Якось у грудні знайомі пригостили його яблуками. Вони зберігали їх у льоху, щотижня піднімали порцію. Причому вибирали підгнилі, щоб зовсім не пропали: гнилизну вирізали, решту вживали і раділи життю.
Больові точки: у нас війна чи «одинарод»?І мій товариш питає: «Хіба не простіше пропустити один цикл? Викинути у смітник усі зіпсовані фрукти і потім їсти лише хороші? Бо яблука псуються поряд із гниллям?»
Ідея виявилася настільки революційною, що господарі зрозуміли не відразу. А коли зрозуміли, навіть образилися: як так — узяти й позбутися гнилі? Туди скільки праці вкладено, воно рідне майже…
Мораль уже прозвучала, тепер сама історія.
Україна створена комуністами, які перефарбувалися. «Група 239», Леонід Кравчук та інші КПРСні партфункціонери та «червоні директори». На початку дев’яностих вони, бажаючи за будь-яку ціну зберегти владу, зважились і на незалежність, і на жовто-блакитний стяг, і на тризуб, і на історичний гімн.
І ми були приречені майже чверть століття мати серед розбудовників демократичної України донецького фарисея Петра Симоненка і ко, які люто молилися серпомолоткастій соціальній справедливості, а під шумок ударно, по-стахановськи косили бакси, займаючись банками, офшорами, трастами та іншою суто капіталістичною наживою.
За командою московського обкому ці виродки щосили тягли Україну в союзну державу з Росією і стримували навіть розмови про Євросоюз, НАТО та інші сьогодні цілком реальні речі. Їм хоч кров із носа потрібен був другий державний, російські телеканали та інші клейма, якими в імперіях мітять волелюбного раба, що намагався втекти.
Заборона КПУ стала однією з небагатьох перемог Революції гідності. І що, Україна впала без цих рудиментів, успадкованих від «совка»?
Нічого подібного! Лише гнилої політичної риторики стало менше. І лиснючих морд, що ледве витягують свої відгодовані тушки з броньованих «Мерсів», щоб укотре проголосити з трибуни ВР останній смертний бій за права знедолених.
А якщо цих «колишніх» безсторонньо й однозначно прибрали б іще чверть століття тому, як далеко ми просунулися б на шляху до цивілізації?
Питання: а чим відрізняються від комуністів, які мімікрували, нинішні колишні регіонали? Ці так само націлені на збагачення, моляться на Кремль, виголошують із трибун лицемірні нісенітниці та за бабло й інші преференції охоче співпрацюють із владою. Навіть електорат у них із комуністами спільний — проросійсько-пенсіонерський, який ведеться на продуктові набори та інші подачки.
Але ж комуністи і регіонали — лише публічна вершина кормової політичної піраміди. Значно важливіший чиновно-бюрократичний апарат.
Він теж дістався нам від «совкових» часів. А «совку» — з царських. З усіма своїми вивертами і хитрими традиціями, що сприяють виживанню в лабіринтах влади. Так цей гнус іще й молодь вчить, наставляє, так би мовити.
Замість ілюстрації наведу чиновницьку «мудрість» про три… ні, не конверта — про конверти всі знають, а про три нагадування.
Отримавши термінове завдання від начальства, тертий бюрократ не виконуватиме його. Бо начальство може передумати, забути, дати ще більш термінове завдання тощо. Тому документ із завданням слід відкласти в дальній ящик робочого столу.
Якщо начальство поцікавиться виконанням завдання, то треба вигадати гарну відмазку, а документ перекласти в ближній ящик. Але все одно за нього поки не братися.
І лише після третього гучного нагадування наш чиновник приступає до виконання завдання. Лише приступає!
Спроектуймо ситуацію на, наприклад, відбивання кібератак. РНБОУ і СБУ розробили, може, неідеальні, але дієві заходи забезпечення кібербезпеки, розіслали їх по міністерствах і відомствах. Але в більшості з них тупо чекають третього нагадування, тобто третьої кібератаки!
У медицині третій інсульт переважно виявляється й останнім. А в економіці як? Завдяки недобросовісним виконавцям ризикуємо про це дізнатися в ролі потерпілих.
Зрозуміло, не можна все і всіх мазати одним гуталіном. Були в радянському управлінському апараті професіоналізм і розуміння проблеми, якою займаєшся. Але це винятки, які система успішно чавила.
Анатолій Матвієнко: Світ може обійтися без нас, і це підстава бути до нас байдужимиУ цьому сенсі показова доля Загальнодержавної автоматизованої системи обліку обробки даних (ОДАС), розроблена київськими кибернетиками під керівництвом академіка Віктора Глушкова ще на початку шістдесятих. Система була здатна істотно підвищити ефективність соціалістичної економіки. Але тодішні вожді через свою недалекість не розпізнали в ОДАС палички-виручалочки в економічному змаганні із світом капіталізму.
І нині український чиновно-керівний апарат, особливо на місцях, точно так само нескінченно далекий від сучасних загальносвітових тенденцій, концепцій розвитку суспільства, антикризових та проривних методах і прийомах управління.
Зате скрізь, де є хоч якісь фінансові потоки, сформувалися свої схеми розпилювання. Відбулося зрощення управлінців із силовиками і бізнесом у стійкі корупційні симбіози. Тут отруйною чорною пліснявою процвітають жадібність, відсталість, догідництво, безпринципність, уседозволеність. Головне — не інтереси країни, а непогано винагороджувана відданість такому ж злодійкуватому керівництву.
Особливо важливо: принципи функціонування чиновництва часів «совка» збігаються з тими, що діють у недоімперії.
Тому наша бюрократична братія з політичною верхівкою і бізнесом, що присмоктався — фактично найпослідовніші прихильники «руского міра», які суперпатріотичні гасла вони не говорили б у телевізор. Бо в цьому світі вони сподіваються й надалі бути в шоколаді, а ось у цивілізованій системі влади, орієнтованій на результат і відповідальність перед суспільством, вони не потрібні.
Відповідно, якщо ми справді хочемо побудувати незалежну, ефективну та справедливу країну, то нам необхідно зібрати і викинути на смітник усі гнилі яблука. Тобто позбутися всіх «колишніх» — політиків, управлінців, фахівців. Осмислено і поетапно, але раз і назавжди.
Одразу ж заперечать: а як же безцінний досвід, скарбниця знань, спадкоємність поколінь?
Саме цього і не треба! Краще з чистого аркуша, ніж цей корупційний досвід побудови найбіднішої країни в Європі з найбагатшими її керівниками.
Необхідна не дефективна люстрація з купою застережень і відступів, а тотальна зачистка з влади всіх, хто в цій владі був. І комуністів, регіоналів, і нашоукраїнців, і батьківщинців, і свободівців, і БППшників, і нарфронтівців — усіх поголовно. Дератизація, якщо завгодно.
Вміння і таланти нинішніх політиків можна використовувати для знесення чинної системи — і лише для цього. А потім вони повинні брати участь у різних громадських та експертних радах, якійсь Раді старійшин у перетвореній Верховній Раді, не більше. Звісно, за умови, що буде створена система, коли представники влади не зможуть, як зараз, просто відмахуватися від громадських організацій, немов від мошкари.
Ще одна відповідь на очевидне запитання: так, викладене стосується й автора статті. Незважаючи на те, що не соромлюся минулого, а в моїй декларації переважно прочерки, переконаний, що необхідно поступитися місцем тим, хто ніколи не читав матеріалів з’їздів КПРС.
А сам із задоволенням став би літописцем побудови щасливої успішної України. Таку книгу величезним тиражем розкупили б по всьому світу. Так-от, поки позитивних звершень для літописання замало. А жахіття — не мій жанр.
Іще раз, щоб зафіксувати.
Суспільну підтримку на майбутніх виборах повинні отримати ті й лише ті політики і політичні сили, які ставлять за мету повний демонтаж чинної порочної системи влади. І кожен такий політик і партія зобов’язані пред’явити свій список призначенців у виконавчу владу, які раніше в ній не заплямувалися. Коли запрацює очищена система влади і у неї з’явиться імунітет на «колишніх», хвіртку можна буде злегка прочинити — навіть у совдепі залучали буржуазних спеціалістів. Але не раніше.
Тоді й лише тоді у нас з’явиться шанс побудувати Штати навиворіт. У тому сенсі, що США створені нацією емігрантів — ініціативних авантюристів, які приїхали звідусіль і вибудували новий життєвий лад. У нас може вийти навпаки: всюди роз’їдуться ті, хто прагне до стабільного ситого життя, а ми приборкаємо «колишніх». І тоді в Україні залишаться грамотні нонконформісти, які безумовно вірять у свою країну, прагнуть саме тут побудувати щось нове, небувале й чудове.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka