Білоруський кульбіт від «русского мира» і «ввічливих людей»

Ще зовсім нещодавно меседжі з Москви і від місцевих русофілів про відсутність білоруського народу, білоруської мови офіційний Мінськ пропускав повз вуха.

Навпаки, найактивніших ревнителів білоруської мови, власної історії і, яке жахіття, тих, хто посилався на Велике князівство литовське, просто кидали за ґрати. Раптом усе разюче змінилося. Тепер за ґрати сідають зовсім інші люди за зовсім інші думки і тексти.

Після Криму і Донбасу

Анексія Криму і агресія на Донбасі погіршили відносини Росії не лише з Україною і Заходом, а також із так званими союзниками й сателітами.

Перший дзвіночок пролунав у серпні 2008 року, під час Кавказької війни Росії проти Грузії. У столицях деяких країн СНД дещо насторожилися, але дуже не турбувалися. Той конфлікт списали на вивих. До того ж далі Південної Осетії й Абхазії російські війська не пішли.

А от події в Україні позначили зовсім іншу перспективу для пов’язаних із Москвою країн. Тут уже не вивихи і відхилення, а цілеспрямована політика, аж до збройного вторгнення.

Другий висновок, який зробили в Мінську, Астані, Душанбе й Ашхабаді: Кремль спиратиметься на місцевих ревнителів «руского міра» і «зелених чоловічків», які його захищатимуть. Все це підкріплюватимуть діями засланої або завербованої на місці агентури російських спецслужб за перевіреним на Донбасі навесні 2014 року сценарієм.

Із втягуванням Москви до української та сирійської авантюр дедалі більшого значення набуває інформаційна агресія.Звідси досить очевидний і наочний висновок. Україна – лише перший крок на шляху відтворення російської імперії, неважливо, із яким псевдонімом.

Першими це зрозуміли в Мінську, бо дедалі сильніше стали відчувати, як затискаються ведмежі обійми Білокам’яної.

Білоруський дрейф

Відносини Москви і Мінська рівними ніколи не були. Бацько Лукашенко за зовнішню лояльність вимагав грошей, низьких цін на російські вуглеводні і безперешкодних поставок білоруської продукції до Росії. Скандали виникали з завидною регулярністю, але завдяки черговій російській позиці і зниженню вартості нафти і газу. Проте внутрішні проблеми в білоруському народному господарстві наростали і вимагали дедалі більшого підживлення.

Під галас про успіхи імпортозаміщення кількість грошей у російському бюджеті досить швидко зменшується. Навіть певне підвищення цін на нафту не рятує положення. Внутрішніх ресурсів недостатньо, до того ж значної частини потребує гонка озброєнь. Для близьких друзів і союзників немає вільних коштів. Якщо їх і давати, то не під декларації, а в обмін на щось реальне. Наприклад, розміщення російської авіабази в Барановичах або десь поблизу.

У Мінську теж зрозуміли, що на кредити особливих надій немає, і почали поступовий дрейф на Захід. Він почався ще до анексії Криму і боїв на Донбасі, але після них отримав, як кажуть, друге дихання. Білорусь вийшла з дипломатичної ізоляції, а Росія дедалі більше в неї входила.

Загалом відносини двох держав ставали дедалі холоднішими, скандали й обмеження з російського боку дедалі жорсткішими. Не допомогли багатосторонні та двосторонні зустрічі з участю президентів. Особливо характерна остання. Олександр Лукашенко, принаймні публічно, говорив про можливу домовленість із Путіним щодо низки проблем, що виникли. Реально нічого не вийшло. Обмеження на поставки білоруських товарів до Росії посилили, непередбачені союзним договором митниці на кордоні відновили. Так усе повернулося на свої місця.

Арешти та маневри

Спритність бацьки Лукашенка відома давно і в чомусь стала легендарною. Чудово розуміючи, якою чутливою темою для Кремля є військово-технічне співробітництво, в Мінську вирішили поступитися в другорядному, але твердо стояти на основному.

Про авіаційну базу вже не йдеться. З другого боку, білоруський лідер своїм указом схвалив проект спільної з Росією угоди про участь білоруських сил спеціального призначення в контртерористичних операціях на території Білорусі та Росії. Хоча конституція країни забороняє участь військовослужбовців у операціях в інших країнах, вихід знайшли. Таке обмеження стосується лише строкової служби, але не поширюється на контрактників. Із них комплектують білоруський спецназ.

Після такої демонстративної домовленості був крок у зворотному напрямку.

Слідчий комітет Білорусі повідомив про порушення кримінальних справ проти білоруських авторів російських видань Regnum, Lenta.ru, Eurasia Daily. Кримінальну справу проти Юрія Павловца, Дмитра Алімкіна і Сергія Шиптенка порушено за статтею 130 Кримінального кодексу Білорусі «Розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Останній до 2010 року працював у Академії управління при президенті Білорусі, але його звільнили за співпрацю з сайтом Regnum. На своїй сторінці у Facebook він висловився щодо арештів Павловца й Алімкіна: «За «ввічливими людьми» скучили».

Як повідомила міністр інформації Білорусі Лілія Ананіч, в їхніх публікаціях є «сумнів у суверенітеті Білорусі, образливі висловлювання на адресу білоруського народу, його історії, мови, культури». Крім того, там «постійно повторюють» тезу про нібито «відхід Білорусі на Захід» і «антиросійську політику білоруської влади». Підкреслювали думку, що Білорусь — це недодержава, білоруська мова — це діалект російської, ознака низького походження.

Здавалося б, що такі дії проти войовничих адептів «руского міра» мали викликати сильне незадоволення в Москві. В принципі, так і вийшло. Серед радикалів і російських націоналістів стоїть стогін по всій землі руській. Наших б’ють за захист «руского міра», а офіційна Москва не лише не захищає, а навпаки, здає своїх вірних захисників.

Спеціальний представник президента Росії з міжнародної культурної співпраці Михайло Швидкой у листі Ананіч заявив, що образливі висловлювання на адресу Білорусі належать «часто маргіналізованим авторам, жодним чином не відображають позицію керівництва Росії». Ще   чіткіше висловився посол Росії в Мінську Олександр Суріков.

«Націоналізм піднімає голову, – сказав він. – Він є і в Білорусі, і в Росії, і в Європі. Це білоруські громадяни, це справа Білорусі — ці дуже радикальні журналісти. Ми дуже сумніваємося, що ці виступи працюють на посилення зв’язків».

Суріков висловив сумнів у цьому, що Шиптенко, Павловець і Алімкін «є істинними патріотами країни, в якій вони живуть», і «закликав не плутати свободу слова з радикалізмом».

Лукашенко дуже точно вловив тренд у російській внутрішній політиці. Радикальні націоналісти та інші прихильники «руского міра» більше Кремлю не потрібні. Навпаки, у чомусь вони дуже небезпечні, оскільки можуть будь-якого моменту вийти з-під контролю. Якщо можна завдати їм удару чужими руками, то чому б не скористатися цим.

З другого боку, не можна перегнути палицю в тиску на Лукашенка. Він може досить круто повернутися спиною до Росії і перетворити Білорусь на подобу України. Ось чому Москва веде у випадку з Мінськом дуже обережну політику. Економічний і торговельний тиск перемежовується з деяким їхнім послабленням. До того ж в інших столицях країн СНД уважно стежать за розвитком подій і можуть наслідувати якщо не український, білоруський наприклад. Вірменія, союзник, повністю залежний від Росії, але теж не погодилася на збільшення чисельності російських військових на своїй території.

Багатовекторна Центральна Азія

Проблеми Росії на центральноазійському напрямку не зменшуються. Причому скрізь – від Киргизії до Туркменії. Зокрема,Таджикистан дуже твердо відповів на московські натяки на бажаність вступу до Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). Заступник міністра економічного розвитку і торгівлі Умед Давлатзод заявив, що економіка Таджикистану непогано розвивається і без ЄАЕС, а всі питання, вирішенню яких міг би допомогти союз, уже врегульовані на двосторонній основі. При цьому він висловив побоювання, що вступ до союзу загрожуватиме суверенітету Таджикистану.

Аналогічні заяви надходять і від узбецьких офіційних осіб. Ніхто не проти розвитку співпраці з Росією, але виключно на двосторонній основі. Більш того, новий президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв дав новий імпульс розвитку відносин із сусідами. Почалося врегулювання багаторічних суперечок із Таджикистаном. Із Туркменією розблоковано угоду про будівництво залізниці до Ірану й Афганістану з продовженням до Пакистану.

Так звана багатовекторність, про що відкрито говорять у Ташкенті, передбачає врівноваження зв’язків із Москвою співпрацею з Китаєм і навіть із США. Все це відбувається без участі Москви, тож не дивно, що викликає у неї почуття не просто настороженості, а тривоги, що наростає.

У Центральній Азії побоюються повторення донбаського сценарію, тому намагаються не просто дистанціюватися від Росії, а й відійти в бік на максимально можливу відстань. Вони намагаються повторити кульбіт Лукашенка, який не лише вийшов з дипломатичної ізоляції, а демонстративно розширює співпрацю з Заходом.

Арешт проросійських авторів і блогерів не означає повного розриву відносин Мінська та Москви і навіть їхнього погіршення. Вони зафіксовані на певному дещо зниженому рівні. Обидві сторони не хочуть робити якихось кроків, які можуть призвести до гострої кризи.

Втратити Білорусь, навіть таку, Росія не може з геополітичних причин. До цього готуються в звичному для Кремля стилі.

Поблизу білоруського кордону почали розміщувати сполуки, які за необхідності можуть надати так звану інтернаціональну допомогу. Не випадково Шиптенко спробував погрожувати «ввічливими» або «зеленими чоловічками».

В Єльні Смоленської області розміщується 144 мотострілецька дивізія чисельністю до 10 тис. осіб. У Клинцях Брянської області дислокується мотострілецька бригада з 5 тис. осіб.

Як заявив міністр оборони Росії Сергій Шойгу, «дії США та інших членів НАТО… змушують Росію вживати відповідні заходи оборонного характеру, зокрема на західному стратегічному напрямку». Це проти 4 батальйонів НАТО в країнах Балтії на білоруському й українському кордоні збирають воїнство з 50 тис. осіб. Або російська армія настільки слабка, що не в змозі впоратися з такими натовськими контингентами, або тут зовсім інші наміри. Передовсім не проти України, а саме щодо начебто союзної Білорусі. До того ж Смоленська область з Україною не межує, а ось до Гомеля від Єльні дуже близько.

Анексія Криму й агресія на Донбасі запустили процес відходу від Москви практично всіх держав СНД. Одних більше, інших менше. Цей тренд   не лише житиме, а й посилюватиметься. Поруч із Росією ніхто не почувається спокійно. І це відчуття розтягнеться на дуже багато років.

Юрій Райхель

Фото: Dmitry Brushko/Associated Press