Партійні шльопанці влади

Партійні шльопанці влади

Задум був геніальним. Дві рівновеликі партії влади. Смислова конкуренція між ними. Численні соціальні ліфти та кадровий резерв для міністерств і відомств. Попереду десятиліття крутої жратви. Політ/стабілізація… Але ж це Україна). Президентська «партія влади» швидко перетворилася на партію/одного, яка, немов брудний насос, втягувала в себе хитрих пристосуванців, які смачно і ситно жили феодальчиками при різних «партіях влади».

Персоналітет БПП вражає… А НФ – це взагалі феноменальний приклад того, як можна стрімко деградувати і зухвало-демонстративно все робити неправильно. Всі культові фейли і трабли останньої трирічки – за «фронтовиками». Почалося з «ефективності Яценюка», яка звелася в підсумку до будівництва «гранд-стіни» та різкого падіння рівня життя. Втім, сам Яценюк не лише не вважає себе в чомусь «негенієм», а й дуже образився за парламентську оцінку «незадовільно». І у відставку пішов лише тоді, коли оцінку в щодинничку виправили.

Про ключового міністра-«фронтовика» Авакова лише… хороше. Людина настільки ефективно від/убезпечила міські вулиці, що серйозно подумує про перехоплення всієї повноти влади. І хоча епоха «грабуй награбоване» переконливо довела якість нинішнього силового менеджменту, міністерський FB залитий суперєлеєм. Екс Мартиненко – не лише важливий тіньовий акціонер НФ, а й яскравий приклад фундаментальної бюджетної корупції. Підсумок – півфракції НФ разом із НФ-міністрами штурмом беруть суд – справедливість є?

Міністр Омелян замість юридичної та логістичної роботи весь час на крикливій війні. Міністр Гриневич викидає зі шкільної програми традиції і пропонує замінити їх «молекулами порожнечі». Депутати Поляков і Дейдей прямо загрожують прокурорським і відмовляються підкорятися законам. «Стрілянина ж Пашинського» і подальше психіатричне рішення суду дійсністю зробили абсурд.

Можна, звісно, падати нескінченно. Можна просто сидіти на посадах і вимагати собі ще жратви та медалей… І все це замість того, щоб запропонувати ефективну роботу над помилками, переформатування, часткове покаяння і показові кадрові чистки.

Партії влади банально грають у «загвинчування». «Наші пасовища!». Тотальна дискредитація та 1% віри… Хлопці відверто вже натягнули на себе шкіряні куртки і ходять по країні із зухвалою відвагою: «Так, ми ні чорта не вміємо і не знаємо, але революційна доцільність вимагає нашої dolce vita». Здавалося б, що може бути простішим? Віддайте логістику спецам, підвищуйте капіталізацію країни, а самі станьте «елітним клубом», який усі обожнюватимуть. Але ж ні. Будемо бити та гвинтити. Чашу треба випити до дна? Роздратувати суспільство так, щоб від/бабуїненими бігати містом у пошуках іншого виходу? А заради чого варто триматися за ефемерне, не маючи жодної робочої стратегії? Щоб засипати електоральні поля бордо/гречкою? А чи куплять?..

Михайло Подоляк, політтехнолог

матеріали рубрики
Чотири частини мови Блоги
Чотири частини мови
Перл-Харбор як лакмус Блоги
Перл-Харбор як лакмус
Про динаміку реформ в Україні Блоги
Про динаміку реформ в Україні