Больові точки: Україна, Майдан, лідер

Нерозривна тріада «Україна-Майдан-лідер» — похідна цієї непрактичної унікальності. Ось і зараз ми вперлися в неї, як у корову посеред сільської вулиці.

В Україні, яка отримала незалежність у спадок від покійного СРСР, сталася типова для постсовка трансформація компартійно-господарських вождів у бізнесово-політичну номенклатуру. При цьому їхня жадібність і цинічність відповідали економічному потенціалу радянської України — одного з лідерів Союзу. А терплячість електоральних мас і готовність до того, щоб ними маніпулювали, виявилася, як у папуасів без Інтернету — просто провокує на недобре. Підкреслюю: електоральних мас, а не громадян!

Тому закономірно, хоча і пригнічує, що чим далі ми просуваємося в Європу, тим більш авторитарною та безпринципною стає київська влада. І тим менше шансів змінити її по-хорошому, в природний електоральний спосіб.

Це негативний бік нашої унікальності.

За логікою речей, ми давно мали скотитися в диктатуру, якій жахнуться навіть кондові сталіністи. Або розвалитися на ворожі удільні князівства, про що нагадує найгірший учитель у світі — історія, а також сучасні письменники (Ян Валетов, наприклад).

Але щоразу рятує позитивна складова унікальної України — здатність до перезавантаження через Майдан.

Сакральність Майдану в тому, що для нього необхідно безліч умов, його необхідно ретельно готувати, але все одно він відбувається тоді й так, як цього не очікують ні його прихильники, ні супротивники.

Майдан — не революція, бо не відбувається зміни соціально-економічного устрою суспільства. Майдан — не катарсис, він не змінює на нову, а лише перетасовує замацану та обшарпану політичну колоду.

Майдан — це захисна фізіологічна реакція українського громадського на споживання чогось отрутного. Але після того, як отруєний організм виверне навиворіт, треба лікуватися і відновлювати сили перевіреними способами — реформеною терапією, дієтичним харчуванням у вигляді цільових інвестицій, антикорупційний сорбент дуже допомагає та інше, чого у нас, на жаль, категорично не відбувається.

Іще одна особливість Майдану, дана нам у поганих відчуттях — це те, що він, як вода, яка кипить у брудному котлі, виносить нагору піну.

І це наша третя — найбільша негативна — грань унікальності.

Саме момент найвищої напруги громадських сил, момент героїчної самопожертви породжує вождів настільки нікчемних, що за іншим, не майданівським, сценарієм вони на вершині влади опинитися категорично не могли.

Згадаймо: в одного «руки, які ніколи не крали», але олігархи прикупили його на Батурині та «Лікарні майбутнього», а з Путіним вони склали чудове грабіжницьке «Росукренерго». У другого вся Україна — «сліпий траст», він сам — головний олігарх, а з Путіним у нього капітулянтський «мінський договірняк».

При цьому спостерігається натуральний парадокс: Майдан є очевидною і вкрай ефективною самоорганізацією активної частини нашого суспільства, але пасивна його частина жадає лідера, вождя, пастуха. А зрештою саме патерналістські устремління пасивної більшості й стають панівними.

Ба більше – зараз виникла ситуація, коли влада уособлена Петром Порошенком, який має  мінімальні шанси зберегтися в чесній виборчій боротьбі. Але серед його електоральних опонентів — нікого з нових політиків. Вони є, звісно, і доволі цікаві, але навіть до Верховної Ради провести помітну кількість своїх прихильників їм буде проблематично.

А «фактор Саакашвілі» рішуче пришпорює нашу політичну ситуацію. Як мінімум тому, що серед ультимативних вимог його прихильників звучать дострокові парламентські та президентські вибори. І часу на вирощування в якомусь інкубаторі українського Ататюрка, на жаль, немає.

Подобається чи не подобається, але, судячи з усього, доведеться мати справу з вже давно знайомими противниками Петра Порошенка.

Тому перед суспільством, експертним товариством – передовсім, стоїть завдання скреативити таку систему вимог до потенційних опозиційних лідерів у обмін на народну їхню підтримку, щоб зіскочити з цього гачка було максимально важко. Щоб новообраний спаситель/спасителька України залишилися в системі цінностей Революції Гідності, на її моральних барикадах, а не почали на своєму заводику випускати чергові бронекатери для війни в степах Донбасу.

У нинішній ситуації не лідери, які претендують на владу, повинні пропонувати суспільству свій популістський порядок денний, а навпаки – українська громада зобов’язана сформулювати свої насущні вимоги, публічно зафіксувати їх, а потім під них підібрати гідних адекватних виконавців.

Справжніх народних сподівань не буває забагато, це лише корупціонерам хочеться всього, побільше і негайно.

Цілком достатніми є вимоги миру та справедливості. «Мир» включає не лише припинення війни на Донбасі на прийнятних для України умовах, а й максимальне зміцнення української армії, всього силового блоку в інтересах безпеки, розвиток військової промисловості та якісне зростання міжнародного авторитету України.

«Справедливість» — це гідні зарплати, пенсії, стипендії, але й обґрунтовані комунальні тарифи, ціни на товари першої необхідності, а також нещадна боротьба з корупцією, що включає конфіскацію неправедно нажитих багатств та інші засоби соціальної відплати.

Решта — додасться.

Принципові вимоги мають бути розшитими до абсолютної конкретики, аж до черговості ухвалюваних законопроектів, але для загального розуміння достатнього вже зазначеного.

А тепер про ті вимоги, які, по суті, є певною гарантією нескурвлення лідера, даруйте на точному слові.

Колеги поправлять і додадуть, але особисто я бачу єдиний варіант: попередню публічну прив’язку лідера до команди, що йде з ним до влади. Цій команді має бути заздалегідь делеговано вагомі повноваження, а входити до неї мають саме ті громадські активісти та держменеджери, до яких дослухається суспільство, але які поки що не спроможні пробитися через капкани олігархічної виборчої системи.

Фактично запропоновано, щоб лідер став граючим тренером своєї команди, який не стверджуватиме, що він знайшов її на смітнику, а залежатиме від неї функціонально. І якщо лідера потягне кудись убік, то команда його командно поправить. А інакше — публічний розрив, і лідера як не було. Бо хай хто очолить Україну, почати йому доведеться з ухвалення Закону про імпічмент.

А чому, власне, унікальність України не має проявитися в суто національному підході до громадського контролю влади?

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka