Починаючи з березня 2014 року, щоб дати відсіч російській агресії, в Україні було проведено шість хвиль мобілізації. Згідно з даними Державної служби у справах ветеранів війни та учасників Антитерористичної операції, статус учасника бойових дій нині мають понад 300 тисяч осіб.
Як протягом трьох років війни змінювалося ставлення українців до армії, чи належним чином держава піклується про військовослужбовців та яких законодавчих ініціатив не вистачає для гідного соціального захисту наших захисників, Politeka дізналася у експертів.
Євген Головаха, заступник голови Інституту соціології НАН України:
– Ставлення українців до військовослужбовців позитивніше, ніж було до 2014 року. Армії довіряють більше ніж половина українців. Збройні сили вже кілька років у трійці лідерів серед інституцій за рівнем довіри.
Але найбільш позитивним ставлення до армії було у 2014-2015 роках. Зараз трішки зменшилося, проте не принципово. Такі коливання природні. Вони пов’язані з ситуацією на фронті. Коли є безпосередня загроза, що буде напад ворога, позитивне ставлення до армії підвищується, і навпаки – у період затишшя дещо зменшується.
Це стосується і волонтерів. Рівень довіри до них теж високий. Проте є невеликі коливання. Адже на початку війни, коли держава не могла забезпечити армію, їхня функція була значно важливішою.
Максим Щербатюк, програмний директор Української Гельсінської спілки з прав людини:
– Від початку війни на сході України до сьогодні держава значно просунулася у питаннях соціального захисту та підтримки військовослужбовців. Покращилася ситуація з процесом отримання ними різних статусів, як-от «учасника бойових дій». Тут особливих зауважень зараз немає. Впроваджено багато ініціатив щодо їхньої реабілітації та адаптації. Певною мірою вже врегульовано питання із військовослужбовцями-іноземцями.
Однак усі ці позитивні зміни не можна назвати повністю заслугою держави. Саме громадянське суспільство змусило державу бути більш активною у цьому напрямку. Багато законопроектів та різноманітних ініціатив готували волонтери або неурядові організації. Держава ж у певний момент просто була змушена їх ухвалювати.
Невирішеною залишається проблема забезпечення військових житлом. Але в Україні це питання загалом неефективне. Базується лише на певних програмах, які час від часу ухвалює уряд, і фінансується у невеликій кількості. Також лишаються проблеми, пов’язані з медичним обслуговуванням військовослужбовців.
Іван Вінник, народний депутат від «Блоку Петра Порошенка», секретар Комітету ВР із питань національної безпеки та оборони:
– Для соціального захисту та підтримки військовослужбовців не вистачає законодавчих ініціатив, які стосуються забезпечення їх житлом. Пропонували вирішити це питання через впровадження пільгового кредитування військових.
Враховуючи, що їм суттєво збільшили грошове забезпечення, цей процес триватиме й надалі, родини військовослужбовців, із навантаженням на родинний бюджет близько 3-4 тис. грн на місяць, могли б самостійно на умовах пільгового лізингового кредитування отримувати у власність упродовж 10 років квартиру. Це було б нормально.
Якщо військовослужбовець матиме власне житло – знайдеться дружина і діти народяться. А це головна засада психологічної реабілітації. Психологічна підтримка будь-якої людини забезпечується соціумом. Соціум на рівні індивідуума – це його родина, можливість працювати, народжувати дітей та виховувати їх. Якщо забезпечити військових власною домівкою – це буде й психологічно-емоційною підтримкою.
