«На плечах ми несли стокілограмову цинкову труну мого рідного брата. Разом із синами перетинали нелегально грузино-абхазький кордон – одинадцять кілометрів, лісом. Така в нас традиція – ховати рідних потрібно обов’язково на землі предків», – розповідає 55-річна біженка з Абхазії Цицино Біблая.
Ось уже більше 25 років жінка живе зі своєю сім’єю в невеликому грузинському селі Орсантія, Зугдідського району, зо дві години їзди від Кутаїсі.
Від Абхазії село відділяє лише річка Інгурі. Невеликий міст з’єднує два береги колись єдиної країни. Тепер кордон частково визнаної республіки Абхазії охороняють російські війська. На протилежному березі – грузинські поліцейські.
У 1992 році Цицино, як і тисячі грузин, була змушена тікати з Абхазії – регіону на північно-східному узбережжі Чорного моря.
Збройний конфлікт там відбувався у 1992-1993 роках – між абхазами, які заявили про свою незалежність, і грузинами, які з цим не погоджувалися.
Формально нейтральна Росія допомагала абхазькій стороні військовою технікою і відкрито брала участь в облозі Сухумі в 1993 році. Війна завершилася військовою поразкою Грузії, що означало втрату контролю над регіоном.
Як стверджують міжнародні спостерігачі, під час війни обидві сторони чинили злочини проти мирного населення. Унаслідок військових дій Абхазію покинули близько 250 тисяч етнічних грузинів.
На сьогодні регіон контролюється владою Абхазії (визнана чотирма державами – членами ООН). Хоча в документах ООН Абхазія розглядається, як територія Грузії. Тбілісі також не визнає Республіку Абхазія і вважає її окупованою Росією.
Люди та війна
Ми зустрічаємося з Цицино в офісі громадської правозахисної організації «Егріссі», керівником якої вона є.
Жінка одягнена в чорне. Російською мовою розмовляє із труднощами.
«Раніше люди з Абхазії могли легко потрапити до нашого села через міст, – розповідає вона. – Прикордонники були абхазці. З ними нам завжди було простіше домовитися. Свій свого зрозуміє. Але потім поставили росіян, аби цих близьких зв’язків не було. Росіяни не пускають грузинів на той бік, хабарів теж не беруть».
Цицино згадує, що переміщення людей ніколи не припинялося. З обох боків було навіть налагоджено транспортний бізнес: курсували маршрутки, що привозили абхазців на кордон, а на грузинському боці їх уже чекали інші перевізники та відвозили, куди кому потрібно.
Два місяці тому цей пішохідний перехід закрили. Офіційних причин ніхто не називає.
«У вас в Україні трохи інша ситуація. Ви хоча б знаєте, з ким воюєте, – каже жінка. – У нас було по-іншому. Пам’ятаю той день, коли почалася стрілянина. Я викладала у школі. Звичайний день. Прийшла додому, і раптом починається тривога. Паніка. Ніхто не розумів, що коїться. Жінки кричать. Усі почали бігти. Думали, що підемо на кілька днів, у результаті – залишилися на іншому березі Інгурі на 25 років. Чи можливе повернення Абхазії? Напевно, єдиний шлях – якщо Росія захоче її відпустити. Тоді й у вас, і у нас усе може налагодитися за один день. Коли Росія прийшла до Абхазії, людям обіцяли рай. Усі думали, що знайдуть незалежність. Сьогодні побачили, що нічого хорошого від такого союзу немає. Економіка там не працює. Ні доріг, ні магазинів, ні лікарень немає. Усе зруйнували. У телевізорі – пропаганда. У школах – те ж саме. Грузинів людоїдами називають».
Як розповідають місцеві громадські активісти, багато абхазів отримують грузинські паспорти, щоб брати участь у проектах, які організовує грузинський бік. Усе це робиться таємно. Паспорти приховують, інакше можуть бути проблеми з місцевою владою. Один із таких проектів – безкоштовна медична допомога для громадян Грузії, які проживають в Абхазії.
Торік на такі цілі було витрачено понад 6 млн ларі. Загалом близько 1500 осіб скористалися цією можливістю. Також діти з Абхазії можуть здобувати у Грузії безкоштовну освіту.
Потрапити до Абхазії грузинам складно. За словами місцевих, зазвичай їдуть, якщо хтось помер. Для цього потрібно мати запрошення родичів, які на кордоні вас зобов’язані зустріти. Швидше за все, прикордонникам доведеться показати радянський паспорт і свідоцтво про народження, яке підтверджує, що ви народилися в Абхазії. Аби пройти, потрібно сплатити 250 рублів.
В абхазьких школах грузинську мову не вивчають. Офіційна – російська, поряд з абхазькою.
«Вони самі нічого не можуть зробити. Навіть директорів у школах не призначать без згоди Москви, – каже Цицино. – Знайому директорку школи в Абхазії звільнили лише за те, що в тумбочці знайшли грузинську книгу. Якщо Москва піде з регіону, весь конфлікт вирішиться сам по собі. Абхазці хочуть лише незалежності – і від Росії, і від Грузії».
За її словами, до приходу до влади Саакашвілі Абхазія була свого роду «сірою зоною» – там панувала контрабанда, наркотики, трафік зброї.
«Саакашвілі все це припинив, – згадує вона. – Посилили на кордоні контроль. Та й з абхазького боку стоять ФСБешники. Контроль жорсткий».
Втрачена домівка
В Орсантії живе 900 сімей. 15 із них – біженці з Абхазії. За словами голови села Натії Цитлідзе, під час активних бойових дій їхній регіон приймав біженців переважно із прикордонного Гальського району.
«Офіційно в нашому селі зареєстровані 1400 біженців, – каже Цитлідзе. – Хоча більшість тут не мешкає. 70% із них повернулись в Абазію. Проте всі вони отримують допомогу, пенсію, користуються соціальними послугами. В Абхазії їм складно жити. Там їх змушують оформити російське громадянство. Звісно, вони не хочуть, адже є грузинами. Пресинг сильний».
За її словами, на початку війни місцеві жителі відкривали двері своїх будинків і брали по кілька десятків біженців, які жили в них місяцями. Багато повернулися до Абхазії. Тих, хто залишився, поселили, де могли. Наприклад, шість сімей знайшли притулок у колишньому сільському будинку культури. Вони досі там.
Місцевий правозахисник Іраклі Хобуа проводить нас до одного з компактних поселень біженців.
Невелика двоповерхова будівля. У віконних прорізах сушиться білизна. Піднімаємося на другий поверх. У кінці коридору – світловолоса жінка розвішує речі. Її звуть Римма, їй 55 років. Переїхала з Абхазії разом із чоловіком і двома синами в 1992 році.
Розмовляємо в невеликій кімнаті. На стіні – сімейні світлини.
«В Абхазії я працювала вчителем біології, – говорить жінка. – Родом із села Гагіда. Хотіла б повернутися, але куди? Будинок спалили, документів у мене немає. Хоча мої батьки і брат повернулися до Абхазії. Їхні домівки уціліли. Батьки отримують грузинську пенсію, а також з Абхазії – невелику, 500 рублів.
Важко тут жити. Ви ж бачите, які умови. Намагалися навіть переїхати до Тбілісі. Але там потрібно житло винаймати, роботу нову шукати. А тут кімната в нас безкоштовна, та й робота в мене є. Комуналка дорога. За один лише газ – 165 ларі на місяць. Від держави отримуємо на всю сім’ю допомогу – 252 ларі. Я так вважаю – у війнах винні не звичайні люди, а уряд кожної країни окремо. Якби могла звернутися до винуватців, то сказала б їм – досить уже війни, ми хочемо миру, більше нічого».
Українські спогади
Невістка Римми кличе нас за собою – жестами показує, куди йти. Розмовляє лише грузинською. Проводить темними коридорами у внутрішній двір. Показує, хто де живе. Відкриває одні двері за іншими.
Біля однієї зупиняємося. У повітрі відчувається запах пригорілої їжі. На кухні миє посуд вагітна жінка. У неї – довге, пофарбоване в білий колір, волосся.
– Вітаю, заходьте, не соромтеся, – звертається до нас Маріка. Їй 16 років.
– Ми журналісти з України.
– Дуже рада, а в мене бабуся з України. Хоча я там ніколи не була. Ось на днях повинна народити. Це в мене вже друга дитина. Старшій дівчинці 2 роки.
Чоловік Маріки – біженець, вона переїхала до нього недавно. Тепер усі вони живуть у невеликій квартирі. На життя дівчина не скаржиться. Чоловік розмовляти з нами не захотів. Разом із друзями вийшов курити на вулицю.
Весь день ллє дощ. Оминаючи калюжі, прямуємо до колишнього будинку кіно. Там також живуть біженці.
На подвір’ї – кури і теля. На порозі зустрічає чоловік, на вигляд років вісімдесят. Дізнавшись, що ми з України, тисне руку.
«Ах, моя Україна. Я там навчався, у Києві. Пам’ятаю, як каштани цвітуть. А які дівчата. Усе пам’ятаю. Нічого не забув. Усе життя перед очима. Потім переїхав до Абхазії, тепер ось війна змусила вік доживати тут. Життя воно таке – непередбачуване. Незрозуміло де опинишся зрештою. Знаю, що у вас коїться на Сході. Ми всі тут дуже переживаємо за вас. Що ж, передавайте моїй Україні вітання. Мир буде, я точно знаю».
Романія Горбач
