І ще раз про квоти на українську музику. Квоти на національний продукт – не совок. Совок – рівняти всіх по собі і колу свого спілкування. Якщо ти працюєш на модному радіо, і більшості твоїх слухачів не потрібні «убогі твори незрозумілих продюсерів», це не означає, що українська пісня не потрібна іншим українцям. Не шароварна, не гопца-дріца-гоп-цаца, а сучасна, модна, стильна. Зрозуміло, що Люся з Дрогобича не може змагатися з Ріанною. У неї ніколи не буде таких примочок, композиторів, авторів текстів, щоб одразу зробити конкурентний продукт. І зрозуміло, що редактор модного радіо ніколи з власної волі не поставить Люсю замість Ріанни. Якою би талановитою вона не була, не світить Люсі від слова «взагалі». Ні популярності – ні концертів і запрошень на корпоративи. Грошей на життя і творчість теж немає. Потикається, помикається, виступить пару разів в барах за 500 гривень за вечір і піде талановита Люся касиром в супермаркет. Тому що перспективи – добре, а за квартиру платити треба вже зараз. Скільки талантів згинуло в битовусі за роки панування сусідської попси в українських ефірах? Скільком геніям ніколи не дали жодного шансу бути почутими?
Якщо розібратися, 25% квота на українську музику не знищення всякої іншої, а гетто, в яке помістили українську. І не треба про чесну конкуренцію. Не чесна вона, коли в одному забігу світові зірки та чемпіони району.
Оригінал тут
