– Перебуваючи поза активною політикою та ураховуючи ваш досвід і Верховній Раді, як ви оцінюєте сьогоднішній парламент VIII скликання?

– У громадській діяльності я перебуваю із середини 80-х років, і переважна частина моїх здобутків на ниві громадській і культурній відбулася за межею Верховної Ради. Моє покоління свідомо було відрізане політичними елітами від політики ще на початку 90-х років. Тоді ми були студентськими активістами і не були допущені до ВР через спільне рішення комуністів і Народного руху України, через змову еліт владних і опозиційних. Було підвищено віковий бар’єр із 21 до 25 років. Ми не мали права тоді балотуватися.

Відповідно, тоді і почала формуватися така владна еліта, яка досі править Україною. Тобто представники фінансово-промислової групи, які надалі отримують статус політичних діячів і депутатів.

VI та VII скликання – це були періоди деградації українського парламентаризму, які посилюються і тривають досі.

– Ми котимося донизу?

– Безперечно. Період деградації почався не з нинішньої каденції влади, не з попередньої, а з початку 90-х років. Слід бути об’єктивним. Найкращою каденцією ВР була перша, 1990 року. Коли опозиція складала хоч і невеликий відсоток (чверть-третина голосів), але у процесі дискусії могла впливати на прийняття рішень.

Рішення тоді приймалися лише у Верховній Раді. Наразі вона не є інструментом їхнього прийняття. Рішення там затверджуються кнопкодавством.

– Тобто навіть VI та VII скликання є значно об’єктивнішими, ніж сьогоднішнє?

Андрій Куликов про власну свободу слова та українських людей на Донбасі (відео)

– Не зовсім так. Адже деградація почалася ще раніше. Але те, що зараз відбувається, ще більше падіння у прірву українського парламентаризму та демократії – факт. Наведу кілька прикладів.

Рішення наразі приймаються не у Раді, а спускаються з Банкової. Це не ноу-хау Банкової, так було і раніше. Але в чому проблема – після Майдану були інші сподівання.

– Цей парламент обрали після кривавих подій Революції гідності. Казали про неефективність тодішнього парламенту, на зміну якому прийде дієвий, проєвропейський. Чому вони не виправдали сподівань громадян?

– Тому я називаю його Євромайданом. Кілька мої знайомих загинули і під час його подій, і під час російської агресії. Їхня пам’ять не повинна була бути спаплюженою в такий спосіб, як це відбувається.

Люди, які говорили свого часу про кнопкодавство, про зловживання владою у Верховій Раді, про порушення регламенту, порушують усе так само.

Але за цей період сталося непоправне – нинішні депутати прийшли внаслідок смертей. Якби цього не сталося, вони б не могли сподіватися на позачергові вибори. І чинити зараз кнопкодавство і порушувати регламент – крайній цинізм.

Наприклад, нещодавно була річниця Харківських угод, тобто здача українських інтересів Януковичу і його оточенню. Так ось Партія регіонів, щоб продавити їх, чинила наругу над Конституцією – кнопкодавили.

– Тоді навіть бійка з вашою участю відбулася у Верховній Раді.

– Це була не бійка, а побиття. Мене тримали п’ятеро регіоналів, а шостий завдавав ударів згори.

Нинішнє кнопкодавство теперішньою владою, БПП і їхніми союзниками, легітимізує Харківські угоди. Бо ми могли завжди говорити, що ці угоди були буцімто ратифіковані ВР у неконституційний спосіб, адже проголосовані чужими картками.

Фактично це легітимізація дій Росії.

– За період депутатства двох скликань ви особисто хоч раз проголосували за когось?

Віктор Небоженко: Правоохоронці не знайшли аргументів для Інтерполу в «справі Януковича»

– Ні. Протягом цих скликань я був єдиним депутатом, котрий так не голосував. Адже першим почав боротьбу з цим ще задовго до того, як стати депутатом. Перебуваючи у статусі політичного аналітика, на різних телеефірах підходив до депутатів із різних фракцій і вимагав у прямому ефірі, щоб вони пообіцяли так не чинити – не кнопкодавити. Вони обіцяли, але брехали.

Тому дав собі обіцянку, якщо стану депутатом – ніколи не здаватиму своїх позицій і не даватиму нікому своєї картки. І ось за депутатства найбільший тиск на мене чинився не з боку опонентів, а з боку своєї фракції. Був єдиним із 70 членів, хто відмовився здавати свою картку. Керівництво намагалося на мене тиснути впритул до сварки.

Цим я давав приклад. Лишень після десяти років моєї діяльності до мене долучилися громадські діячі, активісти. Але, ставши самі депутатами, є учасниками тих фракцій, які кнопкодавлять.

– Чому систему Верховної Ради досі не модернізували?

– Ви ставите наївні питання. У цьому зацікавлене керівництво держави. Адже це можна було зробити за один день. Голосування за інших відбувається не із власної ініціативи.

– Хто саме наказує?

– Президент, який дає вказівку голові ВР, керівникам фракцій тощо. Ви і я не можемо це довести, але інтереси голосування – саме інтереси влади. Не опозиція керує Радою.

Жодної парламентсько-президентської держави в нас нема – це штамп, який повторюють громадські діячі, журналісти, політики, які не знають законодавства. В Європі, окрім Білорусі, у жодного президента нема таких колосальних повноважень як у Петра Порошенка. У нас ультра президентська держава. Не говорячи вже про ті повноваження, які він узяв на себе поза законом. Маємо узурпацію влади та авторитарний стиль правління.

– Народ обрав понад 50% голосів президента, депутатів також обрали громадяни. Можливо, треба змінювати не саму політичну систему, а починати розтлумачувати людям, хто з політиків балотується на виборах?

– Ви абсолютно праві. Ще один загальнонаціональний штамп – це погана влада в Україні. Аналізуючи, усі ми голосуємо за цю владу. Прикро було, що після року роботи нинішньої влади стало зрозуміло, до чого вона веде. У моєму рідному Києві, буцімто інтелектуальному, на першому місці опинилися представники БПП. Це означає, що столиця – не настільки інтелектуально просунуте місто.

Проблема світоглядна. Люди хочуть критикувати владу, одночасно прагнучи ставати таким самими. Свого часу я це розписав як феномен «маленьких порошенків». Отримання максимального матеріального прибутку на державних посадах, тобто використання держвлади з метою збагачення. Що Порошенку, власне, і вдається.

Адже з 1998 чи з 1999 року він не мав права займатися бізнесовою діяльністю. Він перебував на посадах народного депутата, міністрів різних урядів, президента, збільшуючи свій статок.

Населення здебільшого має такі самі мрії. Тому люди ідуть у депутати місцевих, міських рад, Верховної Ради з аналогічною метою. Депутати сільської ради балотуються, аби ділити землю. У Київраді перебувають на посадах переважно забудовники.

В українців етики самообмеження, прищепленої унаслідок реформації в Європі, немає. Люди сподіваються отримувати не зарплатню на офіційній роботі, а додатковий прибуток унаслідок того, що вони обіймають ту чи іншу посаду.

Проблема – чому інтелектуали цього не говорять? Так звані громадські діячі. Вони могли б не сподіватися на державну посаду і популярність, не говорити про кризові явища в суспільстві з метою їхньої зміни. Проте виявляється, що маємо і інтелектуальну кризу. Мало хто наважується про це говорити. Це речі непопулярні.

– У регіонах люди припинили цікавитися політикою: можуть піти або не піти на вибори. Знають, що розкручені обличчя і за них голосують. Ви особисто голосували за Петра Олексійовича?

Микола Катеринчук: Люди бояться, що їх розстріляють на Майдані

– Посперечаюся. Люди цікавляться політикою. Вони не розбираються в ній. Це різні речі. Право вибору – це не лише можливість обрати одного з кількох. Це потреба осмислення. Саме тут криється проблема.

За політикою слідкують. Але вона в Україні перетворилася на ряд певного шоу. До політичних шоу прикуто більше уваги, аніж до культурних дій, мистецьких явищ. Інтерес більший до політичних перепитій, ніж в Європі.

Українці, мов жінка, люблять більше вухами. Політики навчилися говорити красивіші речі за будь-яких ідеалістів. Петро Порошенко гарні ж промови виголошує. Але виконувати їх навіть не збирається. Люди вірять словам, а до аналізу дій навіть не вдаються.

– Але це ж не лише в українській політиці. Трамп також до виборів говорив одне, а на ділі – інше.

– Так. Але повернуся до попереднього запитання.

Мені пощастило не голосувати в день виборів за Петра Олексійовича. Я перебував у Харкові на прохання штабу Порошенка, аби перевірити діяльність виборчих дільниць. Зі своєї ініціативи обрав це місто. Був єдиним депутатом, який доїхав до Харкова. Достатньо було страшно і небезпечно тоді. Наших було меншість. Міліція тримала так званий нейтралітет. Тобто за можливістю спровокувати ситуацію Путіну було дуже легко.

Саме тоді, у день виборів, я усвідомив, що в Путіна і Порошенка є домовленість. Скільки спостерігаю за виборами, такого спокою в Харкові, як того дня, я ніде не бачив. Президент РФ цілеспрямовано давав можливість Петру Олексійовичу обратись. Відтоді я усвідомив, що цим двом особам допомагати не варто, Путін і Порошенко – єдина сила.