Вольові успіхи наших паралімпійців та пачки світлин спортсменів без кінцівок та з іншими вадами підняли нещодавні спогади про нашого бійця, що внаслідок необережності одного ідіота залишився без кісті.
Постраждалого звати Іван – учитель, що викладав історію в одному з навчальних закладів Кропивницького, а в батальйоні став начальником складу ракетно-артилерійського озброєння. Спокійнішого і доброзичливішого військовослужбовця годі було знайти в усьому батальйоні. Його не так поважали, як любили за безконфліктність і безвідмовну готовність потеревенити на будь-яку тему.
Це сталось у базовому таборі восени минулого року. Ваня піднімався з першого поверху і нарвався на молодого п’яного інженера, що жонглював гранатою Ф-1. Іван охренів з такого видовища і попросив віддати її – інженер і віддав, але без чеки. Ваня спробував викинути її у вузеньке вікно, заклеєне плівкою – і не встиг. У двох метрах від місця вибуху, за стіною, я саме скидав бронежилет після наряду. І коли вибіг у коридор – на місці вже був Володимирович й кілька бійців роти.
У калюжі крові Ваню перев’язали благенькими есмархами й відправили на 66-й госпіталь. Однієї кісті не було взагалі, від пальців лівої руки лишились клапті шкіри. Пізніше ми дізнались про численні осколки в ногах та внутрішніх органах. Дебіл-інженер теж зловив кілька: доки Ваня кричав і намагався викинути Ф-1, він чкурнув нагору й зловив шмат заліза в п’яту точку.
Вані чудом врятували майже всі пальці лівої руки. “На пам’ять” про інцидент базовий табір досі зустрічає посіченими стінами між поверхами.
Лікувався він майже рік. Десь місяць тому повідомив, що приїде у батальйон за документами разом із дружиною. Я трохи боявся їхнього приїзду – боявся побачити зламану каліцтвом людину і жінку, змучену тягарем догляду за неповноцінним чоловіком.
Як же я помилявся! Так, Ваня був без кисті, але дивовижно жорстоко й вміло розігрував нас, подаючи праву руку й сміючись із реакції старих знайомих, що губились і не знали, як до нього підступитись.
Вони з дружиною так мило підколювали один-одного, що почасти ми не знали, як реагувати на їхні жарти. Доки обоє не починали сміятись. Стало очевидно, якщо у них були проблеми – то вони давно позаду. Ваня просто сяяв і не міг наговоритись – ледве вдалось спетляти від нього поспати.
Наступного дня вивезли їх на автовокзал. І вже з вікна машини я любувався картинкою, як вони, обнявшись, поволі чимчикували до кас.
Цей кадр я пам’ятатиму ще дуже довго.
