«Армія, мова, віра» – це слоган з підсвідомості Петра Порошенка (його-його, Ігор Гринів тільки сформулював).
У недоімперіі те ж саме, хоча і понтовитіше. Не тільки армія, але ще і флот, включаючи космічний. Не одна велика і могутня мова, а незбагненна російська душа, яка тою мовою говорить. Не просто віра, а конфесія, яка претендує на світову гегемонію.
І якщо наш кандидато-президент запропонував розглядати своє протистояння з Росією саме за цими координатними осями, то так і вчинимо, думаючі співгромадяни та співвітчизники, які кивають.
Аксіоматично, що без боєздатної армії України не буде.
Створення такої армії починається з формулювання її функції. Як на мене, це здатність своєчасно розпізнати і відбити будь-яку неядерну атаку супротивника на будь-якій ділянці держкордону. Таку функцію можливо забезпечити лише за рахунок високомобільних універсальних бойових частин, сучасно оснащених і сучасно діючих.
Нинішній противник ще довго буде перевершувати нас ресурсно і кількісно. Значить, нам необхідно перевершувати його якісно.
Можна виділити наступні орієнтири цієї переваги:
- ставлення до військовослужбовця як до головної цінності армії;
- включення військовослужбовців і підрозділів в єдину інформаційну систему ведення бою;
- упор на проривні і перспективні військові технології;
- пріоритет всіх видів технічної та іншої розвідки;
- пріоритет системи ППО, в перспективі включеної в загальноєвропейську систему безпеки;
- пріоритет озброєння та іншої військової техніки власного або західного виробництва;
- формування навченого і організованого народного ополчення;
- створення свого аналога «зброї помсти» як фактор стримування від ядерного нападу.
Виходячи з функції збройних сил і з урахуванням приблизно таких орієнтирів і повинно будуватися наше військове замовлення.
Уже перший пункт про ставлення до військовослужбовця фактично вимагає побудови з нуля системи медичного забезпечення військовослужбовців, тому що сьогодні з Донбасу до Києва ми часом доставляємо поранених довше, ніж американці з В’єтнаму в Штати п’ятдесят років тому. А також заміни більшості видів озброєнь і засобів транспорту, які забезпечують максимально можливу безпеку воїнів.
До речі, такий підхід диктує необхідність розвинутої мережі якісних автодоріг, які Мінінфраструктури має будувати на замовлення Міноборони.
Про єдину інформаційну систему ведення бою треба взагалі міркувати окремо, оскільки тема настільки ж невичерпна, як і цифрова держава. До речі, ці теми близькоспоріднені.
Питання ефективного ППО принципово важливе для сучасної України.
Не допоможе ніяка сухопутна армія, якщо нас просто будуть бомбити з висоти або розстрілювати крилатими ракетами, як Сирію.
Оскільки ППО – зброя ненаступальна, то в створенні такої системи і взаємодії її з подібними європейськими системами нам охоче допоможуть наші західні партнери. Якщо ми будемо чесні і послідовні, а не як зараз.
Щодо «зброї помсти». Ось тут ми підтримки категорично не отримаємо. Але без появи в Україні такого інструменту, у недоімперіі завжди буде спокуса застосувати проти нас ЯЗ. Як мінімум, у вигляді повітряного вибуху для деморалізації населення.
А тепер питання: ви чули про подібний стратегічний підхід від Петра Порошенка? А подібні деталізовані пропозиції ще в 2014 році з різних сторін пропонувалися і особисто Президенту, і його найближчому оточенню. Я сам в цьому брав участь.
І знаєте, як реагував наш Верховний Головнокомандувач? Він говорив, що все це надзвичайно цікаво, «але не на часі». Чекаємо до сих пір: і експерти, і, що важливіше, військові.
А зараз зрозуміло, що Петро Порошенко і не планував будувати дійсно боєздатні ВСУ. Тому що не збирався протистояти недоімперіі по-справжньому.
Він зробив ставку на переодягнену в нову форму постсовкову армію з усіма її вадами, яка ніколи не переможе таку ж постсовкову, тільки більш численну і краще озброєну. Знову ж таки, тільки в таку армію можна за дурні гроші поставляти санітарні автомобілі на базі свого «Богдана», які постійно ламаються, безпонтові річкові катери, вироблені на своїй «Кузні на Рибальському» і взагалі, за допомогою численних, як п’явки в болоті, призначених Президентом гладковських продавати армії втридорога вкрадені у неї ж запчастини.
Що не заважає ПОПу устами порохолюбів проголошувати, як він «власноруч відродив українську армію, а Володимир Зеленський, Юлія Тимошенко та Анатолій Гриценко за завданням Путіна йому підступно заважали».
Те, що без української мови незалежної України не буде – теж аксіома.
Але за п’ять років українська не стала не те що домінуючою, вона не стала навіть природною нормою. Тобто, у людей немає внутрішньої потреби переходити на українську, і немає зовнішніх стимулів, які роблять такий перехід привабливим і вигідним.
Дивіться, суперпопулярний «95 квартал» зараз активно переходить на українську – і на концертах, і в побутовому спілкуванні. Тому що у них з’явилася потреба, пов’язана з кандидатством Зеленського. А ось у «Дизель-шоу» поки немає свого кандидата в Президенти України. Тому вони чудово обходяться російською з вкрапленнями суржику – ані публіки на концертах менше не стає, ані кількість ефірів не скорочується.
Ось приблизно так само відбувається і у безлічі громадян України: в суспільстві не створена потреба в мові, вона не стала модною для всіх поколінь, не стала мовою успіху. І судомні передвиборчі спроби щось там швиденько вирішити в Раді, провальну ситуацію вже не змінять.
Хто таку потребу повинен створити? Вважаю, не той, хто виносить мову на свої передвиборні плакати як безумовне одноосібне досягнення. Саме на державному рівні м’яко простимулювати, підтримати україномовних творців, видавців, бізнесменів.
Розумієте, Петро Порошенко так влаштований, що серйозно ставиться тільки до того, де крутяться гроші.
Якби він справді вирішив розвивати мову, туди пішли б фінансові потоки, і там миттєво б виникли свої «гладковські», які б пропонували недешеві послуги з перекладу на українську фільмів, книг і робочої документації, вони б вигравали всі супутні тендери і так далі: у Петра Олексійовича жодна копійчина на сторону не йде.
Але ж нічого цього не було і немає. Значить, чергова імітація.
Ну і щодо автокефалії, без якої реальна незалежність України неможлива так само, як і без сучасної армії і пріоритету української мови.
Томос – чудово. Всі ці радісні натовпи істинно віруючих, з яких лише одиниці здатні прочитати на пам’ять Символ Віри, так надихають. Але до Помісної української церкви – ще йти і йти. І шлях цей буде дуже нелегким.
Скільки релігійних громад УПЦ МП перейшли в ПЦУ? Близько 5%? Ось коли тих, хто молиться за здоров’я Патріарха Кирила, хто розповідає про «громадянську війну в Україні» на проповідях і про «єдиний народ» на сповіді, залишиться 5%, коли вони назавжди покинуть наші святині, Києво-Печерську та Почаївську лаври, перш за все, тоді і прославимо перемогу українського православ’я.
А поки колишньому диякону УПЦ МП не варто гнівити Бога неіснуючими заслугами.
Виходить, що по трьох головних пунктах протистояння з РФ успіхи під керівництвом Петра Порошенка існують переважно в його гіпертрофованій уяві. Зате залишатися у владі довічно, як його партнер по капітулянтському «мінську», ПОП готовий абсолютно реально.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»
Нагадаємо, агітацію Тимошенко влаштували в київській школі: “слухають про нову Конституцію”.
Як повідомляла Politeka, НАТО допоможе Україні стримувати Путіна: прийнято екстрене рішення.
Також Politeka писала, що стало відомо, скільки витратив Порошенко на рекламу: “просто штани широкі”.
