Протягом останніх декількох тижнів Президент США Дональд Трамп на близькосхідному напрямку ухвалив декілька доволі неоднозначних рішень, в результаті яких фактично, inter alia, може бути реанімовано Владіміра Путіна, як ту птицю фенікс. Про що ж насправді йдеться і чого чекати далі?
Почнемо з Ірану
Як відомо, 14 липня 2015 року Іран уклав з ЄС та країнами шістки (постійні члени Ради безпеки ООН плюс Німеччина) Спільний Всеосяжний план дій з врегулювання іранського ядерного питання, відомий як «Іранська угода». Цей документ в момент його підписання вважався історичною подією, адже він став результатом дев’яти років напружених переговорів і дозволив зняти переважну більшість санкцій з Ірану, які діяли багато років.
20 липня 2015 року Рада Безпеки ООН своїм одноголосним рішенням схвалила Іранську угоду (резолюція № 2231), що по суті надало їй найвищого ступеню легітимізації.
Водночас, одразу після свого обрання, Президент Трамп почав висловлювати своє незадоволення цією Угодою, називаючи її найгіршою угодою (deal), яку будь-коли раніше укладали США.
Незважаючи на те, що інші учасники Іранської угоди, в тому числі європейські партнери США, публічно висловлювали свої застереження, 8 травня ц.р. Вашингтон оголосив про свій вихід з неї.
При цьому вже 10 травня офіційними представниками Білого Дому було заявлено про намір поновити всі обмежувальні заходи проти Ірану, які діяли до її укладення, а Міністерством фінансів США запроваджено також нові санкції проти окремих представників Корпусу стражів ісламської революції та трьох юридичних осіб, які асоціюються з ним.
Особливу пікантність ситуації додають візити Президента Франції Макрона та Канцлера ФРН Меркель до Вашингтона напередодні оголошення Президентом Трампом про його рішення. Так виглядає, що то були візити відчаю, коли європейці намагалися вмовити американців не робити настільки ризикований демарш по відношенню до Ірану. Проте той факт, що господар Білого дому не дослухався до думок своїх європейських партнерів, багато чого говорить сам за себе. Особливо ображеним себе мав би відчувати глава Французької Республіки, адже під час його спільної прес-конференції з Дональдом Трампом складалося враження, що порозуміння між двома лідерами досягнуто. Не дарма Ангела Меркель, одразу після оголошення про вихід США з Іранської угоди навіть дозволила собі незвично жорсткий коментар стосовно того, що «Європа більше не може покладатися на США в питанні власної безпеки».
Далі більше – Ізраїль
6 грудня 2017 року Президент Трамп офіційно визнав Єрусалим столицею Держави Ізраїль і пообіцяв перенести туди посольство США з Тель-Авіва. Це рішення викликало хвилю критики з боку не лише арабського світу, а й від лідерів європейських держав. Проте, незважаючи на це, рішення було реалізоване – 14 травня відбулася урочиста церемонія перенесення Посольства США з Тель-Авіва в Єрусалим.
Можна скільки завгодно приводити аргументів за чи проти такого кроку, шукати чи заперечувати взаємозв’язок цієї події з багатотисячними протестами палестинців на кордоні Гази з Ізраїлем, в результаті яких загинуло щонайменше 60 і поранено понад 2700 цивільних осіб. Проте цілком очевидно, що відтепер стабільність в регіоні надовго почила в бозі, а протиріччя між США і арабським світом та між США і їхніми союзниками по НАТО, в першу чергу з Туреччиною, досягли найвищої точки кипіння за всю повоєнну історію.
Особливо ж непокоїть реакція офіційної Анкари. Виклик послів Туреччини з Вашингтону і Тель-Авіва для консультацій, висилка посла Ізраїлю з Анкари, оголошення держави Ізраїль «терористичною державою» і загалом вкрай войовнича риторика Президента Ердогана оптимізму не додають так точно.
А що ж Україна?
Для України близькосхідні лабіринти – це вкрай чутлива тема. З одного боку, США – це найпотужніший наш партнер, без підтримки якого вистояти проти російської агресії нам було би вкрай складно.
Проте пріоритетом зовнішньої політики України є вступ до Європейського Союзу. При цьому товарообіг з ЄС в минулому році склав біля 40%, а роль, зокрема ФРН і Франції, в стримуванні агресора складно переоцінити, і справа не лише в Нормандському форматі.
Водночас, торговельно-економічне співробітництво з Іраном, багатьма арабськими країнами та особливо з Туреччиною для України є надзвичайно важливим, причому перспективи підвищення його рівня виглядають далеко не фантастичними. А крім того, Туреччина з самого початку російської агресії займає послідовну позицію щодо підтримки територіальної цілісності, незалежності та суверенітету України.
Тому не дивно, що Києву доводиться лавіювати. Офіційних заяв щодо рішень Трампа стосовно Ірану та перенесення посольства в Єрусалим МЗС України не робило, а посол України в Ізраїлі не брав участі в урочистій церемонії відкриття американського посольства, хоча напередодні відвідав урочисте прийнятя, яке було організоване від імені Прем’єра Натаньяху.
А виловити золоту рибку в мутній воді зможуть росіяни
Так виглядає, що Трамп своїми травневими близькосхідними рішеннями по суті реанімує Президента Росії Владіміра Путіна.
У європейців поглиблюється розкол. Німеччина і Франція з усіх сил намагаються врятувати Іранську угоду, а рішення щодо перенесення посольств в Єрусалим підтримали лише Румунія, Чехія і частково Австрія та Угорщина, посли яких були присутні на церемонії його відкриття.
Своєчасний ВолкерТрамп заявив, що буде вести перемовини про нову іранську угоду з усіма, в тому числі з Китаєм та Росією, проте переглядати свої рішення не збирається.
Порядки денні найближчих переговорів з Владіміром Путіним Канцлера Німеччини Меркель, які відбудуться 18 травня в Сочі та Президента Франції Макрона, заплановані на полях Петербургського економічного форуму 24-26 травня, переформатовуються. Близький Схід – проблема номер 1. При цьому на Президента Росії покладаються особливі надії, адже він має вплив на Іран, більшість арабських лідерів, а Беньямін Натаньяху був поруч з ним, з георгієвською стрічкою на лацкані піджака, під час святкових заходів, які проводилися у Москві. Більше того, відносини Президентів Туреччини й Росії стали близькими, як ніколи, після початку будівництва АЕС в Аккую й контракту на поставку систем ППО С400, і то незважаючи на глибоку кризу, викликану збиттям російського Су-24 24 листопада 2015 року турецькими ВПС, яка завершилася так же раптово, як і виникла.
Воістину, правило «немає вічних союзників, є вічні інтереси» знову править бал в сучасних міжнародних відносинах.
Росія, незважаючи на санкції, агресію проти України, справу Скрипалів, втручання у вибори і референдуми в інших країнах тощо, знову стає державою, яка володіє своєрідною золотою акцією до рішень ключових міжнародних проблем, геополітичним гравцем, без якого втримати світ від війни, принаймні на Близькому Сході, і то війни всіх проти всіх, стає все складніше.
Враховуючи швидкоплинність геополітичних змін навколо України, нам, українцям, слід пришвидшуватися з створенням такої власної держави, яка була би спроможною захистити себе, незалежно від того, хто кого і чому реанімує. Як це вдається невеликому, але консолідованому Ізраїлю, який оточений, м’яко кажучи, не друзями. І то вже 70 років поспіль.
Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський Рух України»
