Чи може країна відмовитися від “кредитної голки”, переключившись на використання ресурсу внутрішніх інвесторів

Завдяки своєчасному голосуванню за бюджет майбутнього року Україна отримала шанс оперативно вирішити з Міжнародним валютним фондом (МВФ) питання чергового траншу допомоги. Нагадаємо, що мова йде про кредитну програму stand-by, що відкриває вітчизняному уряду доступ до 2,8 мільярда спеціальних прав запозичення (еквівалентно $3,9 млрд), пише Gazeta.ua.

Експерти позитивно оцінюють цю перспективу, проте все частіше міркують на тему зростаючої залежності країни від кредитних ін’єкцій наших західних партнерів. Втім, відмовитися від них на даному етапі розвитку економіки просто неможливо.

Загроза дефолту

Відповідаючи на питання про загрозу неотримання нового траншу, і багато аналітиків, і прем’єр-міністр Володимир Гройсман неодноразово говорили про незворотні наслідки. У поточному році ми зобов’язані повернути різним міжнародним організаціям $1,9 млрд основного боргу і ще близько $1,5 млрд за його обслуговування. Більш того, нам принципово зробити це саме до кінця року, адже в іншому випадку країна буде змушена виходити на ринок запозичень (внутрішній і/або зовнішній), тобто все одно позичати гроші, але тільки на ще більш невигідних умовах. А це автоматично означає, що, як мінімум, соціальні виплати будуть неминуче скорочені.

Тим більше, що якраз таку суму – $1,9 млрд – фонд може нам виділити ще до кінця року (саме цим почасти й обумовлено ​​поспіх з ухваленням бюджету). Експерти підтверджують: фактично мова йде про те, щоб до новорічних гулянь зробити взаємозалік по тілу кредиту, а відсотки заплатити пізніше.

Але цим все не обмежиться. Адже в наступному році Україна зобов’язана заплатити $5 млрд. А піком виплат за зовнішніми позиками стане 2020 й рік. Нам треба буде погасити відсотки ($1,5 млрд), основний борг міжнародним фінансовим організаціям ($1,9 млрд), єврооблігації ($2,4 млрд), інші офіційні кредити ($0,2 млрд) і т.д. Іншими словами, країна постійно шукає можливості перекредитуватися. І всі нові надходження йдуть виключно на те, щоб виконати попередні зобов’язання.

Замкнуте коло

Країна живе за цим дещо тупіковим сценарієм далеко не перший рік. Достатньо, наприклад, згадати, що обсяг отриманих кредитів в 2014-2015 рр. практично повністю збігається з сумою виплат попередніх зовнішніх боргів. І в тому, і в іншому випадку мова йде про $20 млрд. Про порочність цього замкнутого кола свідчить досвід Греції. Свого часу вона отримала понад 200 млрд євро кредитів від МФВ і європейських фінансових інститутів. Приблизно 95% цієї суми мало не моментально повернулося кредитором у вигляді виконання зобов’язань за попередніми позиками. До чого це привело офіційні Афіни – ми всі чудово пам’ятаємо.

Які інвестиції потрібні країні?

Замість того, щоб бігати по замкнутому колу і все глибше заганяти себе в боргову яму, країна повинна почати заробляти (не на кредитора, а на себе). Позики заради інших позик – це погана стратегія. Гроші повинні йти на те, щоб розвивати економіку, створювати виробництва і робочі місця. З одного боку, це можна зробити за рахунок іноземних інвестицій. Відомо ж, що успішна співпраця з МВФ і нові транші демонструють всім учасникам ринку перспективу роботи з Україною. Фонд, грубо кажучи, подає сигнал всьому іноземному інвестиційному співтовариству.

Але експертне співтовариство наполягає: закордонні компанії не поспішають вкладати гроші в нашу країну. Вони далеко не завжди швидко реагують на сигнал МВФ. Так, згідно з даними Державного комітету статистики, обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну в 2018 році оцінюється на рівні $1121 млн. Це значно перевищує показники 2014 року ($410 млн), але істотно нижче докризових років ($8402 млн у 2012 році). Більш того, нинішній показник не дотягує до того, що ми мали в 2015-му, 2016-му і 2017-му. Багато про що говорить і галузева структура розподілу іноземних інвестицій. Практично 2/3 йде на фінансову і страхову діяльність, тоді як, наприклад, промисловість отримує менше десятої частини грошей.

Є цілком обгрунтована думка, згідно з якою замість очікування приходу іноземного інвестора країні мало б сенс звернути увагу на інвестора внутрішнього. Якщо ми хочемо по-справжньому вирватися з “замкнутого кола”, то потрібно вивчити досвід тих успішних нині економік, що не орієнтувалися на допомогу ззовні. А вони є. Більш того, вони зробили ривок, такий необхідний і нашій країні.

Ми говоримо про деякі країни Південно-Східної Азії. Наприклад, за даними Світового банку, в Японії і Південній Кореї, при високому довгостроковому економічному зростанні, щорічні прямі іноземні інвестиції до 1997 року не перевищували 0,5% від ВВП. Керівництво цих двох країн зробило акцент на внутрішні ресурси. Локальні інвестори вкладали в розвиток власних економік в десятки разів більше своїх зарубіжних колег.

Чи є у нас внутрішні інвестори?

Наша країна також може піти по такому азіатському шляху подолання кредитної залежності. Тим більше, якщо звернути увагу на таку важливу галузь, якою є агропромисловий комплекс. Тут розвиток йде досить бурхливими темпами. За даними Світового банку, після кризи 2008 року (тобто за 10 років) частка сільського господарства повернулася до рівня 2000-го, збільшившись з 7,5% до 17,1% ВВП.

І ці успіхи проектуються в зростаючі інвестиції учасників сектора. Можна проаналізувати дані Міністерства аграрної політики України. Якщо в першому півріччі 2017 року у вітчизняному АПК виконувалося 233 інвестиційні проекти на загальну суму 36,7 млрд грн, то на весну поточного року мова вже йшла про 474 інвестиційні проекти загальною вартістю близько 41,3 млрд грн. У відомстві зазначають, що завершення цих проектів буде означати для країни 16 тисяч (!) нових робочих місць. “Головним джерелом фінансування капітальних інвестицій залишаються власні кошти виробників (74,3%). Вартість інвестпроектів варіюється від 0,1 млн до 9,6 млрд грн”, – звітують в Мінагрополітики.

Не так давно видання “Латифундист” оприлюднило рейтинг найбільших інвестицій в будівництво об’єктів АПК. Згідно ранжиру, тільки в 2018 році “запустилось” п’ять великих проектів загальним обсягом інвестицій в $720 млн. Причому більша частина вказаної суми була забезпечена саме українськими інвесторами. Зокрема, переможець рейтингу агрохолдинг МХП вклав $300 млн у будівництво другої лінії виробництва “Вінницької птахофабрики”. А це, поза сумнівами, створює передумови для підприємства МХП стати найбільшою птахофабрикою світу.

Замість післямови

Підводячи підсумки, можна сміливо констатувати: досвід азіатських держав цілком можна застосувати до наших реалій, адже в країні є внутрішні інвестори, здатні стати основою для вітчизняного “економічного дива” без залучення кредитів міжнародних фінансових інститутів. Причому функціонують ці інвестори в ключовій для економіки галузі – в сільському господарстві, що забезпечує протягом багатьох років впевнений і стабільний ріст обсягів виробництва, валютної виручки від експорту і податкових відрахувань. І це незважаючи на те, що значна частина сегмента знаходиться в “тіні” (за різними оцінками, до 50% всієї галузі).

Державі, зі свого боку, мало б сенс створити умови для того, щоб цей внутрішній інвестор повністю реалізував свій потенціал. Адже, як справедливо зазначають деякі зарубіжні аналітики, якість цих інвестицій досить висока: це не сумнівний фінансовий сектор (не найбільш конкурентоспроможна для України галузь), це не вкладення в інфраструктуру (швидко зношуються фонди). Це створення виробництв в сегменті, де країна може, вміє і хоче заробляти. І якщо вектор буде поставлено правильно, то в довгостроковій перспективі питання про “кредитну голку” може бути зняте з порядку денного саме собою.