Весь 2016 рік після урядової кризи Кабміну Арсенія Яценюка проминув під знаком прогнозів позачергових парламентських виборів. Після виходу з панівної коаліції «Батьківщини», Радикальної партії та «Самопомочі», БПП із «Народним фронтом» вдалося формально зібрати в нову коаліцію 226 депутатів за рахунок мажоритарників. Проте списку парламентарів, які є у складі панівної коаліції, немає досі.

Віталій Кулик: Усі розуміють, що вибори відбудуться наприкінці 2017 року (відео) 

Спираючись на різноманітні рейтинги, позачергових виборів із середини минулого року відкрито вимагали Юлія Тимошенко та Олег Ляшко. В якийсь момент про складення мандатів для розпуску Ради заговорили і представники Опозиційного блоку. Проблема в тому, що в них навіть на трьох лише 84 голоси, а для саморозпуску Ради та запуску процедури позачергових виборів необхідно щонайменше 150 «відставників».

Про імовірність дострокових виборів у Верховну Раду в 2016 році висловилися сотні політологів, експертів і політиків. Politeka з’ясувала, які законні підстави можуть змусити владу піти на цей крок в цьому році.

Чотири відтінки неспроможності

Конституція України передбачає варіанти, за якими можуть бути призначені позачергові парламентські вибори, і всі вони починаються зі слова «неможливість»:

– неможливість сформувати Кабмін протягом 60 днів;

– неможливість сформувати коаліцію протягом одного місяця;

– неможливість розпочати пленарні засідання протягом 30 днів;

– неможливість обрати 1/3 складу Верховної Ради від її конституційного складу (брак 150 депутатів, – ред.).

Перевірку на перші два пункти ВР пройде вже у квітні, коли закінчиться річний мандат недоторканості уряду Володимира Гройсмана. З одного боку, новий прем’єр показує приклад дисциплінованості, коли вчасно подає бюджет та домагається його ухвалення не в новорічну ніч. З іншого боку, нічого яскраво реформаторського Кабмін Гройсмана не пропонує.

Це може відгукнутися прем’єру під час звіту за рік роботи в Раді, як відбулося з Арсенієм Яценюком.

З парламентською більшістю все набагато складніше. Після виходу з коаліції «Європейська Україна» на початку 2016 року одразу трьох фракцій – «Батьківщини», «Самопомочі» та Радикальної партії – у ній формально залишилося лише 223 нардепа від БПП та «Народного фронту». На тлі звинувачень у тому, що насправді коаліції не існує, провладній більшості вдалося переманити до себе кількох мажоритарників. Навесні минулого року спікер Ради Андрій Парубій звітував про 234 депутатів, але списку депутатів, які є у складі нової коаліції, немає і через вісім місяців після цих заяв.

Політолог Ігор Когут вважає, що розгляд звіту уряду Володимира Гройсмана 15 квітня може стати точкою відліку для спроб розпочати процедуру позачергових виборів. Причому головну роль у цьому може відіграти колишній прем’єр-міністр.

«Якщо уряд прозвітує якось неповноцінно чи не відзвітує взагалі, тоді з’являться передумови для перегляду політичної конструкції, – вважає Когут. – Гіпотетично може почати тріщати і коаліція. А зацікавленим у розвалі коаліції може бути лише особисто Арсеній Яценюк».

На думку експерта, рік тому «Народний фронт» зробив паузу і погодився посунути власного прем’єра. Але чим довше ця пауза затягується, тим більше його забувають люди.

«Вони підуть на це, лишень якщо відчують бодай якесь зростання рейтингу, яке поки не намічається. Це єдиний можливий варіант запуску перевиборів», – наголошує Когут.

Зі свого боку політолог Тарас Чорновіл сумнівається в тому, що «Народний фронт» і Блок Петра Порошенка підуть на непрогнозовані за результатами позачергові вибори. Він вбачає єдину можливість розхитати парламент спробами домогтися публікації списків депутатів членів владної коаліції.

Казений розрахунок: головні таємниці держбюджету-2017

«Суто технологічно немає формальної процедури щодо створення коаліції, хто має її утворювати – фракції чи депутати. Про це можна судитися, на цьому можна спекулювати, – пояснює Чорновол. – Чи станеться трагедія, якщо у списку справді опиняться лише 223 депутатів? Звісно, ні. Це звичайна річ для Європи і називається «коаліція меншості», коли до необхідної кількості добирають кілька депутатів-мажоритарників чи позафракційних».

Загалом експерти сходяться в тому, що без форс-мажорних обставин напередодні звіту Гройсмана ані коаліції, ані Кабміну нічого не загрожує. Політичний консультант Олександр Палій пригадує, що за рішенням Конституційного суду від 2010 року для існування панівної коаліції достатньо номінальної кількості голосів у 226 і щонайменше із двох фракцій.

«У Конституції зазначено, що лише президент має право розпустити Раду, якщо місяць не буде уряду і коаліції. Але це право, а не обов’язок, – вважає Палій. – Тому всі ці розмови про позачергові вибори, як то кажуть, розмови на користь бідних. Політикам у принципі треба про щось говорити, а політтехнологи заробляють на таких розмовах гроші. У нинішній Раді дуже багато мажоритарників і витрачати гроші на нову кампанію з невідомими результатами вони не стануть. Подивіться на останні вибори: на них фактично переміг БПП, здобувши більшість місцевих голів. Після цього навіть Ляшко і Тимошенко з розмовами про позачергові вибори вже примовкли, бо все порахували».

Політолог Володимир Фесенко проводить паралелі між Верховною радою, яку було обрано на позачергових виборах 2007 року, з нинішнім складом парламенту, який так само було обрано на дочасних виборах у 2014 році.

«Чіткого юридичного механізму в регламенті в разі наявності чи відсутності коаліції у нас немає, – пояснює експерт. – З цим гралися і в 2007-2008 роках, і зараз. Формально в коаліції мають бути лише фракції. Але нагадаю, що до складу коаліції входять мажоритарщики. Регламент про це нічого не каже. До того ж у Конституції немає положення, що суд визначає наявність чи відсутність коаліції. Парламент 2007 року було обрано на дочасних виборах і очікувалося, що він не протримається і року. Проте він пройшов і кризу 2008 року, і двох прем’єрів, і пропрацював усі 5 років. Зараз мені видається приблизно така сама ситуація».

Референдум?

Ледь не останньою шпаринкою для запуску процедури перевиборів у разі відсутності на це волі на Банковій та на Грушевського залишається референдум. Згідно зі статтею 72 Конституції України для запуску процедури референдуму необхідно 3 млн підписів не менш ніж із 2/3 областей країни та не менш ніж 100 тис. підписів з однієї області.

Час «чорних лебедів»: як складеться доля найскандальніших політиків 2016 року

Але це ще важче, аніж домогтися розвалу коаліції чи голосування за недовіру уряду Гройсмана. Насправді цим намагалися в українській історії скористатися щонайменше двічі.

Володимир Фесенко нагадує, що в 2000 році президент Кучма намагався запустити референдум про довіру парламенту. Тоді цю спробу зупинив Конституційний суд.

«Суд визнав, що питання про довіру обраним на відкритому голосуванні президенту та парламенту не можна розглядати на референдумі, – каже Фесенко. – Спочатку це визнав український Конституційний суд, потім це рішення підтвердила Венеційська комісія. Якщо хтось про це заявлятиме, це значить, що в них просто немає професійних радників із цього приводу».

Тарас Чорновіл зі свого боку нагадує, що після спробу Кучми розпустити Раду через референдум роком пізніше повторила Юлія Тимошенко, яка збирала голоси для висловлювання недовіри вже президенту.

«Напоролася на стіну, але політичні бали якісь заробила», – характеризує спробу тодішньої опозиціонерки експерт.

Політологи сходяться в думці, що почати збирати 3 млн голосів деякі політики може і наважаться, але це буде звичайним хизуванням політичними мускулами без жодних суттєвих наслідків. Річ у тім, що ще президент Віктор Янукович протягнув через Раду закон про референдум, який фактично унеможливлює проведення подібних голосувань без ініціативи влади.

Технологія чи запит суспільства?

Загалом українці увійшли в 2017 рік із дуже строкатими почуттями. З одного боку, згідно з даними останнього опитування соціологічної групи Рейтинг, загальний рівень незадоволення владою в Україні перевищує 55%. Антирейтинг Верховної Ради взагалі сягнув понад 80%.

Проте якщо у травні 2016 року перевиборів Ради прагнули 45% українців, при цьому 41% виступили категорично проти. На думку експертів, із такими цифрами жодна політична сила не почне робити рішучу ставку саме на перевибори.

Тарас Чорновіл стверджує: розмови про позачергові вибори – містифікація, яку запустили два роки тому майже одразу після виборів.

«Я цих політтехнологів знаю особисто, вони мені теж пропонували за гроші взяти участь у цій кампанії, – каже політолог. – Згодом до них приєдналися певні політичні сили, насамперед Юлія Тимошенко, половина Опозиційного блоку, партія Рабіновича тощо. Серед лідерів опозиції, чи то парламентської, чи позапарламентської, немає якісного оновлення. А коли опозиція ще гірша за владу – який сенс їх міняти місцями?»

Ілля Лукаш