Телетайп: головний агресор у нас тепер МВФ зі Світовим банком та ЄБРР

У космології це називається сингулярність — частина континууму, в якій не діють звичні фізичні закони.

В Україні ж це неминучий період, який проходить будь-яка наша влада перед тим, як колапсувати та припинитися. Спочатку перестають працювати морально-етичні категорії, в просторіччі іменовані соромом і совістю, потім відмовляють здоровий глузд, інстинкт самозбереження і зв’язок із реальністю. І влада перетворюється на чорну діру, з якої, як з Ізраїлю, повернення та видачі немає.

Типовий приклад такої політичної сингулярності (або гібридності, якщо так звичніше) — свіжоухвалений Радою «Закон щодо забезпечення суверенітету України над окупованими територіями Донбасу».

По-перше, про власне суверенітет там сказано лише в назві. По-друге, а що такого героїчного ухвалили, що депутатів із провладних фракцій аж розпирає, немов від кислого гороху? Настільки пучить, що скоро вони себе «кіборгами під куполом» проголосять! Сергій Пашинський, до речі, вже відзначився епохальною фразою «Коли ми вмирали на Майдані…». Це він помирав? Не навпаки? А що ж так і не помер?

Так, на четвертому році агресора назвали агресором. Але лише в преамбулі закону. А війну війною — все одно ні! Знущальний «Договір про дружбу і добросусідство між Україною та РФ» продовжує діяти. Непохитний, як суконний оптимізм Андрія Парубія. Товарообіг зростає паралельно зі зростанням списку наших втрат на фронті. І можна обчислити, кров’ю скількох українських героїв окроплено кожен мільйон доларів цього товарообігу. А Андрій Коболєв обіцяє відновити закупівлю російського газу — йому, виявляється, привабливу ціну запропонували…

Сингулярність — це коли нашим правителям здається, що все купується та продається. Життя і смерть — також.

Зате Росію агресором назвали. Це що, екзорцизм такий парламентський, де найголовніше — знати ім’я демона. Після законодавчого оголошення якого Кремль відразу почне почуватися так незатишно, що негайно виведе війська з Криму та Донбасу.

Розумієте, за нормальних, «нецікавих» часів жодної триденної дискусії з приводу такого законопроекту взагалі не могло бути. Відразу після обрання «президента Майдану» це мало проходити повним автоматом: більшість із вигуком «Слава Україні!» такий закон голосують, а ті, хто проти, розсудливо ховаються під лавки, щоб із них просто в залі не зняли депутатську недоторканність. Шляхом рукоприкладства по нахабних зрадницьких мордах.

А нинішні — дебатують! Резони обговорюють. Торгівлю з агресором та окупованими територіями узаконюють. Повноваження президента зі знищення політичних опонентів розширюють. Прикидають, хто ними зможе скористатися замість ПОПа.

Владні хлопці відірвалися від землі. Заразилися «вірусом розенблата», який небезпечніший за кір. У них гібридність-сингулярність у летальній стадії. Сміються в якихось уявних законах замість того, щоб ухвалити хоча б про вибори за відкритими списками. Не засіб Макропулоса, зрозуміло, але як віагра піде: за таким законом багато йоржистих, у яких хребет так погано гнеться, що не виходить до чобота припасти, зможуть повернутися у політику.

Іще одна ознака «цікавих часів» — це розгнівані міжнародні банкіри, яких наша влада буквально змусила вийти зі своїх кабінетів-сейфів на відкриту політичну арену. Що для них абсолютно нетипово.

Як відомо, великі гроші люблять не просто тишу, а повну герметичність. Тому переговори з місією МВФ чи Світового Банку не транслюють по ТБ. І прес-релізи у них обтічні, як велосипедисти на треку, мусі не зачепитися.

Але мешканці Банкової — яка символічна назва! — зуміли донорів України дістати до вивороту гаманців. Із позицій МВФ, українська корупція — це коли транші, які виділяють нам, влада пиляє ще на вході, навіть для виду не запускаючи їхні гроші в економіку. Просто кидають на держпідтримку своїх банків і тупо виводять на офшори. І просять нових, облизуючись і сито гикаючи.

Тут навіть у стерильних європейців прорізаються вампірські ікла. Саме через неможливість мовчазно спостерігати, як наша олігархічна влада під сказання про подолання агресії та боротьбу з корупцією свого не виробляє, а краде чуже, і виникають незвично конкретні зауваження наших кредиторів із невластивої теми Антикорупційного суду.

Вони все бачать, тому й проти хитрощів АП із затягування питання. Проти завищених вимог до суддів, а також їхньої кількості, оскільки це спрямовано на те, що Антикорупційний суд не запрацює аж до польоту росіян на Марс. І проти того, щоб при доборі суддів громадськість голосно обурювалася протягуванням чергового сепаратиста з садибами і люксовими машинами, а влада кивала і продовжувала «зміцнювати слухняну вертикаль».

Звичайно, ці вимоги підказали західним банкірам українські антикорупціонери-громадські діячі, змушені стати справжніми «агентами опору». Але ж їх почули і надали офіційний статус!

Європейський банк реконструкції та розвитку зайшов далі за всіх на наше мінне поле. І вимагав від української влади реально шукати виведені з країни кошти. Причому не піарно, як гроші Януковича, а насправді.

От уявіть: сидять наші діячі (а банківська сфера — під патронатом президента) і міркують: «Бач що придумали! Ми не для того ці гроші ховали, щоб самих себе знаходити та повертати! Та це ж гірше від агресії! Агресія — вона проти населення, а це — проти нас!».

І вже зазвучало від провладних депутатів, що справа кредиторів — справно давати гроші, а зовсім не контролювати, як ми їх пиляємо. Ось яке новітнє слово в геополітиці від виродків!

І таке задирання лапки на західних партнерів — аж ніяк не депутатська самодіяльність.

Тобто це ПОП давно накопичував роздратування, а тепер пробує затіяти з західними кредиторами свій улюблений «в’язкий базар», коли бувалий комерс втирає даху, що у нього все чікі-піки, і за ним відсвічують великі люди і великі справи, а якщо хтось незгідний – можемо й оголосити дефолт. А то й у Росії гроші взяти, там умов чесності не висувають, там усе по-пацанськи…

Сингулярність, як відомо, закінчується вибухом або іншими великими неприємностями. Патологічне прагнення комбайном згрібати все під себе, не залишаючи колосків навіть партнерам по коаліції, а також фантастична здатність плодити непримиренних ворогів, починаючи з колишнього найкращого друга Саакашвілі та закінчуючи міжнародними фінансовими інституціями — це ще не кінець шляху. Але початок кінця — безсумнівно.

Тож, хоч як причитай, але в дуже цікавий час живемо, шановні читачі. Сподіваюся, що цьому часу, як і людям, породженим ним, уже залишилося недовго. Тож прорвемося!

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka