День перемоги завжди був наріжним каменем радянської, потім російської пропаганди. Він для цього і був затверджений Брежнєвим в 1965 році, тоді ж і відбувся перший післявоєнний парад. На той час уже померли від ран багато фронтовиків, каліки були виловлені і поміщені в закриті будинки інвалідів, а скільки “неблагонадійних” – колишніх радянських військовополонених – згинуло в ГУЛАГу – не злічити…
З кожним черговим святкуванням справжніх ветеранів залишалося все менше, зате їм на зміну прийшли спритні тиловики, заградотрядівці, і легіони нових дітей лейтенанта Шмідта, які навіть за віком ніяк не могли потрапити на війну, але легко займали місця для почесних гостей…
Герої завжди були тільки сировиною для радянської пропаганди.
Святковий набір – пляшка горілки, палка ковбаси і вітальна листівка – демонстрував справжнє ставлення до ветеранів. У путінській Росії пішли далі, і перетворили наріжний камінь радянської пропаганди в основний елемент пострадянської ідеології, сенс якої елементарно простий – “зате ми перемогли!” Неважливо якою ціною, кого, і за що. І чому переможці живуть гірше переможених.
Коли приходить «русскій мір»В Україні російське ідеологічне победобесіе розділяє суспільство сильніше, ніж близькі вже президентські вибори. Незграбна і невиразна офіційна контрпропаганда досі не запропонувала нічого кращого, крім заборони радянської і колорадської символіки. Історична правда мало кого цікавить, коли є телевізор і канал “Інтер”. А примирення воїнів Червоної армії та УПА вже, ймовірно, відбудеться в кращому світі, коли помруть останні учасники тієї війни…
Ми програємо ідеологічну сутичку з ворогом. Нам просто нічого запропонувати натомість радянських маркерів. Але ж можна і потрібно було вже давно встановити День пам’яті загиблих на нашій війні. Наприклад, 29 серпня. Але ж наші герої для нашої влади такий же видатковий матеріал, як фронтовики Другої світової – для радянської. І може бути, через двадцять років вони такий день встановлять – коли вже не треба буде боятися ветеранів.
Юрій Касьянов, волонтер
