– Минув рік відтоді, як Дональд Трамп став президентом США.

– Рік тому весь світ дізнався результати голосування.

– І дуже здивувався.

– Здивування було. В принципі, в глибині душі, весь світ готувався до того, що Гілларі Клінтон стане наступним президентом Америки.

– 52% на 48%.

– До цього була низка різних соцопитувань. Майже всі вони виразно показували, що Клінтон із відривом 3-5% від Трампа переможе. Але вийшло зовсім інакше.

– Багато хто очікував, що максимум півроку – і буде імпічмент, що Трамп не зможе впоратися з Республіканською партією, яка теж не дуже розраховувала на його перемогу. Цього не сталося.

– Я не сказав би, що вона не розраховувала. Це ж був їхній кандидат. Вони його підтримували. Для республіканців свій президент, навіть якщо це Трамп, значно краще, ніж президент-демократ. Інша річ, що у Республіканської партії було основне питання, наскільки Трамп буде керованим, наскільки з ним можна буде входити в конструктивний діалог. Тут, звісно, вийшов компромісний варіант. У багатьох моментах його просто заганяють у потрібне русло і не дають робити якихось зайвих рухів.

– Наприклад, бюджет на стіну між Мексикою та США.

– Так. І все, що стосується його суто популістських заяв.

Із другого боку, бачимо, що для Трампа президентство – це новий досвід, в якому він почувається не зовсім комфортно. Його найближче оточення – це, по суті, сім’я: донька Іванка та зять Джаред Кушнер. На них він зараз і покладається.

«План Маршалла» для України: хто і чому не дасть грошей

Інша річ, що є ще одна ситуація – так званий генеральський корпус, куди входять Джеймс Меттіс, Рекс Тіллерсон. Останній потихеньку теж починає набирати вагу і мати дедалі більший тиск на Трампа.

Трамп експресивний. Він людина, якій подобається епатувати. Але коли цей епатаж, усі ці прекрасні його рукостискання закінчуються, починається робота.

– Коли Трамп був у Південній Кореї, всі трохи з острахом чекали від нього таких заяв, як: «Ми відповімо. Зараз ущент рознесемо Північну Корею». В результаті він говорив дуже дипломатично. Усі зітхнули з полегшенням. Навіть американські журналісти, які завжди були щодо нього критично налаштовані, вважають, що він став «більш виваженим». Як вважаєте, Трамп сам розуміє, що не треба з цим гратися, чи це вплив оточення, про яке ви говорили?

– Він звикається з новою роллю. Умовно кажучи, ви працювали лікарем, а стали політиком. Це ж зовсім інша система світовідчуття і світосприйняття. Спочатку вам хотітиметься поводитися точно так само, як і до цього. Потім ви почнете адаптуватися, і вийде ось такий особистісний мікс, з одного боку, і мікс як держдіяча – з другого.

Трамп дуже честолюбний. Йому хочеться не просто бути президентом Америки, а стати великим президентом Америки. Заради досягнення цієї мети він і надалі змінюватиметься.

– Чи не розгубить він свій електорат? Адже люди голосували за нього, бо втомилися від класичних політиків, які були до цього – як республіканців, так і демократів. Бачили, що він не такий.

– Він цю нетиповість виявляє дозовано. Свій імідж може підтримувати за допомогою самого лише Твіттера. У США – це соцмережа номер один. Тому Трампа активно читають. Не кажучи про вкидання, які спеціально роблять. Для свого електорату він залишається дивакуватим хлопцем, який дозволяє собі витівки, яскраві цитати. Але на міжнародній арені, на рівні переговорів усередині країни, на рівні Сенату він уже поводиться по-іншому.

– В Україні переважно очікували, що переможе Клінтон. Тому відразу після перемоги Трампа були панічні настрої, адже були заяви, що він налаштований на взаємодію з Росією. Пам’ятаємо, як у РФ святкували його перемогу. Минув рік. Можна сказати, що Україна за цей час отримала навіть більше підтримки від США, ніж за президентства Барака Обами.

Обама – демократ. Він прихильник більш плавної політики. Якщо б у 2014 році влада була зосереджена в руках республіканців, відповідь Росії з боку Штатів була би більш жорсткою.

Зараз, з одного боку, люди у Вашингтоні незадоволені перебігом реформ в Україні, а з другого – республіканці обрали цю лінію підтримки, і будуть гнути її до кінця.

Андрій Єременко про найгірші та найкращі реформи, помилки влади і страх змін

Україна для США з 2014 року стала своєрідним форпостом. Це не зовсім коректна паралель, але зараз ми для Штатів, як Куба свого часу була для СРСР. Штати розуміли, що під боком у них є союзник країни, з якою вони перебувають у конфлікті. Але з Україною ситуація значно більш багатошарова і серйозна.

США й надалі нас підтримуватимуть. Інший момент – вони вимагатимуть, щоб ми мінялися.

– Пол Манафорт перебуває під домашнім арештом. Він має давати свідчення з приводу передвиборчої кампанії в США. Знаємо, що він працював і в Україні – з Віктором Януковичем. Відповідно, може давати свідчення не лише з приводу Януковича, а й щодо інших українських політиків. Які можуть бути політичні зміни в Україні, якщо Манафорт заговорить?

– Американці знають значно більше, ніж пересічні українці, про те, що у нас відбувається в країні.

Річ у тім, що є об’єктивне невдоволення Америки темпом реформ, які відбуваються в Україні. Є невдоволення рівнем корупції і багатьма внутрішньополітичними ситуаціями. Але, свого часу, багато наших політиків їздили на «кастинги» в Білий дім. Із ними спілкувалися на предмет того, що, можливо, хтось із них стане новим лідером України, його Штати будуть підтримувати. Провівши ці «кастинги», американці людину-месію, яка прийде і змінить ситуацію в Україні, не знайшли.

Зараз розповідають, що Юлія Тимошенко активно лобіює свої інтереси в США. Через лобістів у Америці розповідає, що вона – прекрасна альтернатива. Але американці, знаючи про її доволі тісні свого часу контакти з Росією, побоюються, що вона може десь домовитися в обхід.

Тобто США нас постійно моніторять. Якщо з’являться якісь політичні проекти, яким довірятимуть – підтримають. Показовий приклад – Міхеїл Саакашвілі, якого Америка доволі серйозно підтримує. США цікавлять нові проекти. Люди, які мислять не за совковими мірками, які не заточені під чинну систему, а хочуть працювати по-європейськи, по-американськи. До них вони і придивляються.

Східний фронт Росії: чому Євразійський союз тріщить по швах

– Хочу перейти до Росії. Там усі стежать, як пройдуть вибори. Звісно, складно уявити, що переможе не Володимир Путін, але є і цікаві кандидати, наприклад Ксенія Собчак.

Це тло. Зараз основна інтрига виборів у Росії не в тому, хто переможе, а в тому, як переможе. Одна з проблем Путіна на цих виборах полягає в тому, що він уже набрид росіянам.

– Але у нього менше ніж 80% підтримки не буває.

Суть не в 80% підтримки. Річ у тім, що люди не розуміють, навіщо взагалі йти на виборчу дільницю.

Усі кажуть, що явка буде дуже низькою. Путіну важливо показати своїй тусовці, та й собі, що за нього більше ніж половина Росії. Якщо ж він набере 70% або навіть 80% голосів при явці 30%, то не буде відчуття «я – цар всієї Русі». Тому й створюють усі ці моменти. Найімовірніше, він піде як самовисуванець. Розповідатиме якісь цікаві штуки, як він змінить усе, бо «Єдина Росія» вже в печінках сидить у росіян. Вона вже як ЦК КПРС.

Тобто для Путіна важливо забезпечити високу явку та набрати хоча б 70% голосів. Показати, що більшість громадян країни прийшли і проголосували за нього. Це зараз надзавдання. Усі інші: Собчак, Навальний, Зюганов, Жириновський – це просто тло.

Путіну важливо продемонструвати свою безпрецедентну підтримку, бо через 6 років будуть нові вибори, він про них уже думає. Продумує, доведеться йому поступатися цим місцем чи щось вигадувати, щоб залишитися на третій термін – зміна законодавства, коронація, що завгодно. Для нього це важливо. Зараз спостерігатимемо, як розвиватиметься цей сценарій, і за підсумками зрозуміємо його подальші дії. Зокрема й щодо України. Наскільки він або стане жорсткішим, і будуть ескалації конфлікту на Донбасі, спонсоровані Москвою акції, або починатиме грати в миротворця. Але це вже буде навесні.