Новий Путін, ракетний Кім і трансформація Сходу: як зміниться світ у 2018 році

Рівно рік тому здавалося, що світ підійшов до якоїсь небезпечної межі. І 2017 рік стане роком остаточного ламання звичного світового устрою, на зміну якому цілком могли прийти хаос і холодна війна всіх проти всіх, яка щохвилини може перейти в гарячу. Обрання президентом Сполучених Штатів Дональда Трампа, який ратує за ізоляцію Америки та зведення торгових бар’єрів; критикує НАТО та ЄС і не соромиться захоплюватися російським лідером Володимиром Путіним; низка виборів у ключових країнах Європи – все разом, здавалося, не віщувало нашій планеті нічого хорошого.

Зараз, через рік, можна констатувати – похмурі прогнози, на щастя, не виправдалися. Вибори на старому континенті послідовно виграли системні політичні сили; клуб популістів і «друзів Кремля» хоч і досяг певних успіхів, але не отримав реального впливу на ухвалення рішень у жодній з європейських країн. Що значно важливіше – курс Вашингтона також не зазнав істотних змін. Неоконсерватори-рейганісти поступово взяли гору в Білому домі, під їхнім впливом Трамп поступово підтвердив роль США в системі колективної безпеки. Зрештою, нова адміністрація обрала відверто жорсткий тон у розмові з Москвою та іншими порушниками міжнародного порядку; підтвердила американські зобов’язання перед традиційними союзниками та зберегла колишні формати міжнародної співпраці. Прихильників зближення з Росією з ганьбою вигнали з Білого дому, вони часто ставали фігурантами міжвідомчих розслідувань, а республіканська більшість в обох палатах продавила безпрецедентно жорсткий санкційний закон, спрямований проти таких чудових країн, як Іран, Росія та Північна Корея.

Вдивляючись в обриси 2018-го року, можна упевнено сказати: рік Жовтого собаки точно не загрожує подібними ризиками. Наступні 12 місяців не змінять майбутнє людства і не поставлять його перед якимсь епохальним вибором. Проте він буде насичений важливими подіями. Які нехай і не змінять вектор розвитку та не повернуть історію назад, але все ж таки матимуть величезне значення для всіх нас.

США: другий рік пригод Дональда Трампа

Політичне життя в Сполучених Штатах, безсумнівно, буде й надалі розвиватися під знаком протистояння президента Трампа з усіма – опозицією, рідною партією, власним кабінетом (який регулярно намагається наставити свого шефа на шлях істинний), громадськими активістами та ліберальними ЗМІ. Розслідування «російського досьє», що проводиться командою спецпрокурора Роберта Мюллера, йтиме повним ходом, і в осяжному майбутньому цілком можна очікувати висунення нових звинувачень (особливо якщо Манафорт і Попадопулос розкажуть слідчим щось нове і цікаве). Втім, сумнівно, що звинувачення загрожують самому Трампу або членам його сім’ї; але, хай там як, розслідування дедалі більше звужуватиме свободу вибору американського лідера, роблячи будь-які домовленості з Кремлем рішуче неможливими.

Найімовірніше, 2018 рік принесе зміну керівництва Державного департаменту. Будучи фантастично ефективним менеджером і блискучим переговірником у приватному бізнесі, Рекс Тіллерсон так і не зміг налагодити результативне керівництво зовнішньополітичним відомством США. До того ж не заладилася у Тіллерсона комунікація і з самим господарем Овального кабінету, і з найближчим оточенням глави держави. Новим Держсекретарем, імовірно, стане нинішня представниця країни в ООН Ніккі Хейлі, відома вкрай жорстким ставленням до всіх опонентів Сполучених Штатів. Зараз Хейлі чудово ладнає з Дональдом Трампом, у загальних рисах поділяючи його погляди на зовнішньополітичні пріоритети. До того ж кадровий дипломат Ніккі Хейлі зможе налагодити ефективнішу роботу і всередині самого відомства.

Але головною подією в політичному житті Сполучених Штатів стануть заплановані на осінь проміжні вибори до Конгресу. 6 листопада переоберуть третину сенаторів і 435 членів Палати представників. Вибори стануть важким випробуванням для республіканців – Велика стара партія зараз не в найкращій формі. Мало того, що над партією тяжіє вкрай низький рейтинг самого Трампа, вона ще й розпалася на три ворожі табори: прихильників президента на чолі зі спікером Полом Раяном і лідером більшості Мітчем Макконнеллом; системних політиків, таких як Джон Маккейн, Ліндсі Грем і Марко Рубіо; і не представлених у Конгресі «альтернативних правих» на чолі зі Стівеном Бенноном, які стрімко набирають силу. Беннон і команда президента вже зіткнулися між собою на довиборах сенатора в Алабамі. Фінал – катастрофа і перехід сенатського крісла до демократів. Зараз, як відомо, Стів Беннон прямо виступив проти Трампа. Така боротьба може призвести до катастрофи в листопаді та втрати республіканцями більшості в обох палатах законодавчого органу.

Азія: ядерний Кім і подальше зростання Китаю

А основним зовнішньополітичним головним болем Вашингтона, безумовно, залишиться Північна Корея зі зброєю масового ураження. Американське керівництво просто зобов’язане цього року сформулювати стратегію щодо Пхеньяна: або жорстка протидія, або визнання повноцінного ядерного статусу режиму чучхе. Чесно кажучи, обидва варіанти вкрай погані: військове рішення може коштувати сотень тисяч життів і відкине перенаселений технічно розвинений регіон у кам’яний вік (а весь світ – на десятиліття назад). Із другого боку, допускати розробку малоосудним режимом нових ракет, здатних долетіти до Вашингтона та Чикаго – теж неприпустимо.

У Китаї президент Сі Цзіньпін, який монополізував вплив на країну та партію, продовжить нарощування збройних сил і флоту, а також крок за кроком перетворюватиме Східно-Китайське і Південно-Китайське моря на внутрішні акваторії Піднебесної шляхом спорудження штучних острівців. Це прискорить програму військового будівництва в Японії та Індії. Схоже, Азіатсько-Тихоокеанський регіон стоїть на порозі наймасштабнішої гонки озброєнь у світовій історії.

Близький Схід: продовження хаосу

Найважливішим підсумком минулого року на Близькому Сході став розгром «Ісламської держави» в Сирії та Іраку. У новому році джихадисти втратять залишки контрольованих територій. Що, однак, лише змінить їхні методи боротьби на суто терористичні; причому основну активність бойовики спробують перенести в Європу. Незрозуміла доля і самих Сирії та Іраку. Ризикнемо припустити, що в обох країнах триватиме кровопролитна громадянська війна, причому в Сирії – за активної участі Російської Федерації.

У Саудівській Аравії, найімовірніше, нинішній кронпринц Мухаммед бін Салман стане новим королем і продовжить курс на обережну модернізацію архаїчного королівства. Зусилля нового монарха наштовхуватимуться на опір королівської сім’ї, духовенства і всього суспільства – усіх тих, хто за роки високих цін на нафту звик до забезпеченого життя. Чи вийде в амбітного принца провести реформи – велике питання. З одного боку, в Саудівській Аравії не заведено оскаржувати авторитет і накази монарха. З другого – це стосується багатьох груп інтересів.

Протести, що спалахнули наприкінці грудня в Ірані, порушили питання про майбутнє цієї країни. З одного боку, протести начебто вщухли. З другого – акції непокори в будь-який момент можуть розгорітися з новою силою. Гіпотетичне повалення іранського режиму знаменуватиме тектонічні зрушення для регіону і всього світу. Адже світський Іран, що володіє величезними запасами нафти і газу, цілком здатний не лише стати економічним тигром Близького Сходу, а й перекроїти карту регіону – тільки вже на базі перського націоналізму, а не політичного ісламу.

Європа: коаліціада у Німеччині, Каталонія та Brexit

Для Старого континенту рік обіцяє бути надзвичайно спокійним. Лондон повільно узгоджуватиме з Брюсселем процедуру виходу Великобританії з ЄС, що, втім, не матиме серйозного впливу на долю континенту. Іншою проблемою стане питання каталонського сепаратизму. Загроза серйозного протистояння малоймовірна. Але навіть у Мадрида є всі можливості та ресурси відновити порядок і зберегти єдність країни. Тим паче на боці іспанського уряду симпатії більшості цивілізованого світу, включно з США, Німеччиною, Великобританією, Францією та європейськими інституціями.

Розмірковуючи про гіпотетичні потрясіння, можна відзначити ймовірність дострокових виборів у Німеччині, які можуть оголосити у тому разі, якщо парламентські партії все ж таки не зможуть сформувати коаліцію. Але ймовірність цього украй низька – християнські демократи Ангели Меркель і соціал-демократи Мартіна Шульца, схоже, серйозгно налаштовані домовитися. А якщо сформувати коаліцію не вийде, Меркель цілком здатна сформувати «уряд меншості». Що-що, а зібрати потрібну кількість голосів під різні законопроекти вона легко зможе і без створення формальної коаліції.

Окремо варто також відзначити майбутні парламентські вибори в Італії. Хоча симпатики російського лідера Володимира Путіна з партії «Вперед, Італія!»та сепаратистської «Ліги Півночі» наберуть значну кількість голосів, їхній вплив на політику країни все ж таки не буде визначальним.

На початку року також відбудуться вибори в Чехії та Угорщині. Втім, там обійдеться без сюрпризів: президентом Чехії, найімовірніше, переоберуть скандального Мілоша Земана. А керівна партія «Фідес» у Будапешті на чолі з Віктором Орбаном гарантовано збереже конституційну більшість.

Також цього року збережеться мляве протистояння країн Вишеградської групи та Європейського Союзу. Яблуками розбрату, як і раніше, будуть квоти на прийом мігрантів, а також критика Брюсселем згортання демократичних свобод у Польщі та Угорщині.

Росія: четверта коронація монарха та санкційний список США

У середині березня у наших північних сусідів відбудеться те, що вони самі чомусь називають «виборами» президента. В умовах, коли реальна опозиція не допускається до виборчого процесу, їх, мабуть, чесніше було б не проводити: просто перепризначити Путіна ще раз на посаді президента указом самого Путіна – і все.

Багато аналітиків чекають якихось позитивних змін після перевиборів російського лідера. Мовляв, не пов’язаний із необхідністю боротися за голоси, господар Кремля візьме курс на нормалізацію відносин із Заходом і припинить гарячу фазу російсько-української війни. На наш погляд, подібний оптимізм має не так багато підстав: кремлівська еліта не може так просто взяти і перестати боротися з усім світом. А тим паче – залишити в спокої Україну та Сирію. Значно більше надій варто покладати на посилення міжнародного (читай – американського) тиску. Санкції проти найближчого оточення Володимира Путіна, які Вашингтон має намір запровадити найближчим часом, справді здатні створити диво в нелегкій справі отямлення міжнародного хулігана. Не менш протверезну дію може мати озброєння української армії (принаймні, обстрілів позицій ВСУ після анонсу постачання «Джавелінів» стало значно менше), а також – блокування спорудження другої гілки «Північного потоку». Адже, як відомо, по-хорошому московські політики не розуміють. А ось по-поганому – так. Тобто припинення Росією уповільненої війни на Донбасі, килимових бомбардувань у  Сирії та спроб інформаційної війни проти західних демократій залежить від волі й рішучості цих самих демократій вдарити нарешті кулаком по столу. А не від процесів усередині самої РФ.

Із цікавого можна відзначити також марафон виборів у ключових країнах Латинської Америки. І тут за континент колібрі та ягуарів можна лише порадіти: схоже, ера лівого популізму в цій частині світу добігає кінця. Практично скрізь прогнозується перемога відповідальних політиків правоцентристського спрямування. У Мексиці перемогу може здобути губернатор штату Чіуауа правоцентрист Хав’єр Коралес. У Колумбії шанс на перемогу отримає будь-який кандидат, якого підтримає екс-президент видатний реформатор правих поглядів Альвар Урібе. За чутками, ним може стати нинішній віце-президент Херман Варгас Льерас. У Чилі колишній президент-правоцентрист Себастьян Піньєра, найімовірніше, обійде лівого кандидата Алехандро Гільєра. Аналогічний розворот направо очікується в Коста-Ріці та Ель-Сальвадорі. Незрозумілими залишаються підсумки виборів у Бразилії. Найбільша країна Латинської Америки ніяк не може відійти від низки корупційних скандалів, які призвели до перманентної політичної кризи. Як наслідок – наразі ніхто з потенційних кандидатів не може заручитися достатньою підтримкою виборців.

Загалом, основним трендом-2018 можна назвати продовження «передбачуваної нестабільності». Що, з одного боку, звичайно, не дуже добре. З другого – ми усі знаємо перелік майбутніх викликів. І мірою власної організованості можемо готуватися до зустрічі з ними.

Максим Вікулов