Бачила нарікання за неувагу до Ходи нескорених. Чи бодай меншу увагу, ніж до офіційного параду. Але це неправда, практично всі ЗМІ подали репортажі про нього, як продовження урочистостей.
Я ж не відділяю одне від першого. Коли у колоні йдуть люди з бойовими шрамами, а за ними вільно йдуть родичі їх побратимів із портретами в чорних рамках – це одна нероздільна історія про втрати і ножі в серце.
Хода нескорених замислювалась як неполітична акція. Там були лиш прапори України і квіти. Там було особисте горе людське. Коли син ніс портрет вбитого батька. Коли старі батьки хлопців із ІЛ-76 розказували історії своїх синів. Коли мати вдягала синій кашкет і прапор на плечі…
Люди настільки переповнені болю, емоцій, що їм хотілося поділитися із цим публічно, донести до найчерствішого серця про всю серйозність ситуації.
То є велика відвага, отак зібратися і поділитися власним болем.
”Два тіла терористів нам вдалося обміняти на 22 тіла і п’ять фрагментів кіборгів”Зазвичай, такі матері замикаються в собі, з’їдають себе ізсередини. Я знаю одну маму, яка після загибелі сина нічого не просить у місцевої влади, у мерії, натомість уже нав’язала шкарпеток на піврайону – отак вона сублімує мамські переживання на всіх своїх сусідів, знайомих і випадкових людей, які знають її з місцевих газет як ту саму матір Героя.
Ту ходу дивились українці за кордоном. Тут мені із Чехії друзі написали, що дивились і плакали. А потім гидували сусідством із росіянами в ресторані. Посварились. І обоє раптово скучили за Одесою.
Плакати не соромно, соромно, коли все пофіг.
