Телетайп: партія з суперкомп’ютером у піддавки

Так трапляється, що поточні події самі зав’язуються в абсолютно нерозривний клубок, немов його мотали Мойри, які перебрали нектару.

Зараз саме такий момент: День державного прапора як символу незалежності України, сам День Незалежності, війна за незалежність, відкладена на чверть століття. І переговори Курта Волкера і Владислава Суркова, що примикають до цих дат, формально покликані наблизити мир у цій цинічній, підлій у своїй гібридності війні України проти імперської агресії Росії.

Що означає мінська зустріч спеціальних представників щодо України від США та РФ?

Основний підсумок цієї зустрічі – те, що вона відбулася. Розсудливі представники України давно стверджували, що жодного прогресу в мирному врегулюванні на Донбасі не буде, доки не вдасться посадити за стіл переговорів США. Причому спочатку від Штатів повинен узяти участь повноважний представник, який володіє темою, вибудувати контури загальної позиції з представником РФ, і лише потім мають пройти предметні, не поспіхом, переговори між США і РФ щодо України на найвищому рівні.

Кремль аж із підтяжок вискакував і ламав свої високі підбори, намагаючись затягнути Білий Дім на «терки щодо чергового розділення світу».

Джордж Буш-молодший начебто виявив готовність поговорити. Але, почувши про повернення біполярного світу та другу супердержаву Росію, яка давно підсіла на доларову голку, сприйняв це за невдалий жарт. А коли Росія вторглася до Грузії, підняв у повітря винищувачі та пообіцяв обнулити всю російську авіацію.

Барак Обама на всі натяки щодо «поговорити як дорослі пацани» ніяк не реагував, зокрема й на анексію Криму, й на агресію на Донбасі. А лише дивився на Володимира Путіна сумними і розумними єврейськими очима афроамериканця: Обама з президії, а Путін — з приставного стільчика.

І ось нарешті Дональд Трамп начебто погодився обговорити так звану «українську проблему».

Тож Кремль може говорити про якесь тактичне досягнення — «крига скресла». Чим завершиться цей геополітичний льодохід та чи не знесе він недобудований кримський міст разом із російською владою — цього не знає ніхто.

Волкер лише входить у тему. Але йому в плюс те, що він вирішив особисто перевірити висновки своїх аналітиків і побував в Україні, зокрема на Донбасі. І таки побачив, що там справжня війна за активної участі Росії.

Сурков — у темі від самого початку. Він узагалі один із авторів цієї кривавої і злочинної теми. І вже неодноразово виявляв готовність піти, тобто залишити неформальну посаду головного ідеолога Кремля і криейтора його геополітичних вибриків. Піти, звичайно, він хоче увінчаним лаврами «приборкувача України». Інакше не піде, а виженуть із наслідками.

На зустрічі, що минула, сторони просто зафіксували свої вихідні позиції для переговорів. Вони мають наступний вигляд.

США вважають, що з Україною Росія порушує загальновизнані норми міжнародної безпеки та, що значно гірше, вже досягнуті з нею домовленості, зокрема «Мінськ-2».

РФ наполягає, що вона лише захищає свої життєві інтереси в зоні свого суверенного впливу. І робить це так, як вважає за потрібне. Причому входження України в зону підконтрольності Росії нібито неформально підтверджено американською адміністрацією Джорджа Буша.

Зрештою, нічого нового. За винятком того, що цього разу Сурков не «ліпить горбатого», тобто не заперечує, що Росія є учасником і модератором війни на Донбасі. І що саме з нею треба щось вирішувати щодо її завершення.

До речі, місце переговорів вибрано з символічним підтекстом, воно являє собою підкреслену прихильність сторін «мінському процесу». Хоча всі сторони давно розуміють, що він вичерпав себе. Сторонам, нехай і з різних причин, потрібен швидкий успіх. І, відповідно, новий формат.

А тепер зверніть увагу на стриману реакцію української влади. Це пов’язано з тим, що її не лише не запрошують за стіл переговорів, а й не особливо інформують про їхній перебіг.

Причину такого ставлення публічно засвітив колишній глава СБУ Валентин Наливайченко, який повідомив, що він передав американській стороні матеріали, які нібито підтверджують, що неназваний представник президентського виборчого штабу Петра Порошенка у 2014 році проводив консультації з Владиславом Сурковим. Причому на території окупованого Криму — Сурков навіть полінувався виїхати на нейтральну територію, щоб «не палити партнерів».

Загалом, Штати не захотіли проводити переговори у форматі «двоє проти одного», де вони опиняються в меншості.

У цій новині є новим лише те, що матеріали про зустріч є не лише у росіян, які по-чекістки пишуть будь-які переговори, навіть жаб’яче квакання з сусіднього болота, а й в американців. Оскільки Наливайченко просто залегендував походження інформації.

Я сам писав про те, що після віденських торгів Порошенка з приводу президентської посади результати дійшли до Кремля. І що з Кремлем начебто знайдено взаєморозуміння за двома напрямками: згортання українського добровольчого руху і мирне врегулювання через «особливий статус Донбасу». Що ми й спостерігаємо в реальному житті.

Відповідно, все, що робить нині керівництво України: виставки військової техніки, військові паради, передання техніки військам, ходіння в камуфляжі з пістолетом на стегні та інше — це лише войовничі гримаси для заспокоєння провладної публіки. «Оптимістів», як їх нині називають, а насправді – кондових «совків» у вишиванках.

На виставках заведено показувати не модернізоване залізо, розроблене півстоліття тому, а новітні зразки озброєнь, які нарівні з найкращими світовими аналогами. Тоді це справді надихає і населення, і військових. Але за три роки війни проривних зразків від нашої військової промисловості ми не дочекалися, навіть в одиничних виставкових примірниках.

А якщо доводиться воювати з тим, що залишилося з Союзу — честь і слава українським героям, а парад потрібен, щоб затягнути в Україну військових аташе наших союзників та предметно поговорити про співпрацю. Тоді дайте нашим військовим просто пройти парадними коробками Хрещатиком, аби країна побачила своїх захисників. І не треба диміти старими дизелями.

І не треба піаритися з трибуни на начебто причетності до захисту Вітчизни, якщо основний внесок у нашу незалежність повинні робити американці на переговорах з агресором.

Наостанок оптимістичне, щоб знову не звинуватили в зрадофільстві.

Одеса, Дерибасівська, вечір. Дівчина консерваторського рівня грає на скрипці. Повз іде потертий бомж із торбинкою за спиною. Чує віртуозне виконання «Чардашу», зупиняється — увага! — звідкись дістає з торбинки гривню, акуратно кладе її в скрипковий футляр. А потім сідає навпочіпки і слухає музику з блаженним виразом обличчя.

Ось такі ми — українці. Ми здатні дивувати. І нас не нагнути — ні чужим, ні своїм.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka