Reuters днями показав десятки новеньких російських танків у наших кордонів. Обстріляли Авдіївку.
Димон спокійно катався на лижах.
Русопозіція зробила селфі в автозаку.
Білі плями у «справі Вороненкова»Наші далі розкатали губу, що є, мовляв, адекватні росіяни, які хочуть дружити. Звичайно, хочуть дружити. Але з Україною-буфером і Кримомнашим. І все, що потрібно пам’ятати українським романтикам – в нинішньому стані нашій країні важко протистояти Росії з її основними векторами «Україну відпустити не можна», «всі бандерівці», «хунта в Києві нелегальна».
Протести проти Дімона, який спокійно катається на лижах, не несуть особливого смислового навантаження. А танки біля кордонів і загострення на фронті – прямо впливають на українську історію тут і зараз. Історія і так довго терпіла українських халявщиків, тепер ми змушені вчитися в екстремальних умовах і робити все заради власного виживання: жертвувати, поступатися, хитрувати, економити, створювати з нуля армію, видавлювати бюрократію і нехлюйство чіткою логістикою.
Змінити ситуацію в Росії, всупереч надіям місцевих романтиків, можуть не фейкові мітинги проти третьосортної підсадної качки – Дімона. А, наприклад, повстання у Владивостоці, Татарстані, на Кавказі з вимогою автономії/незалежності або «ми не будемо більше годувати ледарів Кремля». Це дійсно могло б послабити ворога і побічно допомогти нам. Але такого не спостерігається в доступному для огляду майбутньому.
Могли б розгойдати човен мітинги конкретно проти Путіна (диктатура, корупція – причин море) і військового вторгнення в сусідні країни. Демонстрація проти утримання за бюджетні гроші неприбуткового Криму. Бунти в російській армії проти відправки молоденьких солдатів/дітей на Донбас, в Сирію. Але це з ряду фантастики.
З ряду фантазій також – мітинги проти Оркостана, скажімо, в Криму і в ОРДЛО. Але ситуація така, що активне проукраїнське населення звідти виїхало. А овочі, що залишилися, згодні жити з «визволителями», терпіти статус дупи світу і взагалі звикати, бо немає сенсу боротися.
Протести ж проти Діми на лижах – скоріше спосіб показати росіянам, які сумніваються, та західному світу, що є там і опозиція, і демократія, і протестні рухи. Щоб диктатура Путіна виглядала м’якшою і більш людянішою.
Окремо. Дратують сльози українських інфантилів за дітьми в автозаках. Треба хоча б зрідка відкривати серії статей «Загиблі/такий-то місяць» на Цензорі. Там є безліч заміток про загиблих 1994-1997 років народження. Чим це не діти? І чому ці юнаки, у яких не зійшла з облич дитяча припухлість і не торкнулися куточків очей перші зморшки, змушені вмирати, оскільки сусіди вважають нас «країною 404».
Діти різні бувають. Дехто, напевно, пам’ятає історію Сергія Табали «Півночі». Наймолодшого кіборга, хлопчини, який в 17 років бився з «беркутом» на Майдані, вибивав перемогу, якою так люблять козиряти бревненосці різних мастей. У 18 юнак користувався авторитетом серед товаришів по службі батальйону ПС. Коли його несли в закритій труні по Соборній – сотні червоно-чорних прапорів майоріли на сірих, індиферентних вулицях мого рідного міста. Так, він був дитиною. Він не робив селфі в автозаку. Він діяв, поки багато тих, хто примазався зараз, пили пиво в барі подалі або перекидалися на курортах. Ось і вся різниця між дітьми.
Марина Данилюк, журналіст
