Кажуть, що знову накотили бандитські дев’яності.
Схожість є. Але відмінності принципові. І не на користь сьогодення.
Тоді в розбірках із застосуванням зброї брала участь переважно шпана, яка перейшла від мордобою з «пір’ям» до вогнестрілу, що раптом став доступним. При цьому були і професіонали — колишні військові, «конторські», спортсмени з стрілецьких дисциплін, які виконували складні «замовлення». Але таких налічували одиниці.
При всьому при цьому існували певні поняття. Всяких «блаженних», особливо відомих: журналістів, громадських діячів, — убивати у братви вважалося «западло»: простіше купити, і шуму менше. На такі вбивства зважувалися або влада, найчастіше силовики, або відморозки з бізнесу, близькі до влади — у яких були можливості «зам’яти» розслідування.
І тут іще одна істотна відмінність від нинішнього: тоді бандити розслідувань побоювалися.
Серед правоохоронців іще залишалися люди з досвідом та принципами, працювала кримінальна розвідка, система інформаторів, і якщо система всерйоз бралася за розслідування резонансного злочину, то рано чи пізно винних знаходили. За винятком ситуацій, коли всі все знали, але знаходити винних було не можна, як у випадку з вбивством Юрія Щекотихіна або Влада Лістьєва.
Зараз усе з точністю навпаки.
Жертвами зухвалих нападів стають переважно саме ті, хто дратує владу. Очевидне прагнення не лише розправитися з конкретною людиною, а й максимально залякати тих, хто готовий продовжувати її справу.
Напади часто здійснюють колишні військові, які повернулися на мирні території, але не повернулися з війни. Вони вміють поводитися з будь-якою зброєю, а заповідь «Не убий» для них означає не більше, ніж табличка на будмайданчику «Не стій під стрілою».
Тому нинішні вбивці зовсім не бояться розслідувань. У кілери нині наймають або людей із реально зруйнованою психікою, або їм гарантують, що нічого не буде. Тобто навіть якщо і затримають, то потім відпустять на слідстві або в суді, оскільки все схоплено.
І ще дуже важлива відмінність від постсовкових лихих дев’яностих: зараз наше суспільство катастрофічно не вірить правоохоронній системі — оперативникам, прокурорам, суддівським.
Уже було стільки гучних заяв перших осіб і держави, і силовиків про «взяття під персональний контроль», про те, що покарання винних — «справа честі» та іншого пишномовного флуду за відсутності реальних результатів, що нині це сприймається як форма відвертого знущання влади над громадянами.
Поки незрозуміло, чи справді затриманий скоїв вбивство Віталія Олешка «Сармата», але він повністю лягає в шаблон сучасного кілера-відморозка без будь-яких гальм і найменшого страху перед покаранням — переміщався на тій же машині, яку бачили очевидці поблизу вбивства, тобто особливо і не ховався.
Що ж до варварського нападу на Катерину Гандзюк, облиту кислотою, то тут навіть негласний куратор МВС депутат Мустафа Найєм публічно сумнівається, що злочин будуть розслідувати оперативно й об’єктивно.
І таке знецінення людського життя, що девальвувало значно нижче від гривні, плюс повна втрата віри в справедливість, діаметрально протилежні тому, що ми очікували від Революції Гідності.
І це не перекрити жодним безвізом і навіть томосом.
Що ніяк не заважає президенту Порошенку бути ревним вірянином, згідно з Тертулліаном — «Вірую, бо абсурдно». Щоправда, вірить Петро Олексійович не в плоть Христову, а в своє переобрання.
Виборчі штаби, а їх буде кілька, що конкуруватимуть між собою, розігріто, бригади політтехнологів уже поводять алхімічні пошуки чудотворного креативу, здатного трансмутувати нинішню ганебну соціологію ПОПа хоча б у відсоток другого туру. Поки нічого цікавішого, ніж «Тепер я точно знаю, що треба робити в найближчі п’ять років», від Петра Порошенка ми не почули.
За абсурдністю — цілком. А ось в ефективність таких вигадок українці не надто вірять. І слава Богу!
А тепер про досягнення громадянського суспільства.
Пам’ятаєте, в попередньому «Телетайпі» я описував, як українські автори, зневірившись домогтися справедливості та захисту своїх прав від наших чиновників і депутатів, послали їх подалі, створили свою авторську громадську організацію для збору і виплати роялті. І CISAC — найбільше міжнародне об’єднання авторських товариств — взяло нас у свій склад замість державної структури, яка перебувала в складі CISAC іще з «совка».
Тут треба підкреслити, що держструктури з авторських прав залишилися лише в Україні, Білорусі та ще якійсь азіатській республіці.
І українська влада всі роки незалежності обіцяла, що ось-ось, і вона трансформує державне агентство УААСП у громадську організацію, покінчить нарешті з розкраданням коштів авторів – як українських, так і світових.
Терпець у зарубіжних партнерів України урвався.
Не минуло і двох місяців, як наші чиновники з депутатами зрозуміли, що їх підшефну держструктуру УААСП у світі більше не визнають і співпрацювати з нею не стануть. А та авторська, яку в світі визнають, практично вирвалася з-під бюрократичного преса.
Що тут почалося! Свистати всіх нагору — бунт на піратському кораблі! Даєш перевірки, звільнення і залякування! Та Кабмін менше хвилює падіння гривні та невиплата пенсій, ніж факт, що хтось посмів вирватися з-під їхнього задушливого керівництва.
Але то таке: у нас неугодних убивають, а тут лише обмовили та звільнили. Веселіше те, що Кабмін разом із частиною депутатського корпусу планують, як вони самі висловлюються, «наїхати на CISAC і повернути баранів у стійло». Це вони так про українських авторів і свій сміховинний намір повернути історію назад.
Розумієте, ці «реформатори» за нашого потурання увірували у свою вседозволеність!
Вони вважають, що незалежна конфедерація, в яку входять авторські товариства з більш ніж двохсот країн світу, стане виконувати забаганки українських бюрократів, які нічим, окрім неймовірної корупції і кричущої ненадійності, більше не прославилися? Та українські автори, які взяли свою долю в свої руки і реально працюють на славу України, на терезах справедливості легко переважують всю нашу остогидлу владу! Вона піде разом зі своїми підлабузниками, автори — залишаться. Сьогодні або завтра, але так і буде.
По суті, маємо непримиренне протиріччя між «совковим» адміністративним свавіллям і зародженням самоврядування, яке тільки і здатне привести Україну до спільноти цивілізованих держав.
ДепутаткиАле нинішня влада буде чинити опір. Відчайдушно, цинічно, будь-якими засобами. Борючись не стільки за збереження персонально Петра Порошенка, який дістав багатьох, скільки за збереження чинної системи влади, що дозволяє окремим виродкам безкарно збагачуватися коштом усіх нас.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»
