А мій народ вас полюбив учора,
Що буде завтра, я вам не скажу!
Д.Павличко
Минуло 32 роки, коли Україна стала незалежною країною. Український народ був упевнений, що тепер житиме у вільній демократичній країні, розквітне економіка, освіта, наука, культура. Але що ми бачимо сьогодні? Український народ став вільним у своєму рабстві. А ідею соціальної справедливості закопали у пісок, а на її місці розквітла бідність, корупція, обман, страх, горе та смерть.
Виходить, що український народ проспав подарований долею час. Сподівалися на наших президентів, а кожен із них думав лише про себе, власну вигоду. Кожен із них став дуже, дуже багатим. А на те, що народ живе у бідності, страху та ще й оплачує непосильні комунальні тарифи, влада заплющує очі і мовчить. Ми втратили саму суть та бажання вільно жити. Нами керують «карлики думки», «сліпі поводирі».
За чий гріх надіслано таке випробування, такий гніток, страх, смерть, таке полум'я печалі в ці роки, що спекають, правління країною зеленої команди. І поки вони при владі джерело корупції, брехні, хаосу, фарисейства наростатимуть і зберігатимуться.
У наших керівників немає історичної пам'яті, тому що вони починають щодня з чистого аркуша і тому приречені на те, щоб постійно повторювати ті самі помилки.
Чекаючи швидких результатів поліпшення життя, закінчення війни, миру, які відсутність викликає у людей почуття незадоволеності і роздратування. Проте люди вірять, рано чи пізно все зміниться, для цього потрібно, щоб країною керували зрілі особистості, з критичним мисленням, а це ціла наука – філософія, історія, математика тощо. У країні рівень довіри до президента, депутатів, офісу президента дуже низький. Адже суспільство без довіри до інститутів державної влади не може існувати. Влада має вирішувати реальні проблеми, проте постійно відволікається на якісь шоу замість того, щоб консолідувати суспільство. З гіркої чаші український народ сьорбнув достатньо. Наш світ – кожне місто, село, вулиця, кожен будинок наскрізь наповнений страхом, гіркотою. «Слуги» втрачають владу, зневажають і на них треба поставити тут же хрест.
Встаньте! Не мучте! Ідіть! Досить брехати!
Боже, скільки горя, страху несете Ви людям?
Що жде тебе, народе?
Куди тобі брести?
Л.Костенко
Журналіст Павло Іллюша
