Про схожу історію та спільні виклики

Навряд чи в усьому світі знайдеться країна (зрозуміло, за винятком Литви), яку можна було б назвати більшим другом України, ніж Грузія. Причому це стосується відносин як на побутовому, так і на офіційному рівні.

Київський візит Столтенберга: чи світить Україні членство в НАТО

Історія наших країн і народів має чимало паралелей. І українці, і грузини належать до єдиної причорноморської цивілізації. І українці, і грузини після монголо-татарської навали надовго втратили державність і потрапили під владу могутніх сусідів. І українці, і грузини, борючись за незалежність, мали необережність укласти ситуативний союз із «великим православним братом» із півночі, наївно вважаючи, що з «одновірцями» домовитися буде простіше. Й тих, й інших Москва негайно ж поневолила.

Мрії обох народів про жадану незалежність після розпаду імперії Романових задушили багнетами російської Червоної армії. До речі, під час національно-визвольної боротьби і Київ, і Тбілісі зазнали потужних ударів у спину: тоді новостворена Польська Республіка захопила у нас Галичину і Волинь, а новостворена Турецька Республіка анексувала Батумі.

Крах СРСР супроводжували масові мітинги і в Україні, і в Грузії (причому в Грузії Москва організувала кривавий розгін демонстрації в квітні 1989-го року).

Опозиційний мітінг відбувся в Тбілісі в квітні 1989 р., в результаті його силового розгону на місці загинули 16 чоловік

Отримавши довгоочікувану незалежність, обидві країни висловили бажання стати частиною західного світу і максимально тісно співпрацювати з НАТО та Європейським Союзом. При цьому ні Київ, ні Тбілісі спочатку особливо не просунулися ні на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції, ні в реформуванні та внутрішній трансформації. В обох республіках до влади прийшла пострадянська номенклатура, яка побудувала систему корумпованого олігархічного капіталізму. Нерозвиненість економіки, системна корупція і слабкість державних інститутів створили ідеальне середовище для діяльності російських спецслужб, держкомпаній та інших агентів впливу, які скуповували українські та грузинські «еліти» оптом і в роздріб. А через них Кремль встановлював контроль і над політичним життям, і над інформаційною сферою, і над цілими секторами економіки двох країн.


Вірна своїй ідеології «розділяй і володарюй», Москва створила в Грузії повністю зав’язані на неї сепаратистські анклави в Абхазії та Південній Осетії. В нашій країні тимчасом тривало широке становлення мережі проросійських антиукраїнських і антизахідних організацій, які проповідували ідеологію розколу країни.


На певному етапі історії Грузії дуже пощастило. Команда реформаторів на чолі з президентом Михайлом Саакашвілі, що прийшла після «Революції троянд», провела безпрецедентні для пострадянського простору реформи, які створили з failed state нормальну країну. Корупція та злочинність впали практично до нуля, було створено дієздатний державний і силовий апарат (з якого вичистили іноземних агентів), лібералізована економіка зростала семимильними кроками. Відповіддю Кремля на активність Саакашвілі стала пряма агресія в 2008 році з наступною анексією територій, населених осетинами й абхазами. Шість років потому вже Україна зіткнулася з прямою агресією «старшого брата» та подальшою гібридної війною та окупацією частини нашої території.

Похолодання на дев’ять років

На цьому тлі видається відверто дивним, що відносини між офіційним Києвом і Тбілісі протягом останніх років практично не розвивалися. Останній візит глави української держави до грузинської столиці відбувся дев’ять років тому, 12 серпня 2008 року. Тоді Віктор Ющенко спільно з лідерами Польщі та країн Балтії виступив на антивоєнному мітингу в центрі Тбілісі, коли російські танки стояли за 30 кілометрів від міста.

Саміт Україна-ЄС: європрагнення України та стіна євронерозуміння

Віктор Янукович, який змінив Ющенка, відверто уникав контактів із грузинською владою, щоб на нього, не дай Бог, косо не подивилися в Кремлі. Але і після Революції гідності контакти між двома країнами обмежувалися переважно роботою в рамках багатосторонніх форматів – наприклад «Східного партнерства».

Південний Кавказ на певний час об’єктивно випав із фокусу зовнішньополітичних пріоритетів Києва. Вирішення проблем, пов’язаних із відбиттям російської агресії, висунуло на перший план стосунки з тими, хто реально може хоч чимось допомогти, тому зосередилиь на співпраці з Євросоюзом та Сполученими Штатами. Тбілісі робить наголос на розвитку відносин із тими ж США та ЄС, а також – з сусідньою Туреччиною, країнами Центральної Азії та Китаєм (Пекін розглядає Закавказзя як перспективний транспортний вузол і готовий інвестувати в розвиток інфраструктурних проектів).

Грузинський уряд також відверто не бажав виступати єдиним фронтом із нашою країною в питаннях отримання візової лібералізації з країнами ЄС. У Тбілісі не приховували свого роздратування наміром Брюсселя скласти надання безвізу Україні та Грузії в один пакет. І їх можна зрозуміти: грузини виконали своє «домашнє завдання» значно раніше за нас. Виконали якісно, без зволікань і без постійних окриків єврочиновників. У підсумку ж грузинські громадяни виявилися заручниками прагнення українських можновладців загальмувати ухвалення та імплементацію антикорупційного законодавства, зірвати старт роботи НАБУ і вихолостити е-декларування. Ба більше – є інформація, що в червні минулого року президент Порошенко просив європейців не надавати грузинам безвізовий режим раніше, ніж його отримає Україна, бо це підірве позиції всередині країни. А це вже зовсім негарно.


Щодо українсько-російського конфлікту Тбілісі має вкрай обережну позицію, боячись чимось спровокувати Кремль. Особливо сполохав керівництво Грузії заклик Михайла Саакашвілі до грузинських добровольців битися з російськими окупантами на Донбасі – мовляв, екс-президент хоче втягнути Грузію у другу війну з російським ведмедем.


Та й у цілому, фактор Саакашвілі, який став спершу радником Петра Порошенка, а потім керівником Одеської області, був досить значним подразником для партії «Грузинська мрія», що прийшла до влади. Тим паче він при цьому продовжував досить активно цікавитися грузинською політикою і впливати на неї. Двічі грузинська прокуратура вимагала видати колишнього лідера, але отримала відмову.

Петр Порошенко, Михаил Саакашвили

Утім, останнім часом грузинський реформатор став для влади України і Грузії радше об’єднувальним фактором: і в «Грузинській мрії», і в команді українського президента Михайла Саакашвілі відверто ненавидять. Перші щиро хочуть помститися Саакашвілі та його команді за пережитий у 2003-2012 роках страх, ліквідацію корупційних схем і масові посадки злочинців. Другі не менш щиро прагнуть не допустити подібного «апокаліпсису» в Україні.

Партнерство, домовленості та візит до російських окупантів

Першого дня дводенного (а формально – навіть триденного, що свідчить про намір сторін підкреслити його важливість) візиту Петро Порошенко зустрівся зі своїм грузинським колегою Георгієм Маргвелашвілі, главою уряду Георгі Квірікашвілі та спікером парламенту Іраклі Кобахідзе.

Зокрема, президенти двох країн підписали декларацію про стратегічне партнерство між Україною та Грузією, яку український лідер назвав «історичним документом».

Придністровський трикутник: як російські миротворці опинились у пастці

«Це найвища форма довіри між керівництвом держав і найвища форма довіри між нашими народами», – додав він, підкресливши, що стратегічне партнерство обумовлене також «спільними викликами і спільними загрозами».

Він подякував Маргвелашвілі за партнерство та координацію дій, зокрема – у секторі оборони і безпеки.

За словами Петра Порошенка, президенти говорили про те, як зміцнити і розвинути таке партнерство: «Є багато ідей, як саме проводитимуть взаємну підготовку бійців наших збройних сил як на території Грузії, зокрема і наших гірничо-стрілецьких підрозділів, так і на території України, де ми відкриті до того, щоб передати переможний досвід Збройних сил України у гібридної війні».

Президент України розповів, що Київ і Тбілісі запланували широкий порядок денний двосторонніх відносин та координацію дій у міжнародних організаціях, зокрема в Раді безпеки та Генасамблеї ООН.

«У нас схожі проблеми — в Грузії Абхазія та Південна Осетія, в Україні — Крим та окремі райони Донбасу. Тому нам необхідно активізувати співробітництво в ООН, насамперед у Раді Безпеки», – зазначив він.

Окрім того, Порошенко повідомив, що Україна, Грузія та Молдова спільно з європейськими партнерами починають роботу з формування наступного етапу порядку денного програми Європейського Союзу «Східне партнерство».

«Ми підписали документ, який демонструє реальні настрої народів двох країн. Ми домовилися, що будемо ще активнішими в питаннях інтеграції наших країн до європейського простору. Ми розмовляли про співпрацю в оборонній сфері, економічних проектах, щодо безпеки Чорного моря», — розповів після завершення переговорів грузинський лідер.

Петр Порошенко, Георгий Маргвелашвили
Петро Порошенко та президент Грузіїї Гергій Маргвелашвілі

Дещо пізніше, під час переговорів із прем’єр-міністром Грузії Георгі Квірікашвілі, Петро Порошенко обговорив співпрацю в торговельно-економічній сфері, наголосивши на прагненні до збільшення товарообігу між двома країнами в найближчій перспективі мінімум до одного мільярда доларів США.

Порошенко та Квірікашвілі підкреслили важливість поглиблення співпраці у багатосторонніх форматах із метою деокупації територій України і Грузії. Співрозмовники домовилися почати діяльність новоствореної Українсько-Грузинської стратегічної ради високого рівня.


Питання про можливу екстрадицію Михайла Саакашвілі до Грузії порушили лише на рівні журналістів на прес-конференції. Порошенко відповів, що, мовляв, питання ніхто не порушував, тому його і не розглядали. Про те, що Україна просто не може видати власного громадянина третій країні, Петро Олексійович чомусь не додав.


Після прес-конференції лідери України та Грузії також відкрили грузино-український бізнес-форум, який не обійшовся без легкого конфузу: в слові «Україна» зайва літера «а».

«Результат традиційної ліні та роздовбайства», – зітхає відомий тбіліський політолог Гела Васадзе.

Загалом, візит пройшов відверто непогано. Зараз Київ і Тбілісі мають значно більше точок дотику, ніж підводних каменів. Український президент, як завжди, проявив себе талановитим дипломатом і прекрасним оратором. Можна констатувати, що довіру майже повністю відновлено. Підписано важливі документи. Тепер важливо, щоб підписані документи і запевнення у вічній любові виконували належним чином.

Максим Вікулов