їхні опоненти - в основному провали.

З огляду на це, не має необхідності повторюватися. Кожен може ознайомитися з різними оцінками й аналізами і сам зробити для себе висновки.

Проте є один аспект, якому не заслужено не приділено уваги взагалі. А саме, - використанню шансів, які з’явилися з обранням на посаду. А вони були, і то серйозні. Від швидкого завершення війни на Донбасі, пришвидчення європейської і євроатлантичної інтеграції і відновлення повноцінного стратегічного партнерства зі США до подолання бідності, проведення швидких економічних реформ, притягнення до відповідальності корупціонерів тощо.

Популярні новини зараз

В ПриватБанку почали блокування рахунків, грошей не зняти: "клієнт повинен..."

Курс валют пограє на нервах українців, гривня пішла в рознос: прогноз НБУ

Масовий арешт рахунків ПриватБанку, картки для зарплат і пенсій заблоковані: що відбувається

Нацбанк показав українцям нові гроші, з "папірцями" можна попрощатися: "З 2 червня..."

Показати ще

За ради справедливості слід відзначити, що, за майже 29 років з  моменту отримання Україною незалежності, з семи президентів Володимир Зеленський отримав найвищий кредит довіри з боку виборців і міжнародної спільноти. Єдиний, хто може з ним позмагатися за цим критерієм - це Віктор Ющенко. Хоча про 73%, які вже стали легендарними, навіть Віктор Андрійович міг лише мріяти.

кравчук, кучма, ющенко

Обидва вони прийшли на посади в результаті революцій. У 2005 році - це була Помаранчева революція. У 2019 році - електоральна, в результаті якої громадяни України видали символічного гарбуза старим пост-радянським політикам і показали червону картку старій олігархічно-пост-радянській політичній системі.

І у 2005-му, і у 2019-му очікування українського суспільства від президентів були неймовірно високими.  Хоча історичні обставини, за яких перемагали на виборах Віктор Ющенко і Володимир Зеленський не порівнянні. Тоді був мир, зараз Україна веде війну. Тоді в Україні стабільно працювали інститути влади, зараз керованість державою під питанням. Тоді ніщо не предвіщало якихось глобальних загроз для українскої державності, зараз розмови про дефолт, реванш, розпад тощо мають під собою реальне підгрунтя. А крім того, як домоклав меч, над країною нависла пандемія, викликана коронавірусом COVID-19.

Тим не менше порівняння Зеленського саме з Ющенком має сенс. І тоді, і в минулому році, виборці керувалися більше емоційними оцінками своїх обранців, а не раціональним аналізом їхніх чеснот. І тоді, і цього разу, українці чекали месію, який вирішить всі їхні біди. І тоді, і на останніх виборах, суспільство опиралося спробам владних еліт обвести себе навколо пальця і загнати в стойло звичної парадигми «васал - плебеї». І тоді, і зараз, люди реалізували своє право вибору, зламавши банальні спроби кукловодів реалізувати намальовані політтехнологами сценарії приведення до влади зрозумілого фаворита держави.

Проте обидва президенті, і Ющенко, і Зеленський, виявилися абсолютно не підготовленими до управління державою, і реалізації тих шансів, які, з їхнім обранням, відкривалися перед Україною.

Чому так сталося? Універсальної відповіді немає. Хоча деякі спільні вади, для обох наших президентів, проглядаються навіть без окулярів.

Перше. Кадрова політика.

Ні Ющенко, ані Зеленський не зрозуміли головного постулату - той, хто зробив тебе Президентом, не обов’язково повинен увійти у твою команду після перемоги. Специфіка виборчої кампанії і рутинної щоденної роботи на посаді Президента абсолютно різна. Відповідно, під різний функціонал мають підбиратися різні, і то професійні, виконавці.

Друге. Політична команда (партія).

І Ющенко, і Зеленський не приділяли належної уваги розбудові політичної сили, яка би була їхнім ключовим інструментом при реалізації програми, за яку проголосували виборці. Особливо «яскраво» ця проблема проявилася у випадку зі «Слугою Народу». Той факт, що за рік у цієї партії не з’явилося жодного найманного працівника і хоча б якоїсь партійної структури говорить сам за себе. Насправді вона так і залишилась проектом під вибори. Як результат, - Володимиру Зеленскому абсолютно ні на кого опиратися під час виконання його власної програми. Тому йому і доводиться весь час домовлятися з політичними силами, які є абсолютно антагоністичними йому за духом. Одного разу це проросійський Медведчук і Ко, іншого недавній політичний ворог Порошенко з сателітами, потім вічна опозиціонерка і вічний кандидат у Президенти Юлія Тимошенко, і так весь час по кругу.

Третє. Не послідовність.

В політиці важливо вміти тримати удар. І Ющенко, у випадку з «любими друзями», і Зеленський, після скандалу з «плівками Гончарука», показали себе не послідовними лідерами. Глава держави не повинен бути істеричкою, яка ухвалює не підготовлені рішення, в першу чергу кадрові. Той факт, що за півтора місяця, після відставки Уряду Гончарука, новий Кабінет Міністрів досі не укомплектований, два міністра були звільнені, не пропрацювавши й місяця, і дійшло навіть до того, що всерйоз розглядається ідея призначення Михайла Саакашвілі, який нічим, окрім скандалів, при Порошенку не запам’ятався, віце-прем’єром з питань реформ, говорить сам за себе. А те, що коїться в генеральній прокуратурі, ДБР та в судах - це взагалі сором для будь-якої демократичної держави світу.

Четверте. Повноваження.

І Ющенко, і Зеленський зневажають Конституцією. Один захоплювався універсалами, а інший бажанням особисто займатися всім, аж до регулювання цін на бензин на АЗС. Відповідно такі дії розбалансовують систему органів державної влади, позбавляють впевненості у власній компетенції тих керівників, які мають відповідати за ту чи іншу сферу. Бажання бути таким собі українським Путіним, який керує всім і регулює все, навіть рівень народжуваності в країні, зрозуміле. Проте Україна, як колись написав ще один український Президент - Леонід Кучма, не Росія. Бажання публічно відповідати за все і керувати всім вже грає злий жарт з Володимиром Зеленським. Адже бажання не означає наявність спроможностей. А відповідальність в очах громадян України і міжнародної спільноти наступає вже, і то автоматично.

Ну і last, but not least.

І Ющенко, І Зеленський явно мріють увійти в історію. Першому це не вдалось, він навпаки осоромився, безславно програвши вибори. У Зеленського ще є час, щоб не повторити долю свого попередника. Проте той факт, що шанси він втрачає швидше, аніж у свій час робив це Віктор Андрійович, і не робить належних висновків зі своїх помилок, насторожує. Віктор Ющенко до самого кінця своєї каденції жив у таких собі помарачевих окулярах. У Володимира Зеленського ситуація подібна, за виключенням кольорів. Наразі час відмовитися від зелених прапорів і згадати про державні - жовто-блакитні. Навести лад у кадровій політиці, почати нарешті розбудову політичної партії, стати послідовним і прочитати Конституцію ще не пізно. Бо вибір наразі постав однозначний - увійти в історію як Президент, який повернув мир в Україну і зробив її по-справжньому європейською державою, або вляпатися в історію, завершивши своє президентство безславно, і то з великою ймовірністю достроково.

Вадим Трюхан, політолог, дипломат