«Хитати постсовок», щоб встигнути в майбутнє

Колись Зигмунд Бауман говорив, що сучасний світ – це світ плинності. Світ став швидким, мінливим. Експоненціальне зростання технологій, збільшення обсягів інформації привели до прискорення політичного часу. Цикли розвитку, які раніше вимірювалися десятиліттями, пролітають за лічені роки, а то й місяці. Майбутнє насувається як шанхайський надшвидкісний експрес «Маглев». І нам потрібно в це майбутнє потрапити, а не бути їм розчавленим.

Ми багато говоримо про те, що яке потрібне майбутнє Україні, яке місце вона буде займати в світовому розподілі праці, як досягти підстав для нового зростання. Але, при цьому, лише фоново промовляємо про те, від чого потрібно позбутися, йдучи до цього ідеального Майбутнього.

Хто винен?

На мій погляд, головною перешкодою на шляху до нашого Майбутньому є постсовок. Він як пудові гирі на ногах іншого, який ось-ось має проявити себе (за Володимиром Нікітіним). Проблема тільки в тому, що ці гирі стали частиною плоті нашого суспільства, частиною нашого єства як народу.

У моєму розумінні, постсовок – це не радянська спадщина або СРСР. Тієї країни більше немає. Залишилися тільки фантомні болі, які вміло експлуатує Росія в своїх «скрепних стратегіях».

Насправді, постсовок – це гібрид патерналістських побутових соціальних стратегій людей, які приймають корупцію як очевидний і неминучий спосіб взаємодії з державою з відносинами специфічного «дикого капіталізму», при якому головне витягти надприбуток шляхом «розпилу» і злодійства, а не створення продукту.

Постсовок завжди пов’язаний з олігархічною економікою, експлуатацією політичної ренти нуворишами, які отримали власність шляхом грабіжництва. Тому, постсовок – це корупція, яка пронизує все суспільство: від президента, з його офшорами і «напівсліпим трастом» – до дрібної побутової корупції «пересічного українця».

Все це замішано на уявленнях людей про те, що по-іншому бути не може. А якщо може, то не у нас, а десь у Сінгапурі або Естонії. Але ми не там … ми тут – у постсовці.

У постсовку неможлива самоорганізація і крауфандінг. Тут люди не роблять революцій і не здатні протестувати. Тому в його збереженні та відтворенні так зацікавлений наш український правлячий політичний клас.

А якщо раптом революції відбуваються, як у нас з Майданом і волонтерським рухом, то постсовок швидко відновлюється і починається реванш. Креативний клас, який робить зміни, пророщує іншого, відсувається від влади. Причому відбувається це цілком демократичним шляхом – через вибір більшості.

У постсовка є ресурс – маса «пересічних українців», які вважають, що вони можуть жити тільки в умовах постсовку. Тому вони з радістю продають свій голос за гречку. У підсумку замість виходу в Майбутнє, ми знову повертаємося на замкнутий цикл Майдан -реванш.

Залишки ж пасіонарності креаклів утилізуються «порожніми барабанами», що імітують кипучу діяльність без доданої вартості в рамках нікому не потрібних «стратегічних сесій» і форумів.

Постсовок токсичний для Майбутнього. У його задушливій ​​ворожій атмосфері немає простору, де Майбутнє може прорости. Він несе в собі метафізичне «ніщо» і «небуття» для креативної економіки, неолігархічного підприємництва, громадської участі в управлінні державою. У ньому не можливі соціальні експерименти: поява відповідального громадянства або трансформація держави в платформу сервісів.

Адже в суспільстві, яке має принципи співіснування і не визнає домінування однієї моделі, неможливо отримуватимуть політичну ренту і отримувати надприбуток з розпилу.

Що робити?

Україна досягла меж суспільних змін, які встановлені олігархічним консенсусом. Тепер: або переділ власності (це трохи затягне, але не усуне колапс системи), або новий етап революційного процесу.

Кормова база наших олігархів настільки зменшилася, що далі тільки запекла корпоративна боротьба. При цьому не слід забувати, що тепер тут гравцями виступають не тільки вітчизняні ФПГ, а й транснаціональні корпорації.

Але розпад олігархічного консенсусу створює «вікно можливості» для завершення Революції і позбавлення від постсовку.

Так. Класична революційна ситуація може затягнутися. Верхи можуть, трохи поївши один одного, навчитися управляти по-новому. Наприклад, за допомогою «воєнного стану», заборон, комендантської години і репресій. Це буде прикриватися «війною з зовнішнім агресором».

Але навіть в такому випадку тимчасової ресурс у режиму буде обмежений. Модернізаційного ривка, порівнянного з південнокорейським економічним дивом, не відбудеться. Постсовкова еліта не мислить стратегічно, їй чужий державницький підхід, вони є тимчасовими правителями і горизонт їх планування не виходить за рамки половини електорального циклу (2 роки). Не пристосований постсовок до модернізації. Ця несумісність застарілого заліза другого «Пентіуму» з 5ти дюймовими дискетами з інформаційно-біологічними нейросітями. Його просто нікуди втикнути. Роз’ємів таких не передбачено.

«Закручування гайок» призведе до зриву «різьби». І революційна ситуація, яка в першому варіанті могла б закінчитися мирної реконструкцією країни, у другому – підштовхне до великої крові і демонтажу державності.

І тут головне, щоб на новому етапі української революції в країні існував Суб’єкт, здатний не тільки вказати шлях виходу в Майбутнє, але і має ресурс для того, щоб утримати владу і не дати схлопнутися Україні в «сомалійську воронку».

Цей суб’єкт не повинен бути пов’язаний пуповиною ні з одним з існуючих політпроектів (так вони всього лише прояв олігархічних угруповань). Йому не обов’язково бути масовою партією. Маси хочуть постсовку. Потрібна партія авангардного меншини. Партія-орден\партія-коаліція, здатна (в силу своєї внутрішньої ідеології і принципів) взяти на себе політичну відповідальність і піти на соціальний експеримент: з перезаснування Республіки в Україні, написанням нового Громадської Договору, впровадженням нових правил набуття громадянства, поширення технології блокчейну в держуправлінні, демонтажем нинішньої бюрократичної системи, покаранням винних за консервацію постсовку і десепаратизацію країни.

Ви запитаєте: коли і де з’явиться така сила? А вона вже формується в дискусійних клубах, в окопах на передовій, в університетських аудиторіях в коворкінгах. Її появі, подібно буревіснику закликають Сергій Дацюк, Богдана Бабич, Юрій Романенко і багато інших.

Точкою кристалізації цих зусиль в політичну силу має стати обнулення існуючих олігархічних політсил і їх агентів в суспільному середовищі.

А для цього потрібно «хитати» цю систему. Хитати, провокувати, розкривати виразки постсовку. Показувати безперспективність, корумпованість і неефективність.

Природно, є речі, які змушена робити влада на благо країни. Такі ініціативи потрібно всіляко вітати. Однак, їх настільки мало і вони настільки очевидні, що їх підтримка не сприятиме зміцненню режиму.

У такій боротьбі попутниками нашої Революції можуть стати зовсім несподівані персонажі і гравці. Згодом вони будуть відпадати або переходити на бік постсовка, тому як самі є лише однією з його фракцій. І в цьому немає нічого страшного. Вони повинні просто зіграти свою роль могильників системи. Ви зрозуміли про кого я говорю?

Ми ж повинні пам’ятати, що в наших умовах «розгойдування човна» провокує тільки морську хворобу у щурів.

Джерело: hvylya.net