Ще восени заступник голови КМДА Дмитро Давтян повідомив про черговий як ніколи «вчасний» проєкт реконструкції від київської влади: цього разу на черзі Пейзажна алея. Так, там сама, де коти-стоноги, інфернальні хлочики-пісюнці на всі кольори веселки та інші кислотні візії в стилі «Аліси в Дивокраї». Про Алісу сьогодні ще поговоримо, а поки нумо розбиратися, що ж зі славнозвісною Пейзажкою, благоустроєм якої свого часу займався міський скульптор Костянтин Скритуцький, не так і чи можна взагалі допускати до неї хатніх реконструкторів голови КМДА Віталія Кличка, чиї містобудівні інтенції настільки ж невичерпні, наскільки й недолугі.
Наразі, після десяти років експлуатації, Пейзажна алея відверто втомилася. Поміж скульптур годі й шукати бодай одну, яку не коцнули час, погодні умови й постійні дотики зацікавлених відвідувачів. А опинившись на Пейзажці в темну пору доби, недовго й переляк дістати: з купи мозаїчних подушок до тебе простягає руку щось подібне на хрестоматійну почвару з культового жахастика «Дзвінок» - у білій льолі та з довгим брудним волоссям, що закриває обличчя. Лише придивившись, розумієш: перед тобою скульптура чи то ангелика, чи просто щасливої дитини. Ну або нещасливої – за мотузяним волоссям не розрізнити. Наразі скульптура більше нагадує потерча, що в своїх метаннях поміж людським світом і потойбіччям загубило каганчика – в руці лишився тільки загрозливого вигляду шматок дроту. Піди тепер дізнайся, що тримала почвара за авторським задумом. А подушки, на яких потерча свій вік вікує під київськими снігами й дощами – не дивно, що із зачіскою біда, – і з яких уже добряче пообсипалася мозаїка, тільки доповнюють цю безрадісну картину. А на іншому кінці алеї з подушок взагалі просто стримлять арматурини – не витримало потерчатко лихої долі, певно, на рідні болота чкурнуло.
Не краще почувається і нерозлучна четвірка хлопчиків-пісюнців, схожих радше не на свій брюссельський прототип, а на кіношного Халка в різних кольорових рішеннях. Обличчя скульптур нічого не виражають – нагадують чи то радянських ляльок-пупсів, чи то маніяків. А головне питання тут не так до хлопчиків, як до їхнього автора: хто це вирішив, що скульптури, котрі ніби намагаються облюрати відвідувача, що присяде відпочити на лавочці перед ними, дотепні? Утім, хлопчиськам, певно, й самим соромно. Онде від одного з халків успішно відпав струмінь і, ймовірно, те, що його випускало. Лишається тільки сподіватися, що бідосі не боляче.
Що далі крокуєш Пейзажкою, то гіршають справи. Величезна і якась трохи квадратна чорна зміюка, що стала геть жалюгідною, звідколи з неї осипалася мозаїчна луска й набилася до пащі грязюка, обрамлює вхід на дитячий майданчик. На майданчику лежать долі такі самі кутасті крокодил і черепаха, котрі чи то втекли простісінько з відеогри «Майнкрафт», чи то просто бачили деякі тривожні речі в цьому світі. Годі й зрозуміти, що мали на увазі автори майданчика, аж поки не запитаєш про це пошукову систему. Тут можна лише цитувати, намагаючись при цьому не мінитися в лиці: «Скульптурна композиція, що за словами авторів та інвесторів символізує два світи: «тіньової економіки» та «процвітаючої держави». Сполучною ланкою між двома «світами» служить фонтан у формі знака гривні». Автори й спонсори, каже Інтернет, сподівалися, що майданчик навчить дітей рахувати й розумітися на економіці. Що вони там, даруйте, мають рахувати? Скільки квадратиків мозаїки відпало від тривожних плазунів і скільки грошей можна відмити на будівництві й потому реконструкції отакого відвертого несмаку в центрі столиці?
Коти-стоноги, що роззявляють зубаті пащі назустріч відвідувачам, якось ніколи симпатягами не були – так само, як і їхні побратими лавочки-кролики і пташки. Таке собі задоволення лізти в пащу чудовиська, а коли з чудовиська осипалася мозаїка, то й поготів. Скалічених тварюк де-не-де підмазано цементним розчином, щоб зачекали розпадатися на атоми, проте не можна сказати, що їм сильно помоглося. В одного з котів у прямому сенсі порвана паща – з негарної тріщини стирчать котячі будівельні нутрощі.
Не краще тримаються й фонтани: половини зебр, що обійнялися й заплющили очі, певно, в смертельному жаху перед навколишнім інфернальним зоопарком (чому зебри? чому такі маленькі й розполовинені? Навряд ми можемо це зрозуміти людською логікою), та фантасмагорійний слон із по-габсбурзьки неправильним прикусом і нездоровим поглядом, на спині в якого їдуть фігурки дівчинки та її улюбленців-тваринок.
Найкраще в ситуації із загальним стилем зорієнтувався бронзовий песик – задер над усім цим мистецтвом задню лапку. Про надмірну увагу авторів проєкту Пейзажної алеї до справляння малої природної потреби нехай краще говорять фройдисти.
А далі на ще одному майданчику нарешті зустрічаємо й славнозвісну Алісу з Дивокраю, що про неї вже згадано вище. Дівчина, скуштувавши чергового магічного їдла, саме стала велеткою й сидить із божевільним обличчям, зизим поглядом та напіврозтуленим ротом – спасибі, хоч слина з кутика не тече. Уважний глядач легко зробить висновок, що дикий цирк із котами довкола – Алісине наркотичне видиво. Перш ніж ви звинуватите мене в перекручуванні й мірянні всіх по собі, наведу цікавий факт: за мотивами історії Аліси ще у 2000 році було створено гру «American McGee’s Alice». Там божевільна Аліса блукає своєю нездоровою підсвідомістю і вбиває монстрів кухонним ножем. І чого у грі повно – так це алюзій на наркотики, а одна з ранніх версій сюжету так і взагалі ґрунтувалася на історії рейверки, котра отримала передоз і протягом гри намагається вибратися зі схожого на жахіття наркотріпу. Будьмо відверті, після такого екскурсу щодо Дивокраю дівчина, котра в неадекватному стані сидить на землі з розсунутими ногами й у сукні, яка вже фривольно сповзла їй із пліч, вже не здається милою казковою персонажкою. Можна скільки завгодно відкараскуватися від наркотичних мотивів на Пейзажній алеї, але правда в тому, що культура – цілісне явище, і не можна взяти за основу, скажімо, оригінальну книжкову Алісу й викреслити інтерпретації інших митців, гейм-дизайнера Американа МакГі зокрема. Митець має враховувати загальний культурницький контекст, тим паче коли створює не цукорницю собі на кухню, а зону відпочинку в серці Києва. А інакше маємо непрофесіоналізм і невміння працювати зі світовими культурними надбаннями.
Я візьму на себе сміливість говорити про непрофесійність усіх причетних до проєктування Пейзажної алеї. Створення урбаністичних зон для розваг і відпочинку – царина архітектури. А один із засадничих принципів архітектури сформулював ще в добу Стародавнього Риму архітектор Вітрувій. Ідеться про триєдність міцності, доцільності й краси. Якщо проєкту бракує бодай однієї якості, він не буде належно виконувати своєї функції. І вже ж точно не має бути зреалізований у центрі української столиці, на території Старого міста.
Пейзажна алея – справді вдатний архітектурний проєкт. От тільки, на жаль, він видатний тим, що його творці примудрилися дати маху по всіх фронтах засадничої триєдності. Про красу ми щойно мали ґрунтовну розмову, тепер дві слові про доцільність. Спинімося на мить, час поставити собі питання: чи доцільно в Старому місті, де поряд фундамент Десятинної церкви та розстилаються історичні місцевості столиці, як от Андріївський узвіз, урочище Гончарі-Кожум’яки, територія зритих свого часу оборонних валів Києва, робити світ мозаїчного наркотріпу за сюжетом англійської книги, котру тільки лінивий під себе ще не переосмислив? Маємо безліч місцевих легенд та захопливих історичних фактів про це місце. Маємо талановитих українських митців та архітекторів, готових працювати саме з мотивами української культури, обходячи наркотичні візії десятою дорогою. Але ж ні, київська влада з’їла цілий розум, і тепер маємо іллогічний покоцаний Дивокрай, де вся українськість вмістилася в одненьку лавочку, прикриту коцом із бетону й мозаїки!
І, нарешті, міцність. Як узагалі можна було додуматися робити таку кількість об’єктів із мозаїки там, де заплановано дитячі майданчики й фотозону? Відвідувачі сідають на лавочки, торкаються скульптур – і це нормально для такого міського простору! – тож мозаїка осипається значно швидше, ніж могла б. Діти бавляться на мозаїчних майданчиках. Навіть не так важливо, що дитячі розваги також не сприяють довговічності об’єктів – важливо, що мозаїка має гострі краї, на таких майданчиках дітям в рази простіше травмуватися, там небезпечно! Мотузяні зачіски потерчат-ангеликів точно не підходять для урбаністичного простору без накриття. Що собі планували ті, хто ухвалив таку ідею, – після кожного дощу мити скульптурам голови й робити укладки? Отже, для Пейзажки обрали абсолютно невідповідні матеріали. Недурно скульптури осипалися, як деревцята восени.
Можемо зробити висновок: влада довірила роботу з проєктування і створення об’єкту міської інфраструктури в центрі Києва особам, котрі настільки непрофесійні, що їм невідомі базові принципи архітектури. Хочеться вигукнути, що це жахливо й ганебно, проте це ми ще не підрахували, скільки такий несмак коштував на момент створення Пейзажної алеї і скільки коштуватиме місту тепер, коли недолугий наркозоопарк запросив нової дози – дози бюджетних коштів.
Як зазначено у відкритих джерелах, у 2009 році створення Пейзажки на пустирі з нуля обійшлося в мільйон гривень. На той час курс долара до гривні складав приблизно 7 гривень 50 копійок. Тепер КМДА планує виділити на реконструкцію вже існуючого об’єкту 136 мільйонів гривень. До речі, зовсім нещодавно називали суму в 40 мільйонів, тож і це ще може бути не крайня межа. Беручи до уваги нинішній курс, орієнтовно 26 гривень, маємо:
1 мільйон гривень у 2009 році – приблизно 135 тисяч доларів
136 мільйонів гривень у 2020 році – понад 5 мільйонів доларів
П’ять мільйонів. Майже в 36 разів київська влада під керівництвом Віталія Кличка планує перевищити початкову вартість об’єкту. Маю підозру, що особливо любовно вони збиратимуть із мозаїчних квадратиків пам’ятник тіньовій економіці.
«Даруйте! - скаже нам перший-ліпший чиновник КМДА. - Та то ж було до нас, до мерської каденції Віталія Володимировича, навіть до Революції Гідності! Ми не ми, наркотичний цирк із котами на Пейзажці теж не наш. Ми вигадали чергове покращення, ми обіцяємо новий сквер, художнє освітлення, оглядові майданчики, велопарковки та навіть манекени для бойових мистецтв. Чому ви такі критичні?»
І справді, чому? Мабуть, тому що видатний мер, спортсмен, власник стрип-клубу, голова КМДА, реформатор, реконструктор, будівельник, у завтрашній день глядач і на дуду грець Віталій Володимирович Кличко вже багато разів довів свою неспроможність ухвалювати проєкти для урбаністичного простору та реконструювати те, що вже зробили до нього. Далеко від Пейзажної алеї ходити не треба – сходи, що ведуть від неї на Гончарі-Кожум’яки будуть чудовим прикладом невміння Кличка та його хатніх реконструкторів на коротких повідках мислити системно й масштабно. Сходи круті й довгі, але – от лихо! – не мають пандуса чи будь-якого іншого обладнання для того, щоб зробити прогулянку там доступною людям із обмеженими можливостями. Це та сама інклюзивність, яку Кличко проголошує банерами на парканах Київського зоопарку, що наразі перебуває на реконструкції вартістю в сотні мільйонів гривень у час епідемії COVID-19, коли навіть на справні апарати ШВЛ довелося збирати з миру по нитці. Пандуса біля входу в Зоопарк, до речі, не помічено. Зате є кислотний жираф без первинних статевих ознак – любить київська влада естетику наркотріпів. Отже, сходами маломобільній людині самотужки від Пейзажки не спуститися, а навіть якщо й допоможуть небайдужі люди, то похила брукована дорога, що починається далі, навіть здатну вільно рухатися людину змушує постійно пильнувати, щоб не переламати ноги. А в ухваленому проєкті реконструкції Пейзажної алеї ні слова про інклюзивний дизайн. Зате манекени для бойових мистецтв у кількості двох штук під’їдуть.
Звідки критика? Може, справа в тому, що обіцяних КМДА оглядових майданчиків і художнього освітлення якось і не хочеться після того, як подібне вже облаштували на Алеї художників. Оглядові майданчики здалеку мило світяться, проте спокійно посидіти там увечері не вийде. Яскраві лампи, сховані під перилами майданчиків, опиняються просто на рівні очей людини, щойно вона сідає на лавочку. Яскраве біле світло аж виїдає очі. Хочеш посидіти і послухати, як липа шелестить, або клен, або дуб? Дзуськи, вдома сиди, киянине чи гостю столиці, он як погрозливо закасує рукав Віталій Володимирович на лайтбоксі – годі, каже, шастать.
Чому ж ми критикуємо Віталія Володимировича, котрий урочисто відкрив на День Києва селфі-міст за 200 мільйонів, не введений в експлуатацію (отже – небезпечний будмайданчик, де не можна вільно гуляти) і такий якісний та міцний, що почав руйнуватися вже наступного дня після відкриття? На цьому фоні губиться діамантова школа, що коштувала бюджету понад 500 тисяч гривень, хоча має всього 36 класів. Якось, знаєте, після цього не голодні до реконструкцій та покращень, спасибі, наїлися.
Варто зазначити, що з тим, аби переглянути й оцінити новаторський проєкт реконструкції, вже виникли проблеми. Так, в березні 2020 року позафракційний депутат Київради Олександр Пабат заявив, що Департамент транспортної інфраструктури КМДА відмовив йому в наданні проєктних планів на реконструкцію Пейзажної алеї. У департаменті обґрунтували це відсутністю технічної можливості, а саме – відсутністю сканера. Ну звісно, де взяти сканера, всі мільйони розпиляно на проєктах завищеної вартості.
Саме час для висновків, але їх лишу на розсуд читачів. Звісно, Пейзажна алея, створена аматорами в стилі наркотичних візій, потребує реконструкції, а можливо, що й повної переробки – більш продуманої з технічного боку та більш української з боку естетики. Але якщо ми хочемо саме такий урбаністичний простір для відпочинку та розваг, саме час замислитися, що не можна підпускати до нього Віталія Кличка заразом із усім його оточенням.
Сергій Бригадир, активіст
