Про волонтерський рух говорити можна багато і довго. Пафосно, витіювато, в стилі кращих спічів на годину-другу від Порошенка.
Хай Росія докаже, що вона не агресорАле величезну важливість цього явища я ще раз переосмислила після недавніх Skype-сповідей Януковича і Шуляка. Коли країна застрягла у величезній вигрібній ямі, без надії на порятунок – ці 0,5% сміливців витягли її, привели до тями, поставили на слабкі ноги і абияк ведуть під руки далі.
Провозили в 2014 дивину Celox – в кишенях і валізках.
Ночували у лікарняних ліжок незнайомих поранених хлопців.
Взували, одягали і годували тих, хто пішов на фронт.
Псували нерви в МО, совкових госпіталях і навчали правилам хорошого тону зарозумілих командирів.
Мотивували пресу займатися важливим, а не фейк і популістами в політиці.
Практичні програмісти, фотомодельні дівчинки з величезною силою волі, респектабельні дами на Lexus, прості пацани, справжні активісти, наша небайдужа діаспора з усього світу, місцеві донбаські жителі з пиріжками, водою – які страждали від доносів ватки по сусідству, молоді матері з вантажем власних проблем, «які всиновили» безліч дорослих поранених на реабілітації. Важко пригадати за одну хвилину всіх і вся. Але саме ці люди і є «золота акція» нашої країни.
Те, що нас не зламати я 100% зрозуміла в червні 2014 року – коли все тільки починалося і все було погано. У київському госпіталі лежав танкіст, молодий, дуже талановитий командир. Він отримав безліч поранень, в тому числі в легені. Щоб скоріше поставити його на ноги – лікарі порекомендували пити йому свіжовичавлений буряковий сік. Хтось кинув пост в фейсбуці, і менш ніж через годину – біля воріт уже стояло четверо людей з фрешами.
Потім такі сюжети були щодня і багаторазово. Волонтерство об’єднало безліч крутих людей, мотивувало безліч інших громадян не відставати і брати відповідальність за життя в свої руки. Це і зараз нереально важко – оскільки бацила пофігізму, інфантильності і «долара по 8» неймовірно сильна. Але дорогу осилить лише той, хто йде. От і все.
Марина Данилюк, блогер
